Изменить стиль страницы

Кава була дуже міцною й гірчила в роті. Я поставила порцелянову чашку, а надкушений хліб залишила на тарілці. Відклала розрізаний конверт із логотипом електростанції й перечитала листа ще двічі. Потім іще разочок, чи не знайдеться в ньому принаймні відблиск надії, щось поміж рядків, що можна було б пояснити якось інакше. Відчувала, що не зможу більше з’їсти жодної крихти. Не знала, кому першому про це сказати. Блукала селом, поклала до скриньок три газети, пройшла хату пані Згоркової й постояла біля воріт пана Бертака. Урешті опинилася біля дверей хати номер чотири. Інакше й бути не могло. Пан Тушл відчинив і вистачило лишень погляду. У нього затрусилося підборіддя, він зробив крок назад і показав рукою, щоб я заходила досередини.

— Мені це треба ще спокійно обміркувати, — повторив декілька разів, радше до себе, коли прочитав листа.

Я прийшла до пана Тушла за надією, але зміст повідомлення був зрозумілим. Наше перебування у викуплених будинках не продовжили. Термін переїзду — до кінця травня.

— Ви скажете решті? Я ще ні з ким не говорила.

Ствердно хитнув.

Я не могла бути в хаті. У плиті погаснув вогонь, я ходила в товстому светрі від кухні до спальні, повз двері дитячої кімнати проходила навшпиньки. Коли вже думала, що це подолаю, і вийшла до сараю по дрова, щоб знову розпалити вогонь, помітила, як навпроти перед хатою номер дев’ять стоїть автівка. Пані Згоркова прощалася із сином, який раз на два дні до неї навідувався. Я відчинила ворота й замахала їм.

Сидіння було холодним, я засунула руки в кишені, і ми поїхали. Погані новини приходять переважно взимку, подумалося мені. Принаймні до мене — завжди.

— Без автівки тут уже не обійтися, так?

— Ні. А Петр поїхав, як і щоразу, коли щось відбувається…

Він ні про що не розпитував. Я сказала йому, уже коли під’їхали до перехрестя. Він трохи помовчав. Потім наддав газу, і ми виїхали на головну трасу до Будєйовіце.

— Вона сподівалася померти в тій хаті.

Йому було далеко за п’ятдесят. На голові — настовбурчена шапка зі штучної коричневої шкіри, добре видно, що не нова. Подвійне підборіддя й гладке обличчя, помережане червоними судинами. У грубому пальті був неповоротким за кермом.

— Хотіла взяти нове порося, як і щороку. Добре, що я відмовив. Курок ми вирізали ще минулого року.

Я дивилася на сіру дорогу, що бігла попереду, й замерзлий сніг на полях довкола. Відчувала всередині себе лише велику порожнечу. Як окрадена стодола, де вітер жене по току шматки відчаю й злості.

— Про це вже знає старий Тушл?

Ствердно кивнула.

— А хто ще?

— Доки ніхто. Пан Тушл, мабуть, сьогодні обійде всіх у селі.

— Зайдете до мами провідати, коли повернетеся?

— Увечері зайду до неї.

Недалеко за Глубокою почав сипати сніг. Дрібний сніг. Блискучі сніжинки, ніби з неба падали розмелені срібні прикраси.

— Я згадую, як ми з дівчатами вперше розмовляли про електростанцію. Нам було щось біля шістнадцяти. Тоді говорили різні речі. Люди ще не вірили, що справді будуватимуть. Наприклад, казали, що під землею є великі озера, тож тут ніколи не зможуть збудувати атомну електростанцію.

Я чула свій голос і намагалася побороти тугу в ньому.

— Підземні озера…, — пан Згорка гірко посміхнувся й поглянув на мене.

— Сьогодні ми знаємо, що там великий масив, гранітна дошка, — довершила я головну частину своєї промови.

Уже на під’їзді до Будєйовіце тишу в автівці порушило бурчання в моєму животі. Згадала про недоїдений сніданок на столі. Було вже за десяту. Я зрозуміла, що вибігла без гаманця, у кишені пальта намацала тільки носовичок.

У шкільній їдальні завершували з приготуванням обіду. Мама посадила мене осторонь, за стіл, де готували овочі. Поставила переді мною тарілку з густою кроповою підливою й шістьма кнедликами. Я їла в закутку, і зусібіч до мене долинали звуки, коли посуд бився одне об одне, дзеленчали тарілки й щебетали кухарки. О пів на дванадцяту розсунулися скляні дверцята віконечка роздачі і до нас долинули голоси дітей із їдальні. Мама зоставила мене доїдати, а потім відвела у роздягальню. Ми сиділи на вузькій лавочці біля умивальника. Вона здавалася здоровішою, посміхалася до мене й говорила, що їй уже краще. Я взяла її за руки. Вони вже не були такими мозолистими, як раніше. Я згадала, як у корівнику вона завжди перед зміною пускала на долоні холодну воду з крана, аби поворушити пальцями, що затверділи від держаків вил і граблів.

