— Аж поки одного дня, — сказала Моа і подивилася на Торіла так, ніби підказувала, та йому цього й не треба було.

— Аж поки одного дня Антак не перебрав від свого батька обов’язки хранителя історії, — рішуче продовжив він. — Мій батько Антак. І від першого ж дня йому не давало спокою бажання відвідати людський світ і побачити на власні очі, чи все те, про що йому розповіли, відповідає дійсності.

— Це зрозуміло, — погодився Йоганнес. — Мені теж було би цікаво.

— Багато років він тамував це бажання, — сказав Торіл. — Але одного вечора не витримав. Вирішив бути обережним. Переконав себе, що саме в цьому й полягає завдання хранителя історії — примножувати знання про світ людей.

— Звісно, завжди можна знайти виправдання, — зневажливо буркнула Моа. А Торіл продовжував:

— Можете собі уявити, що він відчув, коли вперше побачив людський світ. Він навіть не міг собі уявити, що за кілька століть після відокремлення люди зробили стільки винаходів, накопичили стільки добробуту та знань.

— Не всюди! — швидко докинув Йоганнес. — Є країни, де все виглядає зовсім по-іншому.

Торіл ніби не чув його:

— Вночі на вулицях світло, взимку в будинках тепло. Автівки, якими люди пересуваються швидше за оленів. Металеві птахи, на яких вони ширяють у небі. Спочатку Антак не міг у все це повірити.

Торіл знову зробив паузу, але цього разу Йоганнес і Моа не перебивали його.

— Він приходив знову й знову, вдень і вночі, при цьому був такий спритний, що ніхто його не помічав. І нарешті він поговорив із королем.

— А до чого тут король? — здивувався Йоганнес.

— Не здогадуєшся? Антак порадив королю налагодити стосунки з людьми, знову запропонувати їм наші таємні сили, щоб і ми, медлевінґери, могли користуватися новими винаходами.

— Але король не згодився, — сказала Моа.

— Король не згодився, — підтвердив Торіл. — І пояснив це тим, що розповіді Антака насторожили його. Мовляв, не скидається на те, що люди змінилися. До того ж рішення, ухвалене у Сиву Давнину, не втратило чинності. Король був готовий заплющити очі на злочин Антака, але вимагав, щоб його відвідини людського світу негайно припинились.

— Але Антак і не думав скоритися! — вигукнула Моа.

Торіл кивнув:

— Він і далі зникав нагорі, може, трохи обережніше, ніж раніше. Як і за попередніх вилазок, люди його не помічали. Аж поки одного дня він не зустрів нащадка Каїна.

Моа прикрила рота рукою.

— Звісно, це сталося випадково, — сказав Торіл. — Вони могли ніколи й не зустрітися. Та коли це трапилося, — до речі, недалеко звідси, — спадкоємець Каїна відразу зрозумів, хто перед ним. Для нього не було нічого легшого, як схопити його і затягти до свого мешкання.

— І відтоді він тримає його в полоні! — прошепотів Йоганнес.

Моа постукала себе пальцем по чолі:

— Дурниці! Звідки би Торіл тоді про це довідався?

— Він показав Антакові фібулу, — розповів Торіл. — А те, що він з роду Каїна, підтвердив, показавши напис на блискучій картці. Антак дуже сміявся, коли розповідав мені про неї.

— Сміявся? — спантеличено перепитав Йоганнес. — Що тут такого смішного? Документ? Закладаюся, це був паспорт.

— Гадаю, смішним було його ім’я, — припустив Торіл. — Антак сміявся з того, що він називається Каїн. Не знаю.

Моа підскочила.

— Тоді він бачив і його прізвище! — викрикнула вона. — Як він по-іншому називається, цей Каїн? — І від хвилювання Моа пурхнула через кімнату.

Торіл знизав плечима.

— Цього Антак мені не розповів. Він сказав, що та людина називається Каїн, і хихотів. Каїн запитав, чи вміє Антак робити золото, і коли той відповів, що навіть не знає, яка його таємна сила, наказав йому випробувати. Коли Антак поклав руку на фібулу і сказав своє слово, небо захмарилося і пішов дощ. Антак — дощівник.

— Але це теж неймовірно класно! — схвильовано вигукнув Йоганнес. — Уяви собі пустелі! І всіх людей, які вмирають з голоду тільки тому, що в їхній місцевості замало опадів.

— Каїн був розчарований, — сказав Торіл. — Те, що ти кажеш, правильно. Спочатку він подумав, що в такий спосіб теж можна здобути золото, та швидко відкинув цю думку. Адже тоді йому довелося би показати Антака іншим людям, а це суперечило його планам.

