Вайненд ніколи не говорив про це Рорку, і Рорк ніколи про це не згадував. Вони не обговорювали «Знамено».

Щовечора, повертаючись до свого нового будинку, Вайненд бачив «Знамено» на столі у вітальні. Він заборонив цю газету вдома, відколи одружився. Але, побачивши її вперше, всміхнувся і промовчав.

Одного вечора він зненацька заговорив про це. Гортав сторінки, аж поки натрапив на статтю, присвячену літнім курортам, більшу частину якої складав опис долини Монаднок. Він підвів голову і глянув на Домінік, яка сиділа біля каміна в іншому кінці кімнати.

— Дякую, люба, — сказав він.

— За що, Ґейле?

— За те, що розумієш, коли я радий бачити «Знамено» в моєму домі.

Вайненд підійшов і сів поруч із нею на підлозі. Обійняв її худенькі плечі та сказав:

— Подумай про всіх цих політиків, кінозірок, великих князів і орденоносних убивць, про яких «Знамено» трубило всі ці роки. Подумай про «хрестові походи» проти трамвайних компаній, районів «червоних ліхтарів» і вирощених вдома овочів. Уперше, Домінік, я можу сказати те, що думаю.

— Так, Ґейле…

— Уся ця влада, що я її прагнув, яку отримав і якою ніколи не користувався… Зараз вони можуть побачити, на що я здатний. Я примушу їх визнати його так, як він на це заслуговує. Я дам йому славу, що він її вартий. Що таке громадська думка? Її формую я.

— Ти думаєш, він цього хоче?

— Можливо, й ні. Мені байдуже. Йому це потрібно, і він це отримає. Я хочу, щоб отримав. Як архітектор він є власністю суспільства. Він не зможе заборонити газеті писати про нього.

— Ця стаття про нього — ти сам її писав?

— Майже все.

— Ґейле, ти міг би стати блискучим журналістом.

Кампанія дала результати, але доволі несподівані. Масовому читачеві було байдуже. Але в інтелектуальних колах, у світі мистецтва, у фаховому середовищі з Рорка сміялися. Деякі зауваження переповіли Вайнендові: «Рорк? О так, хатній Вайнендів улюбленець», «Модний хлопчик „Знамена“», «Геній жовтої преси», «„Знамено“ зараз продає мистецтво — отримай дві упаковки за ціною однієї», «А хіба ви не знали? Це те, що я завжди думав про Рорка — талант, який пасує газеткам Вайненда».

— Ще побачимо, — зневажливо гмикнув Вайненд і продовжив свій «хрестовий похід».

Він віддавав Роркові кожне замовлення від людей, на яких здатен був натиснути. Починаючи з весни, він привіз Рорку контракти на будівництво яхт-клубу на Гудзоні, адміністративної споруди і двох приватних резиденцій.

— Я даватиму тобі більше, ніж ти подужаєш, — сказав він. — Я допоможу тобі надолужити всі твої змарновані роки.

Одного вечора Остін Геллер сказав Роркові:

— Можливо, це трішки безцеремонно, та як на мене, Говарде, ти потребуєш поради. Так, звісно, я про цей абсурдний галас навколо твого імені, що його здійняв містер Ґейл Вайненд. Ви з ним стали нерозлучними друзями, що не вкладається в жодні раціональні рамки. Зрештою, люди поділяються на різні класи — ні, я не говорю мовою Тухі, — але існують певні межі між людьми, що їх не можна переступати.

— Так, існують. Але ніхто ніколи не визначив, де саме вони повинні проходити.

— Добре, з ким ти приятелюєш — це твоя власна справа. Але є дещо, чому конче необхідно покласти край — і ти хоч раз до мене дослухайся.

— Я слухаю.

— Звісно, це чудово, всі ці замовлення, що тебе ними завалили. Я впевнений, що Вайненд отримає винагороду і підніметься вище на кілька кіл пекла, в якому він, безперечно, опиниться. Але він повинен зупинити рекламний потік, що його спрямував на тебе в «Знамені». Ти мусиш зупинити його. Невже ти не розумієш, що підтримки цієї газети досить, щоб дискредитувати будь-кого? — Рорк промовчав. — Це шкодить тобі у професійному сенсі.

— Я знаю.

— Ти примусиш його зупинитися?

— Ні.

— Але чому, заради всього святого?

— Остіне, я пообіцяв тебе вислухати. Але не казав, що говоритиму про нього.

Пізнього осіннього пообіддя Вайненд зазирнув до Роркового бюро, як він це часто робив наприкінці робочого дня, і коли вони вийшли з будівлі, сказав:

— Розкішний вечір. Прогуляймося, Рорк. Я хочу показати тобі одну нерухомість.

Він повів його до Пекельної кухні. Вони проминули величезний прямокутник — два квартали між Дев'ятою та Одинадцятою авеню, низку кварталів із півночі на південь. Рорк побачив похмурі порожні житлові будинки, напівзруйновані споруди з колись червоної цегли, перекошені одвірки, гнилі дошки, посірілу білизну, розвішану на мотузках у вузьких проходах між будинками — і жодних ознак життя, лише злоякісний розпад.

— Оце все твоє? — запитав Рорк.

— Усе це.

