Утомлена рука з біноклем просто впала. «Я жахлива», — промовилося вголос. «Жахлива, нестерпна», — закричала до прірви. Я щось пообіцяла, а потім цього не зробила. Зіпсувала Петрові суботній вечір.

Знову приклала бінокль до очей. Перебігала очима від хати до хати. Знову навела на садок за побіленою будівлею зі старою черепичною стріхою. Пан Бертак, нахилившись до мене спиною, щось безперестанку копав. Подумалося: «Що ж він може ще копати посеред саду, між своїми любими грушами? Усі сусіди вже облишили садки, бо ж цього року нам продовжили проживання тільки до кінця травня».

Злізла з помосту й поверталася назад у село. Біля першої ж хати пішла вздовж паркана й зупинилася біля низької огорожі, до неба здіймалися крони могутніх груш. Переді мною — біла голова, схилений хребет старого чоловіка. Перелізла через старий паркан і пішла вперед, дополовини схована за товстим стовбуром. Він продовжував вимахувати сапкою. Лише тепер зрозуміла, що він стоїть по пояс у ямі. Я повільно перейшла за інший стовбур. Тепер усе бачила. Якийсь час він копав, а потім викидав глину на траву. Часто відпочивав, спершись на лопату. Усе ще був обернений спиною до мене. Тож і я повільно відступила до паркану. Потім — прожогом через площу, ворота на наш двір були все ще відчиненими. Навіть не зняла взуття й забігла задихана на кухню. У Петра на підлозі лежали якісь дроти й сумка з інструментом. Стояв навколішки, навіть не підвів голови.

— Петре, чуєш?

— Я працюю, не бачиш?

Це прозвучало вельми сердито.

— Ага, пан образилися.

Він ударив поглядом по мені, аж я сховалася за дверима. На очі мені навернулися сльози злості чи жалю. Або того й іншого. Стояла за дверима в бруднючих черевиках. Скільки разів уже говорила собі, що без Петра в хаті було б безнадійно. А останнім часом, навпаки, здавалося, що безнадійно було з ним. Ненадовго заплющила очі. Уявила собі, як легко було б спакувати свої речі у дві сумки й піти. Але потім розважила про пана Тушла. Про стару пані Згоркову, про всіх інших сусідів. І нарешті про пана Бертака, по пояс у ямі. Знову зазирнула до кухні.

— До біса, Петре! Піди зазирни до Бертаків.

— Що мені там робити? — засичав він до мене зі спини.

— Ти маєш піти зі мною, Бертак там щось копає.

Він обернувся й побачив мій перестрашений погляд.

— Я зовсім тебе не розумію. Що копає?

— Копає щось у садку, якусь яму.

— Яму?

— Петре, він, здається, копає могилу…

Він взував біля дверей черевики, повільно вдягав куртку, я нетерпляче тупцялася у дворі. Ішла за два кроки попереду нього, він виглядав зловісно й дивився під ноги. Ми підійшли до хати спереду, хвіртку пан Бертак ніколи не замикав. Обійшли дім, і коли Петр побачив пана Бертака, зупинився біля першого ж дерева. Бертак був у ямі майже по плечі, визирав тільки верх червоної картатої сорочки і його біла голова. Петр сперся рукою на кущ і зиркнув на мене. Ніхто з нас не хотів підходити. Біля ями — купа викинутої глини. Залізо сапи тупо вдарялося об камінь.

— Але ж він навіть не вилізе звідти, — прошепотіла я.

Петр вийшов з-за розлогого куща, голосно відкашлявся.

— Доброго дня, — забурмотів він, — що це ви, дядьку, тут робите?

— А, Петрику, — за голосом і обличчям було зрозуміло, що ми його здивували.

Він поклав сапу біля лопати, Петр подав руку, і ми допомогли йому вилізти. Він витер руки об штани й розчулено дивився на яму, а потім — на нас.

— Я хочу тут це закопати, — сказав він.

Лише тепер ми побачили речі біля ями. Дерев’яна помальована скриня з кованими кутками, відкріплена металева табличка з номером дому, пласка пляшка із закруткою, якесь залізяччя. Усе лежало на чорному матеріалі, яким прикривають силосні ями. Ми стояли над цим усі троє.

— Можливо, колись хтось це викопає. За п’ятдесят років. Або за сто, не знаю. Коли електростанція вже давно не працюватиме…

Я помітила, що його сорочка на руках і плечах геть спітніла.

