— Еллсворте! — вигукнула вона. — Геть звідси!

Вона рвучко підвелася. Випростана, стояла якусь хвилину нерухомо, потім схилилася вперед, обпершись долонями на стіл, і знову завмерла, схилившись; він бачив, як гладка маса її волосся здійнялася хвилею, а потім впала, ховаючи її обличчя.

— Але, Домінік, — приязно мовив він, — я лише розповів тобі, чому Пітер Кітінґ така цікава особистість.

Її волосся віялом відлетіло назад, і вона опустилася на стілець, уп’явшись в нього поглядом і потворно роззявивши рота.

— Домінік, — лагідно мовив він, — ти передбачувана. Ти надто передбачувана.

— Вимітайся звідси.

— Добре, я завжди казав, що ти мене недооцінюєш. Поклич мене, коли наступного разу потребуватимеш моєї допомоги.

У дверях він повернувся і додав:

— Звісно, особисто я вважаю, що Пітер Кітінґ — найкращий архітектор з усіх, кого ми маємо.

Увечері, коли вона повернулася додому, задзеленчав телефон.

— Домінік, люба моя, — схвильовано затинався голос у слухавці, — ти справді так уважаєш?

— Хто це?

— Джоел Саттон. Я…

— Привіт, Джоеле. Про що ти?

— Привіт, дорогенька, як справи? Як твій чудовий батечко? Я про те, що ти написала про Енрайтів будинок і про того хлопця, Рорка. Тобто про твою сьогоднішню колонку. Я дуже засмучений, дуже. Ти чула про моє будівництво? Добре, ми уже все залагодили, і це така купа грошей, я гадаю, слід бути дуже обережним із рішеннями, але я довіряю тобі найбільше з усіх, я завжди тобі довіряв, ти така розумниця, неймовірна розумниця, якщо працюєш для такого хлопця, як Вайненд. Отже, ти, я думаю, тямиш у своїй роботі. Вайненд знається на будівництві, авжеж, цей чолов'яга заробив на нерухомості більше, ніж на газетах, присягаюся, що більше. Усі вдають, що не знають цього, але ж я знаю. І ти для нього працюєш, а я не знаю, що й думати. Бачиш, я вже вирішив, так, я остаточно вирішив — ну, майже — віддати замовлення тому хлопцеві, Рорку, насправді я йому вже сказав, завтра він приходить підписувати угоду, і тепер… Ти справді думаєш, що той будинок нагадує боа з пір'я?

— Послухай, Джоеле, — сказала вона, зціпивши зуби, — можеш пообідати зі мною завтра?

Вона зустрілася із Джоелом Саттоном у просторому порожньому ресторані вишуканого готелю. Серед білосніжних скатертин кілька самотніх відвідувачів були мов на долоні, а порожні столи слугували за елегантну декорацію, що наголошувала на винятковості гостей. Джоел Саттон широко всміхався. Він ніколи ще не складав товариство такій прекрасній жінці, як Домінік.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на нього через стіл, тихо, стримано і серйозно, — це була блискуча думка обрати Рорка.

— О, справді?

— Упевнена. Ти матимеш будинок, прекрасний, наче церковний хорал. Будинок, від якого перехоплюватиме подих, зокрема, й у твоїх пожильців. За сто років про тебе писатимуть у підручниках і шукатимуть твою могилу на міському цвинтарі.

— Святі небеса, Домінік, про що ти?

— Про твій будинок. Про той будинок, що спроектує для тебе Рорк. Це буде надзвичайний будинок, Джоеле.

— Ти маєш на увазі — хороший?

— Я не маю на увазі хороший. Я кажу надзвичайний.

— Це не те саме.

— Так, Джоеле, це не те саме.

— Мені не подобається оте «надзвичайний».

— Атож. Тобі не подобається. Я й не думала, що сподобається. Тоді чого ти хочеш від Рорка? Ти хочеш будинок, що нікого не шокуватиме. Будинок, що його сприйме народ, зручний і безпечний, наче віталенька рідного дому, в якій пахне юшкою. Будинок, що всім подобатиметься, всім і кожному. Дуже незатишно бути героєм, Джоеле, а в тебе геть не героїчна статура.

— Звісно, я хочу, щоб мій будинок подобався людям. Навіщо ж, на твою думку, я берусь його будувати, не заради ж здоров’я?

— Ні, Джоеле. І не заради своєї душі.

— Ти вважаєш, що Рорк не годиться?

Вона сиділа випростано й нерухомо, неначе всі м’язи напружилися від болю. Але очі були сумні, напівзаплющені, її тіло мовби пестила чиясь рука. Вона сказала:

— Ти бачив багато будинків, що він їх спорудив? Ти знаєш багато людей, які його наймали? У Нью-Йорку мешкає шість мільйонів осіб. Шість мільйонів не можуть помилятися, адже так?

