— Я пам'ятаю.

— Коли ми були разом… Кеті, мені соромно за багато своїх вчинків, але я не відчуваю сорому за жодну мить, проведену з тобою. Коли я запропонував тобі вийти за мене заміж… ні, я ніколи не пропонував… я лише сказав, що ми заручені… а ти відповіла «так»… це було на лавці в парку — падав сніг…

— Так.

— На тобі були смішні вовняні рукавички — мітенки. Я пам'ятаю… на шерстинках були краплі води — круглі, наче намистинки — вони спалахували, коли повз нас проїжджала якась машина.

— Так, я вважаю, що інколи можна зазирнути в минуле. Але людський обрій розширюється. З роками людина стає духовно багатшою.

Він помовчав. Потім сказав безбарвним голосом:

— Вибач.

— За що? Ти дуже милий, Пітере. Я завжди казала, що чоловіки сентиментальні.

Він подумав: «Ні, вона не прикидається — ніхто не зможе так вдавати, — хіба що це прикидання перед самим собою, і тоді вже немає жодних меж, немає ради, немає сьогоднішнього дня…».

Вона говорила й далі, а незабаром знову повернулася до розповідей про Вашингтон. Він відповідав, коли це було необхідно.

Він думав про те, що минуле і теперішнє пов'язані, та якщо в минулому сталася помилка, вона компенсується сьогоднішнім болем, і цей біль робить минуле безсмертним — він і уявити не міг, що хтось може знищити все, як це щойно зробила Кетрін, — цілком убити минуле, ніби для неї його ніколи не існувало.

Вона глипнула на годинник і легенько, нетерпляче зітхнула:

— Я спізнююся. Мушу бігти.

Він витиснув із себе:

— Ти не заперечуєш, Кеті, якщо я тебе не проводитиму? Це не грубість. Я просто думаю, що так краще.

— Звісно, так і є. Авжеж, не заперечую. Я цілком добре орієнтуюся в місті, та і які формальності можуть бути між давніми друзями, — додала вона, взяла свою сумку і рукавички, зіжмакала паперову серветку й охайно поклала її до чашки з-під чаю. — Я зателефоную тобі, коли буду в місті наступного разу, і ми знову десь перекусимо разом. Хоча не можу сказати напевно, коли це буде. У мене стільки справ, я повинна відвідати стільки місць. Минулого місяця я була в Детройті, а наступного тижня лечу до Сент-Луїса. Але якщо знову матиму відрядження до Нью-Йорка, неодмінно зателефоную. Бувай, Пітере, було дуже приємно.

11

Ґейл Вайненд милувався блискучим деревом палуби. Дерев'яні й мідні клямки, що перетворилися на вогняні плями, допомагали йому відчути все навколо: сповнені сонцем кілометри простору між палахкою безмежністю неба та океану. Це було в лютому, і яхта з вимкненим двигуном завмерла в південній частині Тихого океану.

Він схилився над поруччям і подивився на Рорка. Рорк плив на спині, витягнувши тіло прямою лінією, розкинувши руки і заплющивши очі. Його засмага свідчила про місяць таких днів, як оцей. Вайненд думав, що любить саме так відчувати простір і час: у потужності своєї яхти, в засмаглій Рорковій шкірі, у власних засмаглих руках на поруччі.

Він не плавав на цій яхті кілька років. Цього разу він запросив лише Рорка. Домінік залишилася вдома.

Вайненд сказав:

— Говарде, ти вбиваєш себе. Ти працюєш у такому темпі, що його ніхто не витримає довго. І це триває від Монадноку, правда? Гадаєш, тобі вистачить мужності для найскладнішого випробування для тебе — відпочинку?

Він здивувався, коли Рорк охоче погодився. Рорк розсміявся:

— Я не тікаю від роботи, якщо це те, що тебе здивувало. Я знаю, коли зупинитися — та я не зможу зупинитися, якщо не покину все негайно. Я знаю, що перепрацювався. Я зіпсував забагато паперу останнім часом, і в мене виходили жахливі проекти.

— У тебе колись виходять жахливі проекти?

— Можливо, навіть більше, ніж у будь-якого іншого архітектора, і в мене менше можливостей виправдатися. Єдина відмінність — це те, що всі мої спартачені проекти закінчують життя в кошику для сміття.

