— А ті карти, дядьку, вони у вас усе ще є? — натякав Петр.

Очі в нього теж блищали, а обличчя розчервонілося.

— Вони все ще під замком у столі. Той ключ успадкував я, отож я їх зрідка діставав, і ми грали з моїм братом і з Тушлом у віст.

Пан Тушл лише посміхався, і, замість слів, знову заходився грати. Друга чарка грушівки мене розігріла, тож я прошмигнула вздовж столу й пішла охолонути на поріг хати. Надворі було трохи вище нуля, листопадовий вітер носився порожнім двором, зарослим пожухлою травою. Хтось обійняв мене за плечі. Пан Бертак усміхався й хитав головою. Мав стомлений, але щасливий вигляд. Принаймні в той момент мені так здавалося.

— А мого діда ви теж знали?

— Перед війною й за протекторату я ходив до нього з татом. Він позичав нам для роботи коней, у нього був великий маєток. Багато худоби. Після війни я вже мало його бачив. Пивницю закрили, бо не встигали робити всю роботу, коли в них у сорок восьмому забрали всі машини.

— Я ніколи його не бачила. Він помер, коли я була маленькою…

— Я знаю, вони не могли приїжджати сюди. Він похований десь на півночі Чехії. Але мені здається, ти на нього схожа.

— Справді? Чим?

— Він завжди був веселим. Твій тато — ні, принаймні наскільки я знаю.

— Ви праві.

— Я думаю, що твого діда ніколи не зламали. Я бачив його востаннє десь у п’ятдесят другому, поки їх не виселили. Я знав, що він знову був у тюрмі, не виконував план. Його ув’язнили на три місяці, коли були жнива. Я кажу: «Давно вас не бачив, господарю». А він тільки посміхнувся й говорить: «Я був на літньому відпочинку…»

Пан Бертак стиснув моє плече, був лише в полотняній сорочці, розстебнутій попід горлом. Подув холодного вітру загнав нас обох досередини. Петр дивився на мене. Раптом я ніби знову відчитувала в його очах усе те гарне, що між нами колись було. Ішла до столу й мала відчуття, ніби повертаюся до себе. Іще й після опівночі ми на довгій лавці обіймалися за плечі й горланили під звуки баяна народних пісень.

Коли вийшли надвір на свіже повітря, я трохи захиталася, але Петр мене міцно тримав. Я надягнула його ватне пальто. А він ішов у своїй подертій джинсовій куртці, волосся розвівалося. Простував упевненіше, аніж я, ми проходили повз хати й паркани вниз площею, спиралися на стіни й щохвилини зупинялися й цілувалися. Коли зрештою дісталися наших воріт, Петр зупинився, підняв руку, скомандував по-військовому, і ми обійшли площу ще раз. Потім я з усіх сил затягла Петра у ворота й зачинила їх.

Уранці мене розбудив холод, я швидко засунула замерзлу руку назад під ковдру, але вже не заснула. Крізь фіранки на вікні пробивалося холодне сонце. Я обережно вилізла з обіймів Петра. Поставила ноги на дошки підлоги, переступила через купу нашого одягу й голою підбігла до дверей. Теплий душ повернув мене до життя. Я налила собі з-під крана повну чашку води й довго пила. Коли нахилилася в кухні, вимітаючи попіл із плити, відчула терпкий біль у голові. Виносила попіл і побачила біля дверей на цвяшку ватник і Петрову синю куртку. Спина й рукави на ліктях забілені вапном, були там плями й іншого кольору. Я роздивлялася нашу одежину, і мені спало на думку, що я це не пратиму. Нехай білило з місцевих хат і фарба з їхніх парканів залишаться надовше.

1993

Із нового року до нас перестала їздити автівка з товарами. Петр про це нічого не сказав. За два дні привіз у зеленому пікапі ще одну велику коробку, ми несли її в коридор разом. Біля дверей у малу комірчину була розетка.

— Залишімо це тут, — видихнув він і розрізав картон. Звідтам вигулькнула біла морозилка. Десь із метр заввишки. Я дивилася на цю зовсім нову шафку, що тихо гуділа.

— Вона тут заважатиме.

— А як ти хочеш тут жити, без усього?

— Ми будемо на неї наштовхуватися, коли ходитимемо зі спальні до кухні.

— То занесімо її в кімнату біля спальні. Там теж є розетки.

— Ні. Я не хочу мати в дитячій морозильник!

Він лише поглянув на мене й мовчки складав картонки й полістиролову піну.