— Певно, що ні.

— Отож.

— Але я думаю, що Енрайт…

— Джоеле, ти не Енрайт. По-перше, він так часто не всміхається. До того ж, бачиш, Енрайт ніколи не поцікавився б моєю думкою, а ти поцікавився. Ось чому ти мені подобаєшся.

— Домінік, я справді тобі подобаюся?

— Хіба ти не знав, що завжди був одним із найбільших моїх улюбленців?

— Я… я завжди довіряв тобі. Я завжди прислухаюся до твоєї думки. Що, вважаєш, я маю робити?

— Усе просто. Ти хочеш найкращого, що можна купити за гроші — те, що гроші можуть купити. Тобі потрібен будинок, що буде таким, яким він заслуговує бути. Тобі потрібен архітектор, якого наймали інші люди, отже, ти зможеш показати їм, що нічим за них не гірший.

— Усе правильно. Все абсолютно правильно… Послухай, Домінік, ти майже нічого не з’їла.

— Я не голодна.

— Добре, і якого архітектора ти порадиш?

— Подумай, Джоеле, хто зараз найвідоміший. Про кого говорять усі навколо? Хто отримує найкращі замовлення? Хто заробляє найбільше грошей для себе і своїх клієнтів? Хто молодий і знаменитий, надійний і популярний?

— Що ж, думаю… Пітер Кітінґ.

— Так, Джоеле. Пітер Кітінґ.

— Мені так прикро, містере Рорк, так жахливо прикро, повірте мені, але, врешті-решт, я веду бізнес не для здоров'я… не для здоров'я і не для душі… тобто я про те, що… ну, я впевнений, що ви розумієте моє становище. Я нічого проти вас не маю, зовсім навпаки — я думаю, ви чудовий архітектор. Бачите, у цьому і проблема, велич — це чудово, але непрактично. У цьому і проблема, містере Рорк, непрактично і, врешті-решт, ви мусите визнати, що містер Кітінґ відоміший і в нього є ота… ота популярність… доступність, якої не маєте ви.

Містера Саттона збентежило те, що Рорк не протестував. Він хотів, щоб Рорк спробував посперечатися, тоді він міг би розродитися беззаперечними аргументами, що годину тому почув їх від Домінік. Але Рорк нічого не сказав; він лише схилив голову, почувши рішення. Містер Саттон відчайдушно прагнув озвучити ті аргументи, але здавалося марним намагатися переконати того, хто вже й так мав переконаний вигляд. І все ж містер Саттон любив людей і нікого не хотів образити.

— Насправді, містере Рорк, я не сам прийшов до цього рішення. Насправді я хотів вас, я уже вирішив, що це будете ви, чесно, я так вирішив, але міс Домінік Франкон, думку якої я високо ціную, переконала мене, що ви — не відповідний кандидат для цього замовлення, — і вона дозволила розповісти вам про це.

Він побачив, як Рорк зненацька глипнув на нього. Потім побачив, що його запалі щоки ніби запали ще глибше і його рот розкрився: він реготав, беззвучно, лише часто вдихаючи.

— Із чого ви смієтеся, містере Рорк?

— То міс Франкон хотіла, щоб ви мені це сказали?

— Ні, вона не просила — з чого б це? — вона просто сказала, що я можу вам сказати, якщо захочу.

— Так, авжеж.

— Що тільки доводить її чесність і те, що вона має хороше обґрунтування для своїх переконань і може відверто їх висловлювати.

— Безперечно.

— То в чому ж річ?

— Ні в чому, містере Саттон.

— Послухайте, непристойно так реготати.

— Так.

Навколо нього збиралася темрява. Ескіз Геллерового будинку, без рами, було пришпилено до довгої голої стіни; через це кімната здавалась іще порожнішою, а стіна — довшою. Він не помічав, як збігають хвилини, а відчував час як тверде тіло у замкненому просторі, відставлене вбік десь у межах кімнати; час був позбавленим будь-якого сенсу, залишалася лише реальність його нерухомого тіла.

Почувши стукіт у двері, він сказав: «Заходьте!», не підводячись.

Увійшла Домінік. Увійшла так, начебто приходила до цієї кімнати раніше. На ній був чорний костюм із важкої тканини, простий, наче дитячий одяг, створений захищати тіло, а не прикрашати його; високий чоловічий комірець підіймався до її щік, і капелюх наполовину приховував обличчя. Усмішка, здавалося, сама собою чаїлася у цій кімнаті, у тому, що вона стояла тут, посеред неї. Вона зняла капелюха, як це роблять чоловіки, входячи у приміщення: стягнула його за криси кінчиками негнучких пальців і тримала в опущеній руці. Вона помовчала із суворим і холодним виразом обличчям, але її гладеньке світле волосся здавалося беззахисним і впокореним, а потім сказала: