— А ми, люди, ніколи не були жадібними? — прошепотів Йоганнес. — Ми ж були значно сильнішими?

Торіл похитав головою.

— Протягом перших тисяч років не були, — сказав він. — Людям теж залежало на мирному співіснуванні з медлевінґерами, адже, окрім золота, вони мали від нас доволі багато користі й у інших справах. Часом їм, напевно, було нелегко стримуватися. Але вони залишили нас у спокої. Та якось один хлопець із людей закохався в дівчину з медлевінґерів, таке ставалося вже тисячі разів до того. Вони мали двох синів. Старший син, як то іноді траплялося, народився людиною, як батько, а молодший — медлевінґером, як мати. І коли на святкуванні свого Великого Дня молодший отримав фібулу і своє слово — цього разу від діда, — всі одразу побачили, у чому полягала його сила. Він перетворив на лискуче золото весь святковий посуд на радість дітям, які так люблять сяйво та блискітки.

— Тільки не це! — прошепотів Йоганнес.

— Брати виросли і жили зі своїми народами, старший — з людьми, молодший — з нами. Вони поодружувалися і мали дітей, час до часу приходили один до одного на гостину зі своїми родинами. Все виглядало так, як завжди. — Торіл зробив паузу. — Ти щойно запитав, чи люди ніколи не бували жадібними. Ну, звичайно, іноді бували. Але, як я й казав, вони знали ціну медлевінґерам. Та прийшов час, коли в людей все почало змінюватися. До цього спричинився чоловік на ім’я Колумб, який проплив на кораблі, завбільшки з церкву, довкола світу й відкрив там нові землі, де було шалено багато золота і срібла.

— 1492 рік, — гордо сказав Йоганнес. — І, до речі, кораблів було три: «Пінта», «Нінья» і «Санта Марія». Ось так.

Моа штурхнула його в бік і сказала:

— Тихо! Ніби це так важливо!

— У своєму старому світі люди видобували золото з велетенськими зусиллями, — вів далі Торіл, — у копальнях глибоко під землею чи на річках. Але на цих щойно відкритих землях виявилося, як казали, несподівано багато золота та ще й срібла. Дуже багато. І ця звістка поширювалась швидше за вогонь.

— Інки, — обізнано промовив Йоганнес. — Так, то було щось шалене. Іноді з телепередач теж можна довідатися дещо корисне.

— І тоді сталося те, про що ти питав, — сказав Торіл. — На човнах, повних солдатів і зброї, люди пливли морем зі Старого до Нового Світу, щоби грабувати й плюндрувати. Вони вбивали власників золота, срібла, вони знищували цілі народи, спустошували їхні поселення і привозили додому скарби: прикраси і монети, глеки і кубки, культові предмети. І цього всього було так багато, що деякі кораблі тонули від такого тягаря. А люди звикли бездумно вбивати заради золота.

У кімнаті запанувала тиша. Йоганнес кашлянув.

— І що потім? — захриплим голосом запитав він.

— Потім у лабети жадоби потрапив і старший брат. Він був селянином, як і його батько. Землевласник його, мабуть, експлуатував і мучив, залишав без їжі. Він почув про неймовірне багатство, яке щодня прибувало із Нового Світу. Тут він і згадав!

Йоганнес вхопився пальцями за ковдру. Сонливість мов рукою зняло.

— Він запросив до себе свого брата, — сказав Торіл, — і зажадав, щоб той робив йому золото. Молодший брат погодився, хоча за правилами медлевінґерів він не мав права цього робити. Він перетворив на чисте золото посуд і меблі, навіть худобу і дім старшого брата. Та коли він хотів піти, старший брат заступив йому дорогу.

— Він хотів ще більше золота? — запитав Йоганнес.

— Він хотів, щоби молодший брат залишився назавжди, — відповів Торіл. — Назавжди. Щоби він робив йому золото довіку.

— От жаднючий! — вражено вигукнув Йоганнес. — Ну й свиня!

— Але молодший брат не погодився. Він хотів піти, — продовжував Торіл. — Повернутися до своєї дружини й діточок, до свого народу. Він сказав про це братові.

— Він сказав йому, — докинула Моа, — що більше ніколи нічого не перетворить на золото, якщо той триматиме його в себе проти його волі. Але старший брат…

— Ти знаєш цю історію? — здивовано запитав Йоганнес.

Моа кивнула. Її щоки зашарілися.

— У нас всі знають її, всі! — відповіла вона. — Але ніхто не вірить, що це відбулося насправді! Це казка, Йоганнесе! Я завжди так думала!

