Рорк стояв перед ним біля борту; висока біла постать із піднесеною головою на тлі чорного простору — це нагадало Вайнендові те, як він дивиться на незавершені будинки. Він стискав руками поруччя. Сорочка з короткими рукавами залишала відкритими руки, і вертикальні тіні увиразнювали напнуті м'язи та натягнуті жили на шиї. Вайненд розмірковував про двигун яхти, хмарочоси, трансатлантичні телеграфні кабелі — про все, що створила людина.

— Говарде, саме цього я й хотів. Щоб ти був тут зі мною.

— Я знаю.

— А знаєш, що це таке? Захланність. Я скнара, коли йдеться про двох людей на землі: про тебе і про Домінік. Я мільйонер, який ніколи нічим не володів. Пам'ятаєш, що ти сказав про власність? Я наче дикун, який відкрив для себе ідею приватної власності — і збожеволів. Це кумедно. Подумай про Еллсворта Тухі.

— Чому саме про Еллсворта Тухі?

— Я про те, що він проповідує. Нещодавно я замислився, чи насправді він розуміє, за що виступає? Самозречення в абсолютному значенні? Це ж саме те, що властиво мені. Чи знає він, що я — втілення його ідеалу? Звісно, він не схвалює моїх мотивів, але мотивація не змінює фактів. Він шукає справжнього самозречення у філософському сенсі. А містер Тухі це філософ у сенсі значно глибшому, ніж матеріальна зацікавленість, нехай він лише придивиться до мене. Я ніколи нічим не володів. Ніколи нічого не хотів. Мені було начхати на все — у найглобальнішому сенсі, такому, що його містер Тухі й уявити не може. Я перетворив себе на барометр, що на нього тисне весь світ. Голос його мас змушує мене до злетів і падінь. Звісно, під час цього процесу я накопичив свої статки. Але хіба це змінює внутрішню суть? Припустімо, я ніколи не хотів грошей, а з чистого альтруїзму служив людям. Що б я мав зробити? Саме те, що я й робив. Давав найбільше задоволення якомога більшій кількості людей, висловлював думки, бажання та смаки більшості. Більшості, яка схвалювала мої дії й з власної волі мене підтримувала, щоранку залишаючи три центи в газетному кіоску на розі. Вайнендові газети? Тридцять один рік вони представляли кожного, крім самого Ґейла Вайненда. Я викреслив своє еґо з буття у спосіб, на який не здатен жоден святий із монастиря. Одначе люди називають мене розбещеним. Чому? Святий жертвує лише матеріальними благами. Це невелика ціна за спасіння душі. Він зберігає свою душу і віддаляється від світу. А я — я беру автомобілі, шовкові піжами, пентхаус, а натомість віддаю світові душу. Хто жертвує більшим — якщо чесноти вимірюються жертовністю? Хто насправді святий?

— Ґейле… Я не думав, що ти визнаєш це навіть перед самим собою.

— Чому б і ні? Я знав, що роблю. Я прагнув влади над колективною душею і здобув її. Колективна душа. Це туманна концепція, але якщо хтось хоче її уявити, нехай візьме примірник нью-йоркського «Знамена».

— Так…

— Звісно, Тухі сказав би, що це не те, що він розуміє під альтруїзмом. Він має на увазі, що я не повинен дозволяти людям вирішувати те, що вони хочуть, щоб я вирішив. Я повинен вгадувати не те, що хочуть вони, чи зважати на те, чого хочу я, а те, що, на мою думку, їм буде до вподоби, а потім заштовхати це в їхні горлянки. Я повинен їм це втовкмачувати, оскільки «Знамено» — їхній вільний вибір. У сучасному світі є ще кілька таких альтруїстів.

— Ти так це розумієш?

— Звісно. Що ще може вчинити людина, яка повинна служити народові, жити для інших? Або потурати бажанням кожного і називатися негідником, або примусом нав'язувати своє уявлення про загальне благо. Чи ти знаєш якийсь інший шлях?

— Ні.

— Що тоді залишається? Де починається порядність? Де починається, а де закінчується альтруїзм? Ти розумієш, про що я?

— Так, Ґейле, — Вайненд зауважив у голосі Рорка нехіть, що лунала майже як сум.

— Що з тобою? Чому в тебе такий голос?

— Мені шкода. Вибач мені. Просто я про дещо думав. Я думаю про це віддавна. Надто цими днями, коли ти змушуєш мене вилежуватися на палубі й байдикувати.

— Думаєш про мене?

— І про тебе — зокрема.

— І що ти надумав?

— Я не альтруїст, Ґейле. Я не вирішую за інших.

