— Ні, Еллсворте. Дякую. Я прийшла лише з цікавості. Ти зібрав тут цікаве товариство. Юні будівельники. Між іншим, чому ти не запросив чоловіка, який спроектував будинок Енрайта — як там його звати? — Говарда Рорка?

Кітінґ відчув, як стиснулися його щелепи. Але вона невинно дивилася на них і сказала це так легко, тоном побіжного зауваження… «Мабуть, — думав він, — вона не мала на увазі… чого?» — запитував він сам у себе і додавав: «Не мала на увазі нічого такого, про що цієї миті подумав я, нічого такого, що мене налякало б».

— Я не мав приємності познайомитися з містером Рорком, — похмуро відповів Тухі.

— Ти його знаєш? — запитав Кітінґ.

— Ні, — відповіла вона. — Я лише бачила ескіз будинку Енрайта.

— І? — наполягав Кітінґ. — Яка твоя думка?

— Я про це не думаю.

Потім вона повернулася і вийшла, Кітінґ її супроводжував. Він розглядав її в ліфті, коли вони спускалися вниз. Він побачив її руку в щільній чорній рукавичці, що тримала за кутик сумочку. М’яка недбалість її пальців здавалася зухвалою і водночас привітною. Він знову відчув себе переможеним.

— Домінік, скажи, навіщо ти прийшла сюди?

— О, я давно ніде не була, тому й вирішила почати звідси. Знаєш, коли я йду плавати, то не люблю катувати себе, поступово занурюючись у холодну воду. Я відразу пірнаю, і це страшенно неприємно, але потім відразу стає легше.

— Про що ти? Що поганого у цьому зібранні? Урешті-решт, ми не плануємо нічого певного. Ми не маємо жодної програми дій. Я навіть не знаю, навіщо ми там.

— Саме це, Пітере. Ви навіть не знаєте, навіщо ви там.

— Це лише гурт товаришів, які хочуть бути разом. Спілкуватися. Кому це зашкодить?

— Пітере, я втомилася.

— Добре, чи твій сьогоднішній візит означає принаймні, що ти покинула своє відлюддя?

— Так. Лише це… Моє відлюддя?

— Я весь час намагався зв'язатися з тобою, ти ж це знаєш.

— Невже?

— Я повинен розповісти тобі, який радий бачити тебе знову?

— Ні. Вважаймо, що ти вже це сказав.

— Знаєш, Домінік, ти змінилася. Я не можу точно сказати як саме. Але змінилася.

— Справді?

— Вважаймо, що я вже сказав тобі, яка ти гарна, бо мені бракує слів, щоб висловити це.

Було вже темно. Він гукнув таксі. Сів поруч із нею, повернувся і глянув їй в очі; його погляд змушував її подарувати йому підказку, сподіваючись зробити тишу між ними значущою. Вона не відвернулася. Сиділа, вивчаючи його обличчя. Здавалося, вона запитувала себе про щось, прислухалася до якоїсь думки, що він не міг її вгадати. Він повільно підсунувся і взяв її за руку. Відчув опір її руки, відчув у її негнучких пальцях силу всієї руки — не для того, щоб висмикнути руку, а щоб дозволити йому її тримати. Він підняв її руку, перевернув долонею догори і притиснув губи до зап'ястка.

Потім поглянув на її обличчя і впустив руку, яка на мить зависла у повітрі, з негнучкими, напівзігнутими пальцями. Це вже не була та байдужість, яку він пам'ятав. Це була відраза, така величезна, що здавалася безликою і не могла образити його, бо стосувалася не лише однієї людини. Зненацька він відчув її тіло; не відчував ані бажання, ані обурення, а просто його присутність поруч із ним, під її одягом. Він мимоволі запитав:

— Домінік, хто він?

Вона повернула до нього обличчя. Він побачив, як примружилися її очі. Побачив, як розтягнулися її вуста, стаючи повнішими, м'якшими; вона спроквола всміхнулася і відповіла, уп'явшись у нього очима:

— Робітник із гранітного кар'єру.

Вона досягла мети; він голосно розреготався.

— Я це заслужив, Домінік. Я не повинен був підозрювати неможливого.

— Пітере, хіба не дивно? Я гадала, що саме ти станеш тим, кого я колись захочу.

— Чому ж це дивно?

— Подумати лишень, як погано ми себе знаємо. Одного дня ти теж дізнаєшся правду про себе, Пітере, і для тебе це буде гірше, ніж для більшості з нас. Але тобі не слід про це думати. Це станеться ще нескоро.

— Домінік, ти хотіла мене?