— Старший брат розгнівався, — спокійно провадив далі Торіл, — дійшло до сварки, під час якої старший брат вбив молодшого. Чи зробив він це зумисне, чи сам згодом про це шкодував — цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що він вбив свого брата і забрав його фібулу, мабуть, з надією, що вона і в його руці перетворюватиме все на золото.

Йоганнес кивнув. Він замислився, чи видався йому кінець історії несподіваним, і зрозумів, що очікував чогось такого. Коли йдеться про золото, все може трапитися.

— І тоді медлевінґери зрозуміли, що час єдності минув, — сказав Торіл. — Від того часу жадоба золота виправдовувала людей у всьому. Король порадився із мудрими чоловіками та жінками, а також з лі-феями, і вони дійшли висновку, що більше не почуваються в безпеці поряд із людьми.

— І це все лише через одного скнару, — сумно промовив Йоганнес, але Торіл захитав головою.

— Якби він був один, то можна було би обмежитися його покаранням, — пояснив він. — Але шал охопив усіх людей. Тому ми переселилися під землю, подалі від них. Нас не зупинило навіть те, що там, унизу, ми втрачаємо всі наші таємні сили, що їх використовували для обміну з людьми. Ці сили просто більше не з’являлися. Тільки у лі-фей залишилися сили, тому в нас ніколи не було голоду, навіть без допомоги людей. Ми переселилися під землю і живемо там донині.

— Під землею? — перепитав Йоганнес. — Важко повірити.

— Ти ж сам бачив, звідки ми вийшли, — відповів Торіл. — Щоправда, це не зовсім під землею. Ми теж маємо небо над головою.

Йоганнес задумався на хвилину.

— Так, як Австралія? — сказав він. — Вона теж під нами.

Торіл похитав головою.

— Ніколи не чув ні про яку Австралію, — сказав він.

— Певна річ, її тоді ще не відкрили, — здогадався Йоганнес. — Розповідай далі.

— Король, а з ним і хранитель історії, мудрі чоловіки і жінки краю та лі-феї того часу порадилися й вирішили, що найкраще стерти з пам’яті всі згадки про людей. Щоби більше жоден медлевінґер не постраждав. У школах більше не розповідали про це, а якщо десь хтось згадував історії про людей, то відразу поспішав запевнити, що то все казки, легенди, що насправді нічого такого не було. Із легенд залишилася одна, бо вона дуже жорстока і дуже страшна: історія про Каїна і Авеля і про братовбивство між людьми та медлевінґерами.

— У нас теж є історія про Каїна і Авеля, — сказав Йоганнес. — Тільки вона трохи інша.

— Знаю, — кивнув Торіл. — У вашій Великій Книзі теж є історія про героїв з такими самими іменами. Антак розповів мені.

Торіл поглянув на Йоганнеса.

— Оце й уся історія, — закінчив він. — І ніхто в краї не знав її, окрім Антака та короля.

— І Ведура, — додала Моа, але Торіл похитав головою.

— Ведур вступив у гру пізніше, — сказав він, і його голос раптом зазвучав глухо, так ніби він говорив через силу. — А зараз я розповім вам, що трапилося протягом останнього року.

Йоганнес уважно слухав. Спати йому вже перехотілося.

— Розповідай! — попросив він.

31

— Упродовж багатьох століть наші народи жили окремо один від одного, і знання про минуле стало для обох казкою, — продовжив Торіл. — У краї тільки король і хранитель історії знали правду. В людей — взагалі ніхто. Але була одна родина, що — як згодом здогадався Антак — із покоління в покоління передавала знання разом із фібулою, — родина Каїна.

Йоганнес глянув на Моа, яка розглядала фібулу на своєму ремені і тремтіла.

— Століттями та родина зберігала знання, сподіваючись використати його колись знову: для цього треба дізнатися, де перебувають медлевінґери, і змусити їх робити золото.

Торіл перейшов на шепіт і не дивився при цьому ані на Моа, ані на Йоганнеса.

— Але медлевінґери сотні літ дотримувалися рішення, всі ці роки ані король, ані хранитель історії не піддалися спокусі піти до людського світу дорогою, яку знали тільки вони… — Торіл помовчав. Коли він знову заговорив, його голос уже звучав трохи дзвінкіше. — Саме тому родині Каїна нічого не вдавалося, так розповідав мені Антак. Жоден медлевінґер ніколи не з’явився у людському світі.