— Не варто хвилюватися за мене. Я продав себе, але в мене немає жодних ілюзій на це. Я ніколи не стану Алвою Скарретом. Він і справді вірить у все, у що вірить громадськість. А я цю громадськість зневажаю. Це моє єдине виправдання. Я продав своє життя, але за хорошу ціну. За владу. Я ніколи її не використовував. Я не міг дозволити собі особистих бажань. Але зараз я вільний. Тепер я можу використати її на те, що мені потрібно. За те, у що я вірю. За Домінік. За тебе.

Рорк відвернувся. Знову поглянувши на Вайненда, він сказав:

— Я сподіваюся на це, Ґейле.

— А ти про що думав усі ці тижні?

— Про принцип декана, який відрахував мене зі Стентону.

— Що це за принцип?

— Це те, що нищить світ. Те, про що ти казав. Справжнє самовідречення.

— Той ідеал, що його, як вони кажуть, не існує?

— Вони помиляються. Він існує — хоча не так, як вони уявляють. Це те, чого я не можу зрозуміти в людях. Вони не мають власної суті. Вони живуть завдяки іншим. Живуть вторинно. Поглянь на Пітера Кітінґа.

— Це ти поглянь на нього. Я ненавиджу його до печінок.

— Я дивився на нього — на те, що від нього залишилося, — і це допомогло мені зрозуміти. Він розплачується і гадає, чим саме завинив, і пояснює собі, що був занадто егоїстичний. У якому його вчинку чи думці проявилася його суть? Яка була його мета в житті? Велич — в очах інших людей. Слава, захоплення, заздрість — усе це виходило від інших. Інші диктували йому переконання, яких він не поділяв, але він задоволений тим, що інші вважають, ніби він поділяє їх. Інші були рушійною силою та його головною турботою. Він не хоче бути великим, але хоче, щоб так думали інші. Він хотів не будувати, але прославитися як будівельник. Він запозичав в одних, щоб створити враження на інших. Ось тобі справжнє самозречення. Він зрадив своє еґо і заспокоївся. Але всі називають його егоїстичним.

— Більшість людей живуть так само.

— Так! Але хіба в цьому коріння всіх мерзенних учинків? Не в егоїзмі, а лише у недостачі власної суті. У людях, які шахраюють і брешуть, але зберігають респектабельний фасад. Така людина знає, що вона нечесна, але всі вважають, що вона чесна, тож вона черпає в цьому самоповагу, теж вторинну. Або людина, яка приймає пошану за досягнення, які не є її власними. Вона знає, що вона посередність, але видатна в очах інших. Або ці розчаровані нікчеми, які проповідують любов до нижчих і тягнуться до упосліджених, щоб на їхньому тлі мати переваги. Людина бере кредит на досягнення того, що їй не належить. Ні, я не бачу нічого поганого у бажанні заробляти. Але гроші — це лише засіб. Якщо людина прагне їх для особистих цілей — вкласти у виробництво, творити, навчатися, подорожувати, насолоджуватися розкішшю — вона моральна. Але людина, для якої на першому місці гроші самі собою, не вписується до цієї категорії. Особиста розкіш — це обмежене прагнення. Такі люди воліють виставити все на показ: продемонструвати, ошелешити, розважити, вразити інших. Усі вони вторинні. Поглянь лише на наші так звані культурні досягнення. Лектор, який переспівує запозичені істини, що особисто для нього нічого не означають — і люди, які слухають його байдужо, але все одно сидять, бо розкажуть потім своїм друзям, що відвідали лекцію відомого лектора. Усі вони вторинні.

— Якби я був Еллсвортом Тухі, я сказав би: «Хіба ти не висловлюєшся проти егоїзму? Хіба всі вони чинять не з егоїстичних міркувань — бути помітними, вподобаними, звеличеними?».

— Іншими. Ціною власної самоповаги. У царині надзвичайно важливій — у царині цінностей, суджень, духу, думки — вони помістили над собою інших, саме у той спосіб, що його вимагає альтруїзм. Справжнього себелюба не обходить схвалення інших. Воно йому не потрібне.

— Я думаю, що Тухі це розуміє. Це те, що допомагає поширювати йому порочні нісенітниці. Тільки слабкість і боягузтво. Завдяки ним так легко достукатися до інших. Так важко покладатися тільки на свій власний досвід. Ти можеш вдавати перед іншими чесноти. Але ти не можеш вдавати чесноти перед самим собою. Твоє еґо стає твоїм найсуворішим суддею. Вони тікають від нього. Вони марнують свої життя на втечу від себе самих. Простіше віддати кілька тисяч на благодійність і вважати себе шляхетною людиною, ніж базувати свою самооцінку на власних досягненнях. Досить просто знайти заміну своїй компетентності: це любов, харизма, доброта і щедрість. Немає заміни лише власне компетентності.