Вона відчувала, як шовк сукні обліплює її ноги, і це слугувало відчутною ознакою бігу, підштовхувало її рухатися, прориватися крізь цей бар'єр так швидко, як вона лише могла. Земля була вкрита вибоїнами і сухою грязюкою. Одного разу вона впала, але зрозуміла це лише тоді, коли підвелася і побігла знову.

У темряві вона побачила траншею. Зістрибнувши вниз, стала навколішки, а потім витягнулася долілиць, сховавши обличчя і притиснувшись ротом до землі.

Вона відчувала, як здригаються її стегна і конвульсивно скрутила тіло, щоб відчути землю ногами, грудьми, шкірою рук. Це було наче лежати в Рорковому ліжку.

Звук вибуху лупонув її в потилицю. Вона відчула поштовх землі, що підкинув її на ноги, підсовуючи до краю траншеї. Верхня частина будівлі Кортландту похилилася і нерухомо застигла, аж поки на неї насунулася ламана лінія неба і розрізала навпіл. Потім ця смуга перетворилася на бірюзове сяйво. Верхньої частини будинку вже не було, лише віконні рами і балки розліталися навсібіч, розкидаючи будинок небом, довгий, тонкий червоний язик полум'я вистрілив із центру: ще один удар, а потім іще, сліпучий спалах, і скляні шиби хмарочосів за рікою зблиснули лелітками.

Вона забула, що він наказав їй лежати нерухомо, тому підвелася, а скло й уламки понівеченого металу сипалися навколо неї дощем. У спалаху, коли стіни почали валитися і будівля відкрилася наче сонце, що випливло з-за хмар, вона думала про те, що він десь там, будівельник, змушений руйнувати, який знав кожну вразливу ділянку цієї будівлі, який створив чутливий баланс навантажень та опор; вона думала про те, як він обирав ці ключові ділянки, встановлював вибухівку, — лікар, який став убивцею, вміло розтинаючи одним рухом серце, мозок і легені. Він був там, він це бачив і те що він зробив, завдало більше болю йому, а не будівлі. Але він був там і радів із цього.

На частку секунди вона побачила місто, охоплене світлом, зауважила віконні прорізи та приступки за кілометри звідти, але думала про темні кімнати та стелі, що їх лизав вогонь, і дивилася на верхівки башт, освітлених проти неба, — її та його місто.

— Рорк! — кричала вона. — Рорк! Рорк! — І не розуміла, що кричить. Вона не чула в гуркоті свого голосу.

Потім вона побігла навскіс полем до задимленої руїни, ступаючи по скалках, кожен крок — на повну ступню, тому що насолоджувалася болем. Але жодного болю не відчувала. Землю вкрило, наче тентом, туманом. Вона почула завивання сирен здалеку.

Її машина і досі була машиною, хоча задні колеса розплющило уламком системи опалення, а на капоті лежали двері ліфта. Вона заповзла на сидіння. Мусила мати такий вигляд, начебто нікуди не виходила. Вона згребла у жменю скалки із підлоги і висипала собі на коліна та волосся. Підібрала гострий уламок і різонула ним по шиї, ногах, руках. Те, що вона відчула, не було болем. Вона побачила, як кров струменем цибенить із руки, стікаючи на коліна, заливаючи чорний шовк, стікаючи їй між стегон. Її голова впала назад, уста розтулилися, втягуючи повітря. Вона не хотіла зупинятися. Вона була вільна. Вона була невразлива. Вона не знала, що перерізала собі артерію. Вона почувалася такою легкою. Вона сміялася над законом усесвітнього тяжіння.

Коли її знайшли полісмени, які перші прибули на місце пригоди, вона була непритомна. В її тілі лишалося життя на кілька хвилин.

13

Домінік розглядала спальню пентхауса. Це була її перша зустріч із зовнішнім світом, що вона його приготувалася впізнавати. Вона знала, що її привезли сюди після багатьох днів у лікарні. Спальня здавалася лакованою від світла. Залишилася лише чистота кристала, подумала вона, і ця чистота залишиться назавжди. Вона побачила, що біля її ліжка стоїть Вайненд. Він дивився на неї, наче його щось розсмішило.

Вона пригадала, що бачила його в лікарні. Тоді він не здавався таким веселим. Вона знала, що тієї ночі лікар сказав йому, що вона не виживе. Вона хотіла сказати їм усім, що це не так, що в неї немає вибору — лише жити; тільки говорити про це людям здавалося неважливим, як і про будь-що інше.

