— Ось. Саме тут пролягає нездоланний кордон для вторинних людей. Їх не цікавлять факти, ідеї, робота. Вони переймаються лише людьми. Вони не запитують: «Це правда?». Вони запитують: «Чи інші думають, що це правда?». Вони не судять, а повторюють. Не роблять, а вдають, що роблять. Не творять, а показують. Вони не мають хисту. Але мають дружні зв'язки. Не заслуговують, а користуються протекцією. Що сталося б із цим світом без тих, хто робить, мислить, виробляє? Всі вони егоїсти. Ти не думаєш мізками інших і не робиш роботу чужими руками. Коли ти не використовуєш своєї здатності мислити самостійно, ти не використовуєш свого розуму. Перестати використовувати розум означає зупинити життя. Вторинні люди позбавлені відчуття реальності. Їхня реальність не в них, а десь у тому просторі, де одне тіло відділяється від іншого. Не буття, а стосунок — прив'язка до нічого. Це та порожнеча, що я не можу зрозуміти її в людях. Ось що завжди мене зупиняло, коли я мав справу з якимсь комітетом. Люди без еґо. Думки без раціонального обґрунтування. Рух без гальм або двигуна. Влада без відповідальності. Вторинні люди діють, але джерело їхньої активності безладно розпорошене в інших людях. Воно скрізь і ніде, й ти не можеш переконати таку людину. Вона закрита для обміну думками. Ти не можеш спілкуватися з нею — вона не чує. Це наче апелювати до порожнього місця. Сліпа маса мчить у нестямі, руйнуючи все на своєму шляху без будь-якого сенсу чи мети. Стів Меллорі не зміг ідентифікувати цього монстра, але він його знав. Він боявся чудовиська, що стікає слиною: вторинної людини.

— Я думаю, твої вторинні люди це розуміють, хоча щосили намагаються не зізнаватися в цьому навіть собі. Зауваж, як охоче вони сприймають усе, крім незалежності іншої людини. Вони впізнають її миттєво. Інстинктивно. Вони плекають особливу, підступну ненависть до неї. Вони вибачають злочинцям. Захоплюються диктаторами. Злочинність і насильство — це зв'язок. Форма взаємної залежності. Їм потрібні такі зв'язки. Вони готові нав'язати свої нікчемні крихітні особистості кожній людині, яку зустрінуть. Незалежна людина їх убиває — тому що вони не можуть існувати в ній, а це єдина доступна для них форма буття. Зауваж, як гнівно вони обурюються будь-якою ідеєю, що пропонує незалежність. Зауваж, як ненавидять вони кожну незалежну людину. Поглянь на своє життя, Говарде, на людей, яких ти зустрічав. Вони знають. Вони бояться. Ти ганьбиш їх.

— Це тому, що в них завжди залишається певна гідність. Вони досі залишаються людьми. Але вони навчені шукати себе в інших. Хоча жодна людина не може досягати такого абсолютного впокорення, щоб не потребувати власної гідності у будь-якій формі. Вона не вижила б. Тому після століть втовкмачування доктрини альтруїзму як найвищого ідеалу, люди сприйняли її у єдиний доступний для них спосіб — шукаючи поваги до себе в інших. Живучи вторинним життям. І це проклало шлях до решти жахіть. Це перетворилося на страхітливу форму себелюбства, що її по-справжньому егоїстична людина ніколи не зрозуміє. І тепер, щоб вилікувати світ, який гине від егоїзму, нас просять знищити власну сутність. Послухай лишень, що проповідують сьогодні. Поглянь на людей довкола нас. Ти дивуєшся, чому вони страждають, чому шукають щастя, але ніколи його не знаходять. Якщо будь-яка людина зупиниться і запитає себе, чи було в неї колись по-справжньому особисте бажання, вона знатиме відповідь. Вона зрозуміє, що всі її бажання, мрії, амбіції мотивовані іншими людьми. Вона навіть бореться не за власний добробут, а за вторинну облуду — престиж. За штамп «Схвалено», але не нею самою. Вона не знаходить радості ані в боротьбі, ані в перемозі. Вона ні про що не може сказати: «Це те, чого я хотіла, тому що цього хотіла я, а не тому, що це змусило моїх сусідів витріщатися на мене». І вона ще скаржиться, що нещасна. Усі форми щастя — особисті. Наші найзахопливіші миті — особисті, самовмотивовані, приховані від інших. Те, що священне або цінне для нас, — це те, чим ми не хочемо ні з ким ділитися. Але нас привчили виставляти все напоказ і дозволяти юрбі це мацати. Знаходити задоволення у конференц-залах. У нас навіть немає слова, щоб означити те, що я маю на увазі — самодостатність людського духу. Важко назвати це егоїзмом або егоцентризмом, ці поняття спотворено, і вони означають Пітера Кітінґа. Ґейле, я вважаю, що головне зло на землі — це оманливе переконання, що найважливіше для тебе потрібно вкладати в інших людей. Я завжди очікував певного ґатунку від людей, які мені подобаються. Я миттєво бачу цей ґатунок — і це єдина риса, що я її поважаю в людях. Згідно з нею я обираю друзів. Тепер я знаю, що це таке. Самодостатнє еґо. Ніщо інше не має значення.

— Я втішений, що ти визнав, що в тебе є друзі.

— Я навіть зізнаюся, що люблю їх. Але я не зміг би їх любити, якби вони були єдиним сенсом мого існування. Ти зауважив, що в Пітера Кітінґа не залишилося жодного друга? Ти розумієш чому? Якщо людина не поважає себе, вона не здатна ні любити, ні поважати інших.

— Під три чорти цього Пітера Кітінґа. Я думаю про тебе — і про твоїх друзів.

Рорк усміхнувся:

— Ґейле, якби цей човен тонув, я віддав би життя, щоб урятувати тебе. Не з почуття якогось обов'язку. Просто тому, що люблю тебе, на свій власний розсуд. Я міг би померти за тебе. Але я не можу і не хочу для тебе жити.

— Говарде, а що означає «на свій розсуд»?

Рорк поглянув на Вайненда і зрозумів, що сказав усе, чого намагався не говорити. Він відповів:

— Ти народився не для вторинного життя.

Вайненд усміхнувся. Він почув слова — і нічого більше. Згодом Вайненд повернувся до своєї каюти, а Рорк залишився на палубі сам. Він стояв біля поруччя, вдивляючись в океан, у безодню.

Він подумав: «Я не згадав найгірший різновид вторинних людей — людей, які прагнуть влади».

12

У квітні Рорк із Вайнендом повернулися до міста. Хмарочоси рожевіли на тлі синього неба, їхній порцеляновий відтінок на кам'яних масивах здавався недоречним. На деревах з'явилися перші зелені чубчики.

Рорк пішов на роботу. Працівники тиснули йому руку, і він зауважив дещо вимушені усмішки, що вони їх свідомо намагалися приховати, аж поки один молодий хлопчина не витримав:

— Та якого біса! Чому ми не можемо сказати, що дуже раді бачити вас знову, шефе?

Рорк розсміявся:

— Кажіть. Я не можу висловити, який я збіса радий, що повернувся.

Потім він сів за стіл у креслярні, а вони звітувалися про все, що відбулося протягом трьох останніх місяців, перебиваючи одне одного; він крутив у руках лінійку, навіть цього не зауважуючи, наче людина, яка після тривалої відсутності хоче відчути в руках рідну землю.

Опівдні, сидячи за своїм столом на самоті, він розгорнув газету. Рорк не бачив преси протягом трьох місяців. Звернув увагу на замітку про будівництво дільниці Кортландт і рядок: «Пітер Кітінґ, архітектор. Ґордон Прескотт і Оґастес Вебб, дизайнери». Він закам'янів.

Цього ж вечора він пішов подивитися на Кортландт. Перший будинок майже завершили. Він самотньо височів посеред великої порожньої ділянки. Робітники вже поїхали; лише в будиночку нічного сторожа тьмяно світилося. Скелет будинку залишався таким, як його замислив Рорк, але на прекрасну симетрію його кісток наліпили десять різних виплодків. Він побачив, що загальний стриманий план зберігся, але з'явилися дивні доповнення; зникло розмаїття форм, що він їх змоделював, натомість проступила монотонність грубих кубів; виникло нове крило з вигнутим дахом, що випиналося зі стіни наче пухлина, — для спортивної зали; було наліплено ряди металевих балконів, пофарбованих у яскраво-синій колір; з'явилися кутові вікна без призначення, один кут було скошено для непотрібних дверей, стовпці над якими підтримували металеву арку, наче це була галантерейна крамничка на Бродвеї; три вертикальних смуги цегли тягнулися нізвідки в нікуди; загальний стиль архітектори назвали «Бронкс модерн»; над центральним входом приліпили барельєф із брилою м'язів, що могли належати трьом або чотирьом тілам, одне з яких підняло догори руку з викруткою.