— Тобто? — поцікавився Йоганнес.

— Він хотів золота, — відповів Торіл. — Як і його прародич, лише золота. Саме з цією метою в його родині передавали знання наступним поколінням. І він запропонував Антакові угоду. — Торіл затнувся. — Мій батько мав роздобути золотяра, і за це мав отримати все, таке звичне для людей: будинок у людському світі, швидку автівку, сконструйовану за його розмірами, срібного птаха, тепло і світло. Антак погодився.

— Ти ж казав, що ви, медлевінґери, не цікавитеся такими речами, хіба ні? — здивувався Йоганнес. — Хоча щось мені не дуже віриться. От, приміром, хоча би Моа: її неможливо відірвати від фільмів жахів!

— Тихо будь! — сказала Моа і знову штурхнула його в бік. — Але я через це ніколи не зрадила би свого народу!

— Антак теж не зрадив, — пояснив Торіл. — Він переконав себе, що це піде на користь медлевінґерам, якщо він диктуватиме Каїну свої умови. Досить очевидним видавалося і те, що Каїн не вб'є золотяра, адже тоді не матиме з нього жодної користі. Антак взяв із собою краплі, що їх дав Каїн: той, кому їх підлити у напій, западає в глибокий сон і не пам’ятає, що з ним сталося.

— Саме це трапилося з Ретяком, Айліссом та Артабаком, — розгнівано скрикнула Моа.

Торіл кивнув:

— Антак підлив їм у вино краплі, а потім привів у світ людей, де кожен за його наказом вимовив своє слово: так він упізнав їхні таємні сили.

— А потім просто поклав їх у траву біля священного гаю, — обурилася Моа. — Як це підло!

— Жоден із них не був золотярем. А тоді прийшов мій Великий День. — Торіл ковтнув. — Мій батько відкрив мені свою таємницю, — прошепотів він. — Розповів мені всю історію і взяв мене з собою нагору. І жартома звелів мені сказати своє слово. — Він знову помовчав. — І я виявився золотярем.

— Ти — золотяр? — скрикнула Моа і ляснула його по спині. — Збожеволіти! Ти справді золотяр?

Торіл кивнув.

— Звісно, Антак одразу ж зрозумів, що це означає, — сказав він. — Золотярі — це рідкість, тому марно було сподіватися, що, крім мене, є ще хтось. Тобто він мав би передати нащадкові Каїна свого рідного сина.

— І тоді він здрейфив, — висновив Йоганнес.

— Колись один Каїн вже вбив одного золотяра, — сказав Торіл. — Тому він не схотів віддавати мене, свого рідного сина.

— Тепер ти розумієш, наскільки це підло? — вигукнула Моа. — Когось іншого, так будь ласка, з радістю! А свого рідного сина…

— Антак довго сушив голову. Він сподівався, коли мине достатньо часу, йому вдасться переконати Каїна, що всі медлевінґери отримали краплі й усіх їх перевірено на магічні здібності. І жоден з них не виявився золотярем. Останнім часом він щораз частіше ходив у світ людей і повідомляв Каїнові про свої невдачі. А два тижні тому Антак зник: він саме хотів сказати Каїнові, що припиняє пошуки. Хотів переконати його назавжди облишити надію. З цих відвідин він не повернувся.

— І це все, — прошепотів Йоганнес.

— Все, — підтвердив Торіл.

— Як це все? — спитала насуплена Моа. — А що з Ведуром?

— Так, звичайно, Ведур, — згадав Торіл. — Не здогадуєтеся? Король не довіряв моєму батькові. Він наказав за ним стежити, й незабаром з’ясувалося, що Антак продовжував ходити нагору, до людського світу. Що міг зробити король? Покарати його він не міг, бо тоді всі медлевінґери дізналися би про те, що має залишатися в таємниці, — про існування людського світу. Так йому спало на гадку розповісти все єдиному, кого він мав за гідного довіри, — Ведурові, вчителю. Відтоді завданням Ведура було спостерігати за Антаком і пильнувати, щоби не сталося нічого ще гіршого.

— А як Ведур став винахідником? — допитувалась Моа.

Торіл відповів:

— Своєю майстернею він маскував потаємний хід до людського світу. Відтак завжди мав виправдання своєї відсутності. Йому довелося змиритися з тим, що незабаром у краї поширилися чутки про його божевілля. І якщо спочатку це було йому на руку, то згодом він почав цим перейматися. Тому придбав собі вгорі всі ті предмети, які потім збирався презентувати як свої винаходи, що йому, правда, так і не вдалося.