— Ви застудитесь, пане Бертаку.

— …і зрозуміє, що тут хтось жив. Що тут стояла хата номер вісім. Це залізо з плуга, яким орав іще тато моєї мами. Грушівка, із груш на цих деревах, які вони хочуть знищити…

— А що в скрині, дядьку?

Він нахилився й привідкрив віко гарної, квітами помальованої скрині.

— Молитовник моєї матері. Два ґудзики з мундира її старшого брата. Він воював у Першій світовій. А тут— колода карт, якими мій тато тоді програв землю, тож прийшов у це село…

Я змусила його накинути на плечі плащ, що висів на гілці найближчого дерева. Садом гуляв вітер.

— А вам не шкода скрині? — запитала я. — За кілька років вона в землі розпадеться. Віддайте її краще доньці. Чи заберіть із собою в панельку, на згадку.

— Ганка каже правду, дядьку. Сховайте ці речі краще в цей чорний матеріал. Він штучний, не зогниє й за тисячу років.

Було видно, що ми похитнули його певність. Він стояв уже доволі нещасний, опустивши руки вздовж тіла, зігнувшись. Петр потягнув мене за рукав, що час уже йти. Ми були біля хвіртки, коли я його спинила.

— Ти не допоможеш йому це закидати?

— Він хоче побути сам.

Петр потягнув мене звідти за руку.

— Це він, напевне, має зробити сам, Ганко. Зі своїми пращурами й нащадками…

Я ще раз озирнулася на хату. Біля дверей лишилися в обшивці чотири дірки від таблички з номером хати. Сперлася на Петра. Він гладив моє волосся. Я відчула, що ці важкі часи нас уже вкотре об’єднують.

Ми з пані Згорковою стояли в її садку за низьким дерев’яним парканом і дивилися за паном Лготським, який зачиняв двері своєї хати. Горище вичищене, кімнати порожні й прибрані, як і радила електростанція. Я стояла незворушно, навіть погляд не міг відірватися від старого чоловіка в пласкій вельветовій шапці на голові і в робочих черевиках. Він обійшов полотняний верх вантажівки, мотор працював і курява з вихлопної труби була вже й поруч нас. Він сів у кабіну до водія, і синя вантажівка поїхала площею. Прощання ми вже пережили. Зараз він лише помахав нам рукою, коли проїжджав повз. Пані Згоркова теж підняла руку на прощання. Іншою спиралася на палицю.

— Я звідси ніколи не поїду, — повторила вже втретє.

Вона не говорила це ані мені, ані собі, здалося, що вона переконує в цьому поля довкруги, хату з виламаною черепицею на даху, садок. Ми обидві відчували, що разом, укупі, якось легше дивитися, як іще одна хата лишилася порожньою. Пан Лготський іще повернеться для передачі. Віддасть ключі й виїде назавжди.

— Живою мене звідси не вивезуть, — повторила пані Згоркова, цього разу, мабуть, картині в рамці, що висіла на стіні в її хаті. Її було видно крізь відчинене вікно.

— Як це було, коли вашого тата забрали на війну? — показала я на ту стару чорно-білу світлину.

— Я лише почала тоді говорити, дівчинко, мені було десь три роки, коли він пішов у Будєйовіце.

— У пана Тушла це записано в хроніці, скільки хлопців забрали й скільки з них повернулися, — згадала я.

— Наш тато так чекав родинної хати, що все витримав, усю війну. Його поранили в руку десь на румунському кордоні, він із того вибрався. Потім потрапив у полон і став легіонером у Росії. Постійно хотів додому, до своїх дітей, до свого поля. У мене ще лишилися його листи й документи. Він записував, яким шляхом вертався. Через Владивосток, Шанхай, Сингапур і Трієст.

Вона тримала мене за руку, очі блищали.

— Як би я могла піти з хати? Що б на це сказали тато..?

На другий день увечері я сіла в пана Тушла за хроніку. Прочитала свіжий запис про переселення хати номер чотирнадцять, а потім відгортала назад. Знову пройшлася по записах про загиблих у Першій світовій війні. «На кладовищі біля костелу святого Прокопа їм стоїть спільний пам’ятник», — прочитала я. Повільно гортала книгу до самого початку в році 1923. Я була розчулена, пан Тушл увесь час мовчав, але відчувалося, що він хоче мені щось сказати. Я не витримала цієї тиші й почала сама.

— Домовимося на наступний тиждень? Демонстрація в Тині починається о третій. Анна по нас приїде.