— Я думала, що ніколи нікого не захочу, і ти мене якнайкраще влаштовував.

— Не розумію, про що ти. Я не розумію, чи ти взагалі колись думаєш, що кажеш. Я знаю, що завжди кохатиму тебе. І не дозволю тобі знову зникнути. Зараз, коли ти повернулася…

— Зараз, коли я повернулася, Пітере, я вже не хочу тебе бачити. О, я муситиму з тобою бачитися, коли ми часом перетинатимемося, а це неодмінно станеться. Але не телефонуй мені, не приходь до мене. Я не маю наміру образити тебе, Пітере. Це не так. Ти нічого не зробив, щоб мене розсердити. Це щось у мені, з чим я більше не хочу стикатися. Вибач, що я обрала тебе як приклад, але ти мені так добре пасуєш. Ти, Пітере, — це те, що я зневажаю у світі, та я не хочу згадувати, як затято я це зневажаю. Якщо я нагадуватиму собі про це, то повернуся до нього. Я не ображаю тебе, Пітере. Спробуй це зрозуміти. Ти не найгірша людина у цьому світі. Ти його найкраща частина. Ось що мене лякає. Якщо я колись повертатимусь до тебе, не дозволь мені повернутись. Я кажу це зараз, бо можу це зробити, але якщо я колись повернуся, ти не зможеш цьому запобігти, і зараз єдиний час, коли я можу тебе застерегти.

— Я не розумію, — сказав він, скаженіючи і стискаючи губи, — про що ти говориш.

— Не намагайся зрозуміти. Тримаймося подалі одне від одного, добре?

— Я ніколи тебе не покину.

Вона стенула плечима.

— Як знаєш, Пітере. Я вперше була добра до тебе. Чи взагалі до будь-кого.

6

Роджер Ернайт розпочав свою кар’єру шахтарем у Пенсильванії. Заробити мільйони, які він мав зараз, йому ніхто й ніколи не допомагав. «Тому, — пояснював він, — ніхто й ніколи не вставав мені поперек шляху».

Втім у нього було чимало і перешкод, і людей, які таки ставали поперек шляху; але він ніколи їх не зауважував. Чимало епізодів у його тривалій кар'єрі не викликали захвату, але ніхто про них не просторікував. Його кар'єра була виклична і відкрита, наче дошка для оголошень. Він був невдалим об'єктом для шантажистів та авторів викривальних біографій. Серед багатіїв його не любили за те, що він розбагатів у такий примітивний спосіб.

Він ненавидів банкірів, профспілки, жінок, євангелістів та біржу. Ніколи не придбав жодної акції і не продав жодної акції своїх підприємств, одноосібно володіючи своїми статками — так просто, наче носив усю готівку в кишені. Крім нафтового промислу, в нього було видавництво, ресторан, крамниця радіотоварів, гараж і фабрика електричних холодильників. Перед кожною новою авантюрою він довго вивчав поле битви, а потім починав діяти так, начебто ніколи про нього й не чув, ламаючи всі усталені звичаї. Деякі його почини були успішними, інші зазнавали поразки. Він керував усім із несамовитою завзятістю. Працював по дванадцять годин на добу.

Вирішивши звести будинок, Енрайт витратив півроку на пошуки архітектора. Рорка він найняв наприкінці їхньої першої зустрічі, що тривала півгодини. Щойно ескізи було закінчено, він наказав негайно розпочинати будівництво. Коли Рорк спробував поговорити з ним про креслення, Енрайт його перебив: «Не пояснюйте. Немає сенсу втовкмачувати мені абстрактні ідеали. У мене ніколи не було жодних ідеалів. Усі кажуть, що я цілком аморальна людина. Я зважаю лише на власні вподобання. Але я знаю, що мені подобається».

Рорк ніколи не згадував ані про свою спробу побачитися з Енрайтом, ані про спілкування зі знудьгованим секретарем. Якимось чином Енрайт довідався про це. За п'ять хвилин секретаря було звільнено, а за десять хлопець уже виходив із контори, як йому наказали, у розпалі напруженого робочого дня, покинувши в друкарській машинці наполовину написаного листа.

Рорк знову відкрив своє бюро, у тій же великій кімнаті на горішньому поверсі старого будинку. Він розширив бюро, додавши прилеглу кімнату — для креслярів, яких найняв, щоб упоратися із запланованим робочим графіком будівництва. Креслярі були молоді й не зовсім досвідчені. Він ніколи не чув про них раніше і не вимагав рекомендаційних листів. Він обирав серед багатьох претендентів, лише проглядаючи по кілька хвилин їхні креслення.