— Попереджаю, ми вирушаємо на кілька місяців. Якщо ти почнеш шкодувати і рюмсатимеш за своїм кульманом, як усі люди, які не вміють ледарювати, я не відвезу тебе назад. На борту я найогидніший з усіх тиранів. У тебе буде все, що ти лише зможеш собі уявити, крім паперу та олівців. Я не залишу тобі навіть свободи слова. Жодних згадок про підтримувальні конструкції, пластик або залізобетон, щойно твоя нога ступить на борт. Я навчу тебе їсти, спати й існувати так, як це роблять наймарнотратніші мільйонери.

— Хотів би спробувати.

Робота не вимагала Роркової присутності найближчими місяцями. Усі поточні проекти він завершив. Два нових будівництва мали розпочатися лише навесні.

Він зробив усі ескізи, що потрібні були Кітінґові для Кортландту. Будівництво ось-ось мало розпочатися. Перед від'їздом, наприкінці грудня, Рорк пішов востаннє поглянути на будівельний майданчик майбутньої дільниці. Анонімним спостерігачем у групі цікавих ледарів він споглядав, як ківш екскаватора вгризається в землю, звільняючи місце для майбутнього фундаменту. Іст-Рівер тягнулася неповороткою широкою чорною смугою, а за нею, у рідкому серпанку сніжинок, стояли міські хмарочоси, обриси яких пом'якшила фіолетово-синя акварель.

Домінік не заперечувала, коли Вайненд розповів про свій намір вирушити у тривалий круїз із Рорком.

— Кохана, ти ж розумієш, що я не тікаю від тебе? Мені просто потрібно трохи відпочити від усього. А бути з Говардом це все одно, що бути наодинці із самим собою, тільки ще спокійніше.

— Звісно, Ґейле, я не заперечую.

Але він пильно поглянув на неї та зненацька розреготався, неймовірно втішений:

— Домінік, мені здається, ти ревнуєш. Це чудово, я вдячний йому дужче, ніж будь-коли — бо йому вдалося змусити тебе ревнувати.

Вона не могла відповісти, чи справді ревнує, й кого саме.

Яхта вирушила в подорож наприкінці грудня. Рорк, вишкірившись, спостерігав за розчаруванням Вайненда, який виявив, що його не потрібно примушувати бити байдики. Рорк не говорив про будинки, годинами вилежувався під сонцем на палубі, поводячись як нероба. Вони розмовляли мало. Інколи Вайненд не міг пригадати, чи певного дня вони обмінялися бодай реченням. Здавалося, вони можуть не говорити взагалі. Мовчання було найкращим способом спілкування між ними.

Сьогодні вони плавали разом, і Вайненд першим повернувся на борт. Нахилившись над поруччям і спостерігаючи за Рорком у воді, він думав про владу, що її зараз здобув: він може будь-якої миті наказати ввімкнути двигун і попливти геть, покинувши рудоволосого Рорка на поталу сонцю й океану. Ця думка йому подобалася: почуття влади і залежності від Рорка, адже він знав, що не існує сили, здатної змусити його використати свою владу. Вся фізична міць була на його боці: кілька скорочень голосових зв'язок, віддаючи наказ, чиясь рука відкриє клапан — і слухняний механізм зрушить яхту з місця. Він думав: «Ідеться не про мораль, не про страхітливість такого вчинку, — ймовірно, можна було б отак покинути людину, якби від цього залежала доля континенту». Але ніщо не змусило б його покинути саме цього чоловіка. Він, Ґейл Вайненд, був безпорадний цієї миті, міцно стоячи ногами на палубі: Рорк, який лежав на воді наче колода, мав силу, потужнішу за двигун у череві яхти. Вайненд подумав: «Мабуть, це саме та сила, що покликала до життя двигун».

Рорк піднявся на палубу; Вайненд подивився на його тіло, з якого струменями стікала вода, і сказав:

— Говарде, ти зробив помилку в храмі Стоддарда. Ту статую слід було робити не з Домінік, а з тебе.

— Ні, я занадто егоїстичний для цього.

— Егоїстичний? Егоїстові це сподобалося б. Ти надаєш словам дивного значення.

— Це їхнє точне значення. Я не хочу бути символом чогось. Я — це лише я.

Витягнувшись у шезлонгу, Вайненд залюбки дивився вгору на ліхтар — диск із матового скла на перемичці позаду нього: він відрізав чорну безодню океану і дарував йому безпеку в оточенні щільних стін світла. Вайненд чув гуркіт двигуна яхти, відчував на обличчі тепле нічне повітря і не бачив нічого, крім палуби навколо.