Анна стояла на тротуарі вся в чорному, від чого виглядала ще худішою. Сумно до мене посміхнулася, я перейшла вулицю, і ми обійнялися.

— Ти не сердишся, Анно? Сповіщення прийшло вчасно, але я просто не хочу туди повертатися.

— Знаю.

— Мені прикро, що не бачила твоїх батьків. Мабуть, уже за якоїсь веселішої нагоди.

— Дідусь — уже четвертий із нашого села. Усі померли десь у панельці.

— Додай ще мого дядька, — сказала я.

Мені здавалося, що я страшенно далеко від того всього, що ми покинули. А пройшло ж лишень пару років. Ми були тепер двома зрілими жінками, які разом сиділи за кавою.

— Це все були чоловіки. Чому так? — запитала вона. — Їхні жінки це витримали, а вони — ні.

— Усі були б ще й сьогодні живими, якби залишилися у своїх хатах.

Вона ствердно кивнула. Потім повернула голову. Рішуче. Трохи задерла підборіддя й дивилася на вулицю.

— Знаєш, Ганко, я вже хочу рухатися далі, — поглянула мені просто у вічі. — Уже хочу це відрізати. Дідусь помер, половина села вже два роки під водою, немає сенсу й надалі в цьому копирсатися. Звикнемо в місті, що ще ми можемо зробити?

Зрештою ми пішли до неї у квартиру. Звідти я зателефонувала мамі. На її номер, який вона оплачувала, щоб їй могли дзвонити діти. Я сподівалася, що нарешті принесу їй радість.

— Ти питаєш, що нового? — почулося зі слухавки, я навіть злякалася цього смертельно серйозного тону. — Тата вигнали з роботи. Він працював на фабриці майже тридцять років. Оце так вдячність, ні?

Я засмучено сиділа на дивані. Анна повернулася з ванної, перевдягнена не в чорне.

— Тата звільнили з роботи, — сказала я.

Анна нетерпляче за мною стежила. Вона зняла жалобний одяг, і це вже було серйозно.

— Знаєш, що говорив дідусь? — запитала вона. — Коли ідеш на похорон, музики мають грати сумної, а коли ідеш із похорону — веселої.

Вона старалася у своїй панельній квартирі як могла. Показувала мені, що нового купила, увімкнула музику, розповідала веселі історії з роботи. Я при цьому розмірковувала про нашу сім’ю. Чому все так дивно розвалилося, якщо всі елементи пасували одне одному. Мама — вода, тато — земля, Гонза — вітер, а я — вогонь…

— Я вирішила, що влітку поїду до моря, — витягнула мене з летаргії Анна. — Уперше в житті. Домовилися з колегою, що поїдемо разом. Така дівчача поїздка. Чи не хочеш із нами?

Я глипнула на неї, мов на дурепу якусь.

— До жодного моря я не поїду, Анно.

Сказала досить суворо. І відразу ж спробувала пом’якшити враження.

— Я ж листоноша, знаєш? А ще ми в пікапі возимо з Петром покупки для половини села. Просто не можу звідти поїхати.

У середині лютого був мороз, мінус двадцять два градуси. Пан Тушл записав це до хроніки, але це не був історичний рекорд температур. Він показав мені в хроніці запис від 1929 року. Мороз тоді сягнув мінус сорока п’яти градусів. Хроніка стверджувала, що тоді замерзли всі дерева в садках, алея за селом, вимерзли й усі черешні від площі до дороги на Будєйовіце. Тільки-от нас чекали ще гірші новини.

Того ранку я дивилася з вікна на спалену морозом, сріблясто-білу траву за хатою. Позаду виднілися сірі вежі електростанції, ніби велетенські пам’ятники. А поміж ними — голе віття дерев, вкрите інеєм. Я чиркнула сірником під наколотими трісками, підклала шматки твердих дров, у коридорі добряче загорнулася в шаль, одягнула плетені рукавиці й пішла до перехрестя. Наша побита дорога вся вкрилася льодом, тож їхати велосипедом я не наважувалася. На автівку з пошти я чекала понад півгодини. У мене вже так сильно замерзли пальці в черевиках, що хотіла навіть піти. Але нарешті показалася синя вантажівка й зупинилися на узбіччі. Я підбігла кілька метрів, узяла пакет із поштою, він був легесенький. Дорогою назад у мене зуби цокотіли в ритмі кроків, я спробувала вголос заспівати колядок, які звучали в голові ще від Різдва, але швидко облишила це. Сподівалася на теплу кухню й гарячу каву.