— Чому ти показуєш мені це? Ти розумієш, що показувати це архітекторові гірше, ніж показати йому поле, всипане непохованими трупами?

Вайненд указав на викладений білими кахлями фасад нової їдальні через дорогу:

— Зайдемо туди?

Вони сіли біля вікна за чистий металевий столик, і Вайненд замовив каву. Здавалося, він почувається як вдома, як у найвишуканіших ресторанах міста; його елегантність дивовижно змінювала це місце — не ображала його, а перетворювала, наче присутність короля, який ніколи не змінює своєї поведінки і надає нового вигляду кожному будинку, до якого заходить, роблячи з нього палац. Він нахилився вперед, поклавши лікті на стіл, дивлячись на Рорка крізь пару від кави, звузивши очі й усміхаючись. Він вказав пальцем на вулицю за вікном:

— Це моя перша придбана нерухомість, Говарде. Це було дуже давно. Відтоді я до неї не торкався.

— Навіщо ж вона тобі?

— Для тебе.

Рорк підніс до рота важку білу чашку з кавою і пильно подивився на Вайненда примруженими і теж насмішкуватими очима. Він знав, що Вайненд очікує жадібних запитань і терпляче чекав, поки він сам усе докладно пояснить.

— Ти впертий покидьок, — реготнув Вайненд, поступаючись. — Гаразд. Слухай. Я тут народився. Щойно зміг дозволити собі купувати нерухомість, почав скуповувати цей район. Будинок за будинком. Квартал за кварталом. Мені знадобилося багато часу. Я міг би купити кращу нерухомість і швидше заробити, як я це зробив згодом, але я чекав, поки скуплю тут усе. Хоча й знав, що роками не матиму із цього зиску. Знаєш, ще тоді я вирішив, що коли-небудь збудую тут хмарочос Вайненда… Добре, не кажи нічого — я зрозумів усе з виразу твого обличчя.

— О Боже, Ґейле!

— У чому річ? Ти хочеш це зробити? Справді хочеш?

— Мабуть, я віддав би за це півжиття — але тоді, коли не мав змоги його збудувати. Це те, що ти хотів почути?

— Щось таке. Я не вимагатиму в тебе життя. Але було приємно побачити хоч раз, як тобі забило памороки. Приємно, що тебе це так вразило.

Це означає, ти розумієш, що означає хмарочос Вайненда. Найвища споруда в місті. І найвеличніша.

— Я знаю, що це саме те, чого ти потребуєш.

— Поки що я не збираюся будувати його. Я чекав на нього всі ці роки. І тепер ти чекатимеш разом зі мною. Ти знаєш, що мені подобається тебе отак мучити? Що я завжди цього хотів?

— Знаю.

— Я привів тебе сюди, щоб сказати, що цей будинок буде твій, коли я вирішу його збудувати. Я чекав, тому що знав: час іще не настав. Відколи ми познайомилися, я зрозумів, що готовий — і не тому, що ти саме той архітектор. Але ми повинні зачекати ще трохи, рік або два, поки країна знову стане на ноги. Зараз будівництво не на часі. Звісно, всі кажуть, що хмарочоси відійшли в минуле. Що вони застаріли. Мені на це начхати. Він оплатиться. Фірми Вайненда розкидані по всьому місту. Я хочу перевести їх під один дах. І я маю достатньо впливу на важливих людей, щоби змусити їх винайняти решту приміщень. Можливо, це буде останній хмарочос у Нью-Йорку. Тим краще. Найвеличніший і останній.

Рорк дивився у вікно на безформні руїни.

— Говарде, це все потрібно знести. Геть усе. Зрівняти із землею. Це місце, в якому не я керував. Тут буде парк і хмарочос Вайненда… Найкращі будинки в Нью-Йорку програють, тому що їх втулили серед решти будинків, де їх ніхто не бачить. Мій будинок буде видно. Це змінить усю околицю. Нехай інші наслідують нас. Не найкраще розташування, скажуть вони? А хто визначає, яке розташування найкраще? Вони ще побачать. Це може стати новим центром міста — коли Нью-Йорк знову оживе. Я запланував це, коли «Знамено» було лише другорядною шматою. І я не прорахувався, правда ж? Я знав, ким стану… Пам'ятник моєму життю, Говарде. Пам'ятаєш, що ти сказав, коли вперше прийшов до мого кабінету? Про ствердження мого життя. У моєму минулому були періоди, що мені не надто подобаються. Але все, чим я пишаюся, залишиться. Коли мене не стане, цей будинок буде Ґейлом Вайнендом… Я знав, що настане час і я знайду достойного архітектора. Але я не знав, що ця людина означатиме для мене набагато більше, ніж просто найманий архітектор. Я радий, що так сталося. Це наче винагорода. Це моя покута. Моє останнє і найкраще досягнення стане також твоїм найбільшим досягненням. Це буде не лише пам'ятник мені, а й найкращий дар, що я можу його запропонувати людині, яка означає для мене значно більше, ніж будь-хто інший. Не супся, ти знаєш, що ти означаєш для мене. Поглянь на це жахіття по той бік вулиці. Я хочу сидіти тут і спостерігати, як ти на це дивишся. Ми це все зруйнуємо — ти і я. Ось із чого постане цей будинок — хмарочос