Коли Йоганнес повісив куртку на гачок, у нього ледь не поцілив качан від яблука, що просвистав крізь напіввідчинені двері і, очевидно, був призначений не йому. Хлопець полегшено зітхнув, а побачивши безлад у класі, відчув себе майже щасливим.

— А чого Країдлінґа досі нема? — запитав він і всівся на своє місце біля Ліни.

— Його сьогодні не буде, — відповіла дівчина, малюючи нігті на лівій руці зеленим лаком. — Зараз прийде заміна. Не тряси, бо замалюю.

— А чому ніхто не передзвонив? — здивувався Йоганнес. Він міг би спати ще цілу годину! Раптом йому знову нестерпно захотілося спати.

— Поняття не маю, — сказала Ліна. — Якщо ти мене штовхнеш, доведеться все стирати! Мабуть, він тільки сьогодні повідомив, що захворів. Або взагалі не повідомив. Не знаю.

Йоганнес глянув на її руку.

— Зелений! — сказав він. — Тобі подобається?

Ліна знизала плечима.

— То був рекламний подарунок, додаток до журналу. Я не вибирала.

— Країдлінґ завжди на місці, — розмірковував уголос Йоганнес. — Дивно. Але нехай. Я не зробив уроків.

— Може, він працював цілу ніч і тому вранці не встав з ліжка, — припустила Ліна і захотілась. — Бурхливе нічне життя Країдлінґа! Уявляю!

— Ти ж сама в це не віриш, — сказав Йоганнес. Він не міг уявити собі пана Країдлінґа в нічному клубі чи навіть на дискотеці. — Та його більше нічого не цікавить, крім темної кімнати.

Тут його мовби електричним струмом вдарило. Як він міг забути! Сидить собі тут, теревенить із Ліною, як і щоранку, знаючи, що її батько — Каїн, який тримає у полоні Антака і Ведура. Йоганнес відсунув свій стілець трохи вбік.

«Та якось не віриться, що Ліна щось знає, — подумав він. — Вона не змогла би так добре прикидатися — вже давно пробовкнулася би. Бідолашна Ліна! Я навіть не знаю, що б я робив, коли раптом дізнався би, що Брітта замішана у батькові злочини».

— Ліно, — промовив він, — ми з Бріттою вчора посперечалися. Брітта стверджує, що в Томаса є друге ім’я, а я кажу, що нема. Ми навіть заклалися на морозиво.

— Ви про таке сперечаєтесь? — здивувалася Ліна й рвучко розвернулася до приятеля. — От лайно, лайно, лайно! Замалювала!

Йоганнес уважно стежив за тим, як Ліна плює на паперову хусточку й ретельно витирає середній палець.

— Отже, хто з нас має рацію? — поцікавився він, коли Ліна переконалася, що дефект усунуто, і продовжила манікюр.

— Брітта, — сказала вона, — він має друге ім’я.

Йоганнес аж похолов. Отже, має. Це була його остання надія.

— Він називається Маркус, — додала Ліна. — Томас Маркус Маґґеві. Нічого особливого.

Йоганнес опустив плечі.

— І все? — перепитав він.

— Чого це ти питаєш? Ви що, посперечалися, що в нього три імені? — здивувалася Ліна. — Два не досить?

Йоганнес кивнув.

— Треба купити їй морозиво, — відповів він. — А інших в нього справді нема? Я маю на увазі, що може бути ще одне ім’я, про яке ти не знаєш. І воно йому, наприклад, не подобається, бо негарне. Але в паспорті записане.

— Ти несповна розуму! — відказала Ліна. Вона розчепірила пальці й почала на них дмухати. — Так нічого, правда? Зелений? А золотим я ще намалюю візерунок.

— Але ж може таке бути! — напосідав Йоганнес. — Ліно, ти б не зазирнула в його паспорт? Потайки? Бо якщо він досі приховує від тебе одне зі своїх імен, то, певно, не назве його, коли його запитати.

— Ти справді найдивніший тип, якого я знаю! — сказала Ліна і покрутила пальцем біля скроні. — Реально! Тепер він має якесь негарне ім’я! Сам ти негарний!

— Ліно, я серйозно! — сказав Йоганнес. — Глянь, будь ласка, бо якщо є три імені, то виграв я! Тоді Брітта купує мені морозиво, розумієш? Тому, якщо, можливо…

— Сам його питай, — не згодилася Ліна. — Не буду я шпигувати за Томасом тільки тому, що у вас з Бріттою якісь дурнуваті заклади!

До них підійшла Сенем із сусідньої парти.

