— Сам знаєш, що він відповість, — мовив він. — Я залишаюся. Це все, що я можу зробити для мого сина й мого народу.

Частина третя

У пошуках Каїна

30

Спочатку Йоганнес подумав, що то Нісс повернувся, й зітхнув із полегшенням.

— Ніссе! — вигукнув він. — Ми тебе скрізь шукали!

У дверях стояв хлопчик, зростом і вбранням дуже схожий на Нісса. У світлі кухонної лампи зблиснула його фібула.

— Привіт! — нерішуче сказав малий, обережно заходячи до кухні. Його волосся сяяло, мов відшліфована мідь. — Я побачив Моа у вікні.

Моа підскочила до нього.

— Торіле! — вигукнула вона. — Що ти тут робиш?

— А я думав, що то Нісс, — спантеличено сказав Йоганнес. — О Боже, ще один! Поволі тут робиться тіснувато.

Але, побачивши перелякане обличчя хлопця, він похитав головою.

— Дурниці, — заспокоїв прибульця. — Ти також прийшов тим ходом?

— Я — Торіл, син Антака, — промовив малий і вклонився. — Я прийшов, щоби визволити свого батька, а разом з ним і Ведура. А якщо треба, то й Нісса з Моа.

— Може, хочеш їсти? — запитав Йоганнес. Він навіть не думав про те, яким невиспаним буде завтра в школі. — Чи пити?

Малий ствердно кивнув, і Йоганнес поставив перед ним на підлозі склянку.

— Я прийшов, щоби визволити їх, — сказав Торіл тремтливим голосом. — Тепер, коли я тут, можеш їх відпустити.

Він виглядав так, ніби зараз розплачеться.

Йоганнес зітхнув.

— Знову те саме, — сказав він. — Я нікого не викрадав! Моа, поясни ти йому!

Моа кивнула.

— Це не він! — запевнила вона. — Він не тримає мене в полоні. Він тільки допомагає нам шукати, Ніссові і мені! І ми нарешті знаємо, хто переховує Антака і Ведура.

Хлопець розгубився.

— Це не він? — перепитав Торіл.

Моа похитала головою.

— Тоді скажіть мені, хто це, — попросив Торіл. — І я їх визволю.

— О, який ти скромний, — сказала Моа, і Йоганнес ледь встиг схопити її за руку, перш ніж вона знову торкнулася своєї фібули. Він не мав жодного бажання обрізати цілу ніч зелену цибулю. — А як ти гадаєш, чому ми з Ніссом тут? Гадаєш, визволяти — це так просто?

Торіл взяв склянку, але не зробив жодного ковтка.

— Щойно я потраплю до його рук, він відпустить усіх інших, — гірко сказав він. — Я той, кого він шукає. Просто я був боягузом.

Він кинув на Йоганнеса розпачливий погляд.

— Як то, він шукає саме тебе? — не втямив Йоганнес. — І хто — він?

— Каїн, — пробуркотів Торіл. — Каїнові потрібний тільки я.

В очах Моа засяяв якийсь спогад.

— То ти думаєш, що та історія — правда? — прошепотіла вона.

Торіл подивився на неї втомленим поглядом.

— Це все правда! — кивнув він.

— Тоді ти…? Ні! — вигукнула Моа. — То ж байки!

Торіл похитав головою.

— Каїнові потрібний тільки я, — повторив він. — І я прийшов, щоби визволити інших. Коли я опинюся у нього в руках, він їх відпустить.

«Брітта ходить щоранку до школи, а о такій порі ще не спить, — подумав Йоганнес і позіхнув. — Насправді сон не такий уже й важливий».

— А ви не могли би й мені пояснити, про що ви весь цей час говорите? — запитав він.

Торіл кивнув і промовив:

— Це довга історія.

— У Сиву Давнину, — почав Торіл, зручно вмостившись на підлозі перед Йоганнесовим ліжком, — люди і медлевінґери сотні років жили тут, нагорі, на землі, яка тоді була нашою спільною батьківщиною. А може, і тисячі років, — продовжував Торіл. — Не знаю точно скільки.

— Не має значення, — нетерпляче буркнув Йоганнес.

Торіл кивнув.

— Антак, мій батько, як перед тим і його батько, і батько його батька, — хранитель історії. Після його смерті я успадкую його посаду. Тому невдовзі після мого Великого Дня він посвятив мене. Мусив це зробити.

— Мусив? — перепитала Моа.

Торіл махнув рукою.