І ось вона повернулася. Вона відчувала на шиї, на ногах і на лівій руці пов'язки, але її руки лежали на ковдрі, й бинти з них зняли; на шкірі залишилося лише кілька тоненьких червоних рубців.

— Ти ненормальна маленька дурепа! — весело мовив Вайненд. — Навіщо було аж так старатися?

Лежачи на білій подушці, із гладеньким золотистим волоссям, у лікарняній сорочці з високим комірцем, вона здавалася молодшою, ніж тоді, коли ще була дитиною. Вона випромінювала тиху радість, що її шукала, та не могла знайти в юності: усвідомлення впевненості, невинності й миру.

— У мене закінчився бензин, — сказала вона, — і я чекала в своїй машині, аж раптом…

— Я вже розповів цю історію поліції. І сторож теж. Але хіба ти не знала, що зі склом слід поводитися делікатно?

«Ґейл здається відпочилим, — подумала вона, — і дуже впевненим. Цей випадок змінив усе і для нього теж, так само, як і для мене».

— Це не боляче, — пояснила вона.

— Наступного разу, коли захочеш грати роль невинного перехожого, дозволь мені тебе навчити.

— Але ж вони повірили, так?

— О так, вони повірили. Вони змушені. Ти ледь не вмерла. Не розумію, чому він вирішив урятувати життя сторожеві та замалим не вбив тебе.

— Хто?

— Говард, моя люба. Говард Рорк.

— А що він має із цим спільного?

— Дорогенька, тебе ж не поліція допитує. Але ще допитуватиме, і ти повинна бути переконливіша, ніж зараз. Я впевнений, ти впораєшся. Вони не згадають процес Стоддарда.

— Ох!

— Ти зробила це тоді й робитимеш це завжди. Хоч би що ти про нього думала, ти завжди відчуватимеш те ж, що і я, дивлячись на його роботи.

— Ґейле, ти радий, що я так вчинила?

— Так.

Вона побачила, що Вайненд дивиться на її руку, що лежала на краю ліжка.

Він вклякнув і притиснув свої губи до її руки, не піднімаючи її, не торкаючись пальцями, лише вустами. Це було єдине зізнання, що він міг собі дозволити, у тому, чого коштували йому дні, проведені в лікарні. Вона підняла другу руку і погладила його волосся. Подумала: «Для тебе це буде гірше, ніж якби я померла, Ґейле, але все буде гаразд, тобі не болітиме, тому що в цьому світі болю більше не залишилося, ніщо не зрівняється з фактом нашого існування: його, твого і мого — ти все зрозумів, хоча й не знаєш, що ти мене втратив».

Він здійняв голову і підвівся:

— Я жодним чином не хотів тобі дорікнути. Вибач.

— Я не помру, Ґейле. Я почуваюся чудово.

— І маєш чудовий вигляд.

— Вони його арештували?

— Його звільнено під заставу.

— Ти щасливий?

— Я радий, що ти зробила це і що зробила це для нього. Я радий, що він зробив це. Він мусив.

— Так. І це знову буде процес Стоддарда.

— Не зовсім.

— Ґейле, тобі був потрібен іще один шанс? Після всіх цих років?

— Так.

— Можна мені побачити газету?

— Ні. Спершу маєш одужати.

— Навіть «Знамено»?

— Особливо «Знамено».

— Ґейле, я кохаю тебе. Якщо ти витримаєш до кінця…

— Не пропонуй мені хабарів. Це не справа між тобою і мною. І навіть не між мною і ним.

— Між тобою і Богом?

— Якщо ти хочеш це так назвати. Але ми цього не обговорюватимемо. Аж поки це закінчиться. Внизу на тебе чекає відвідувач. Він там щодня.

— Хто?

— Твій коханець. Говард Рорк. Дозволиш йому подякувати тобі зараз?

Із веселої іронії, з інтонації, з якою він вимовив це найбезглуздіше, на його думку, припущення, вона зрозуміла, який він насправді далекий від думки про це. Вона сказала:

— Так. Я хочу його бачити. Ґейле, а якщо я вирішу зробити його своїм коханцем?

— Я вб'ю вас обох. Зараз не рухайся, лежи спокійно, лікар сказав, що ти повинна шануватися, у тебе двадцять шість швів по всьому тілу.

Вайненд вийшов, і вона почула, як він помчав сходами вниз.

Коли перший полісмен прибув на місце події, він знайшов позаду будівлі, на березі річки, вибуховий пристрій. Рорк стояв неподалік, поклавши руки в кишені, і розглядав руїни Кортландту.