— Кльово! — сказала вона. — Зелений!

Йоганнес був розчарований. Отже, йому самому доведеться усе з’ясовувати.

35

Як же чудово бути невидимим! По-справжньому Нісс відчув це тільки наступного дня. Він сидів навпочіпки на кінці понтона, на сонечку, й спостерігав за тим, що відбувалося угорі, на пішохідному містку, що вів до Шпайхерштадту, і на човнах. Якихось двоє чоловіків бесідували неподалік від «Корделії-2» — на відстані лише трьох човнів. Нісс підкрався і став біля них, щоб підслухати, а вони, звісно, його не помітили й продовжували розмову, ніби його там немає. Щоправда, говорили вони тільки про дефекти моторного човна і про те, що дружина одного з них віднедавна хворіє на радикуліт. На якусь мить Нісс засумнівався, чи все це бува не маскування, але потім знову повернувся на свій спостережний пункт біля «Корделії» і став обличчям до сонця.

Час до часу він витягав з-під ременя чорний апарат і намагався згадати, що треба робити, аби поговорити з Йоганнесом. Апарат був важкий і незручний, Нісс боявся, що він сповзе і випаде з-під пояса. Вдома він міг би запхати його до свого заплічника або в якусь торбу, але в Йоганнесовій квартирі всі торби, які вони знайшли, були для нього завеликі й заважкі. Ремінь — ось найнадійніше місце для апарата, якщо хочеш мати вільні руки.

Нісс позіхнув. Він не виспався, а нагріте сонцем дерево за спиною наганяло на нього сон. Він саме думав, як би то йому не заснути, коли з «Корделії-2» почулося якесь страшенне деренчання, яке швидко затихло, наче втяте. А тоді на борту щось зашуміло.

За давньою звичкою Нісс причаївся. Зараз Каїн зійде з судна! Нісс відчув, що серце його закалатало швидше. Він мусив знову і знову нагадувати собі, що він у безпеці. Він невидимий, невидимий, невидимий, і Каїн не може його помітити.

Двері каюти відчинилися, і на палубу вийшов якийсь чоловік. З плеча у нього звисав рушник. Чоловік примружився й голосно позіхнув.

Нісс притиснувся до стіни яхт-клубу. «Він мене не бачить, — думав він. — Він мене не бачить! Але чи бачив я саме його? Чи це той самий чоловік, який був уночі на складі килимів? Мені треба почути його голос, щоб зрозуміти, але з ким він може заговорити тут на пристані, де більше нікого нема».

Чоловік знову зник у каюті, а тоді Нісс почув гучний тріск. Він вдихнув повітря. Він вже досить довго перебував у людському світі, щоби здогадатися, що означає тріск у возі без коня і в кораблі без вітрила.

Каїн ще раз вийшов із каюти і стрибнув на пристань. Кількома вправними рухами він розв’язав канат, заскочив назад і пішов під палубу. Тріск став іще гучнішим.

Нісс злякано озирнувся навколо. Каїн збирався залишити гавань. А що, коли він тримає Ведура й Антака в такому місці, до якого можна дістатися лише водою?

«Я невидимий, — подумав Нісс. — Отже, я єдиний, хто може це зробити».

Тріск посилився, і корма баркаса почала повільно гойдатися.

Коли Нісс пішов, Моа закликала Торіла до Бріттиної кімнати.

— А зараз я покажу тобі найкраще! — пообіцяла Моа, схопивши прямокутний прилад, що його Йоганнес називав пультом управління. — Лягай на підлогу. Час для зорової скриньки.

Спалахнула картинка, але Моа вона не сподобалася. Дівчинка натискала на кнопки, аж поки не знайшла групу чоловіків, які гаркали один на одного.

— Цікаво, правда? — запитала вона і вляглася на килим біля Торіла. — Це можна дивитися хоч цілий день! Я навіть не знаю, може, варто знову спробувати поладнати з людьми. Одне зле: вони постійно бігають і кудись поспішають. Але ми не мусимо їх наслідувати.

Торіл, як зачарований, дивився на скельце, за яким у цей момент один чоловік приставив до голови іншого якийсь предмет дивної форми і натиснув на штир. Той, у кого поцілили, обернувся навколо своєї осі й упав на землю.

— Це точнісінько, як у легендах, — прокоментував Торіл. — Вони змагаються і вбивають одне одного.

Моа похитала головою й з мудрим виглядом зауважила:

— Але тільки в скриньці! Йоганнес розповідав, що вони не справжні. Вони тільки з сили струмів, розумієш? Справжні люди, мабуть, не воюють, як і ми.