— У той час люди і медлевінґери жили разом, і всім було добре. Люди були великі й сильні, допитливі й сміливі, вони винаходили багато нових речей. А медлевінґери володіли таємними силами, що іноді були корисні й людям. Так вони обмінювалися своїми вміннями, знаннями, силою та здібностями. І було добре всім, панувала повна гармонія: у великих будинках — люди зі зброєю, якою у будь-який момент могли нас легко знищити, і медлевінґери — у своїх маленьких селах поміж полями та лісами. Медлевінґери захоплювались людьми, та, звісно, не їхніми розмірами чи силою, а їхнім духом винахідництва, бо якщо нам, медлевінґерам, чогось і бракує, то це допитливості, яка підганяла б нас уперед. Назагал ми цілком задоволені тим, що маємо…

— Це точно! — закивала Моа, та це не збило Торіла з думки.

— …і найважливішим для нас є те, що ми можемо жити разом у мирі й злагоді. Іноді, коли нам потрібна була допомога, дехто з нас ішов у міста людей, і люди приходили і допомагали нам, використовуючи свої розміри, силу й дух винахідництва. Одні робили це щиро й нічого не вимагали від нас, інші жадали винагороди — щоби ми допомогли їм своїми таємними силами. Тож нам не завжди було легко.

— Ні? — здивувався Йоганнес. — А мені здається, що все чесно.

Торіл кивнув.

— Без сумніву, — сказав він. — Та іноді траплялося, що людський правитель вимагав, аби хтось із нас, хто вміє ставати невидимим, шпигував за його ворогом, бо йому кортіло швидше напасти й знищити чужу країну. Або щоби дощівник залив землі його недругів. Подібні речі траплялися часто, а це суперечить звичаям медлевінґерів. Уже тоді доходило часом до непорозумінь із людьми, але все залагоджувалося, бо значно важливішою для кожної зі сторін була допомога іншої.

— А чому ж я ніколи про це не чув? — з недовірою запитав Йоганнес. — Якщо це нібито тривало тисячі років?

— Ми ж також це все забули, — сказала Моа. — То чому ви мали пам’ятати?

— Ти чув про це, — сказала Моа. — Але так само, як і ми, ваш народ все більше й більше випроваджував цю історію у сферу казок та легенд. У вас же є оповіді про фей, тролів, домовиків і лісовиків, ельфів і…

— Лі-фей? — вигукнула Моа.

Торіл похитав головою.

— Це слово вони забули за стільки століть, — сказав він. — Вони ж думали, що лі-фей нема. Хто б їм пояснив, що «лі» означає «лісова»? У деяких місцевостях ці знання ще живі, але тут, де панує наука, про нас згадують лише в дитячих казках. Бо що глибше в минуле відходив час нашого співіснування, то менш імовірними видавалися людям перекази про медлевінґерів. Вони вже не вивчали їх у школах, забула про них і університетська наука. Це стало просто казкою.

— Не може бути! — прошепотів Йоганнес.

— Раніше між нашими двома народами траплялися навіть шлюби, як між будь-якими іншими дружніми народами, — провадив далі Торіл. — І діти були схожі на родичів зі сторони батька або матері, а коли виростали, то належали до одного або до іншого народу. Навіть серед рідних братів і сестер нерідко виявлялося, що хтось один народився медлевінґером, а інший — людиною. Отож зв’язок між нами був тісний, але саме це й спричинило нашу загибель.

— Каїн і Авель! — прошепотіла Моа, втупивши погляд у Торіла.

Торіл кивнув.

— Та спочатку слід розповісти про одну таємну силу, яка далебі нечасто траплялася серед медлевінґерів, — сказав він, і Йоганнес зрозумів, що зараз буде сказано те, про що Торіл волів би мовчати. Він ледь помітно тремтів. — То була сила перетворювати будь-яку річ на золото.

— Золотярі! — пробурмотіла Моа.

— Дуже-дуже рідко народжувався медлевінґер із даром створювати золото. Але для нього, як і для всього нашого народу, це не мало жодного значення. Бо ми, медлевінґери, завжди були байдужими до багатства. Ми задоволені, коли ситі, коли нам тепло, затишно й багато друзів навколо, — сказав Торіл. — Свята, розваги й серйозні розмови, добра їжа і добрий танок, потішення в лиху годину й друзі, здатні розділити з нами радість, купіль у сяйві місяця й солодке байдикування на сонячній галявині — це все, що ми собі бажаємо. Попри це, золотярі були важливими для нас. — Торіл зітхнув. — Бо люди, звичайно, не такі, як ми. Люди завжди любили золото, й щораз частіше воно ставало причиною непорозумінь. Краще було би, якби люди взагалі не знали про існування медлевінґерів-золотярів, проте, коли ми потребували їхньої допомоги, їхніх розмірів, їхньої сили, їхнього духу винахідництва, — тоді завжди в пригоді ставало золото, що його ми пропонували їм в обмін на все це.