— Учора тато сказав, що померла Конопкова. У психіатричній лікарні.

Мама Зденєка. У мене було відчуття, що всі хороші новини вже якийсь час проходять повз мене. Щоб швидше із цим завершити, я розповіла їй про лист із електростанції.

— Ганочко, ти завжди можеш приїхати жити до нас, ти ж знаєш.

— Про це я ще навіть не думаю.

— Розумію. Але тобі доведеться.

— Я знаю, ви всі говорили, що я дурепа, особливо тато, — я вийняла руки з її долонь, — що ми ведемо бій, який заздалегідь програно. То ось вам підтвердження…

Волосся їй закривала біла кухарська шапочка. Її очі були такими добрими, що я зазирнула до них і мені зробилося соромно. Мама була останньою, хто б заслуговував на ці іронію, гнів і докори.

— Винайматимете з Петром квартиру, це буде легше, повір.

Ми сиділи в роздягальні хвилин десять. Потім вона нахилилася до мене, поцілувала мене в лоба й підвелася.

— На мене чекає посуд.

— Вітання татові. Як його справи?

— Оскільки він тепер цілими днями вдома, то постійно читає газети. Листується із сестрами з півночі. Здається, вони нарешті якось домовилися щодо полів.

— Я можу йому з цими реституціями якось допомогти, якщо захоче. Перекажи йому.

— Скажу. Він вирізає різні статті з газет, цього вже повні теки. Про процеси із куркулями й інші речі про п’ятдесяті роки. Суд і страта Мілади Горакової[26]. Потім читає мені це перед сном, я вже, як у дурці…

Я сподівалася, що буде щось добре хоча б у Адама в редакції. Там завжди дзвонили телефони, бігали репортери, коректори й фотографи, цей шум мені завжди додавав енергії й дарував надію, що хоча би щось має сенс, тому не можна наперед здаватися. Цього разу все було якось інакше. Адам сидів сам у офісі, у нього був дивний затуманений погляд, він був пригніченим. Я виливала на нього те, чим була сама наповнена, але за якийсь час припинила й вивчала його обличчя, чи він узагалі мене слухає. Сорочку хакі він мав розстебнуту на три ґудзики, декілька днів неголене обличчя здавалася побитим утомою. Мені раптом у його маленькому кабінеті стало тепло, я зняла пальто й товстий светр. Він повернувся на стільці й дивився відчайдушним поглядом.

— Не знаю, що й робити, Ганко. Не можу вирішити.

— Я казала тобі, щоб нічого не чекав. Було вже дві пропозиції. Третя може й не прийти, Адаме. Їдь до Праги. Станеш одним із кращих журналістів у цій країні…

— А як ні? Таких було… А в мене — кредит на дім і двоє дітей.

Пригнічено сидів на своєму стільці.

— Зберися, Адаме. Ти ж віриш у себе, правда?

Я стояла перед ним. Він охопив мене обома руками за сідниці, обличчя сховав у футболку над пупком. Я сперлася руками на його плечі й вивільнилася з цих обіймів. Знову надягнула светр і пальто. Не могла на нього дивитися.

— Пробач, — прошепотів він.

— Нічого. У кожного буває хвилька слабкості. Я все це опишу, Адаме, що тобі тут говорила, і надішлю ще одну новину з епіцентру, так? І не бійся, ти приймеш правильне рішення, так чи інак…

Я ходила містом і думала про Зденєка. Про лист, про пана Тушла, про Ридерера. На площі й найближчих вулицях з’являлися все новіші магазини, кав’ярні, ресторани, бутики й туристичні агенції. Я дивилася у вітрини магазину парфумерії й думала про те, чи знає вже про все це вісімдесятилітня пані Згоркова.

Вибирала замерзлими пальцями наколоті дрова під сараєм і кидала їх у плетений кошик із двома ручками. Він був старий і ремонтований уже безліч разів. Дно в кількох місцях трималося на дротах, щоб не відпало. Щілинами поміж дошками сараю проходило денне світло. Раптово промінь сонця у відчинених дверях хтось заступив. Я підвелася. Бачила тільки силуети. Худа фігура, трохи похилена, типове обличчя в старій шапці з фірмовим козирком.

вернуться

26

Мілада Горакова (1901—1950) — чеський політик, єдина жінка, страчена в результаті сфальсифікованих комуністичною владою політичних процесів початку 1950-х років у Чехословаччині, символ боротьби з тоталітаризмом.