— Не несу тобі добрі новини, Ганко.

Я сіла на купу поколеного дерева, ватник Петра діставав аж до колін, тож малі шматки не потрапляли на тіло. Пан Тушл роззирнувся в сутінках, між нами стояв напівнаповнений кошик.

— Був учора на зустрічі з директором електростанції.

— І що ж він вам сказав?

Після такого вступу вже не мало сенсу шукати в його зморшкуватому обличчі якусь надію. Я наосліп хапалася обома руками за шматки дерева довкола себе й механічно вкидала їх до кошика.

— Щоб я не переймався, що після зруйнування села вони тут усе гарненько облаштують. Озерце на площі спустять, сміття після руйнування вивезуть. Тут буде гарний лісопарк.

На це не можна було відповісти інакше, як тільки іронічним сміхом.

— А ви йому нагадали, що уряд буде остаточно обговорювати завершення будівництва лише навесні цього року?

— Із того всього, що діється останнім часом, ти мусиш мати таке ж відчуття, що й я, Ганко. Що все вже давно вирішено.

— Саме так від минулого року говорить і Петр.

— Він провів мене будівництвом. Я його не просив про це. Я бачив купи бетону, місце для реактора, технічні будівлі. Він показав мені плани й розповів, що реальними зараз є тільки два блоки, замість попередньо запланованих чотирьох. Переконував мене щодо енергетичної концепції, що можна буде закрити вугільні електростанції на півночі Чехії. Говорив про будівництво як про вирішену справу, із його голосу я б не сказав, що вони ще на щось чекають.

— Як на мене, усе ще є надія, пане Тушле. Будуть іще демонстрації, у Празі перед будинком уряду, тут у нас, на австрійському кордоні. «Грінпіс», «Південночеські матері»[27], австрійські активісти, я покажу вам листування, вони все мені надсилають. Це сила, з якою треба рахуватися.

Він стояв наді мною, його погляд здавався мені м’яким. І непевним. Ніби він не хотів продовжувати розмову й зраджувати мене. Я сиділа навприсядки, дивилася поперед себе на кошик, який за цей час встигла накидати повен, аж шматки дерева стали знову випадали на підлогу.

— Я за ці роки говорив із усіма керівниками будівництва, які тут змінювалися, із чиновниками в районі і в уряді, із районними й обласними секретарями ще за комуністів, я вже навіть не пам’ятаю всі ці імена й обличчя. Але коли я вчора сидів у його кабінеті, то відчував ту купу грошей, яку вони вклали…

— І що?

— Хто пануватиме над енергією, той матиме велетенську силу, лише вчора на місці я це добре собі усвідомив.

Я підвелася й носаком черевика злегко вдарила наповнений кошик. Було зрозуміло, що сама його не донесу. Він нагнувся й узяв кошик за одну ручку. Я взялася за другу, і ми вийшли з сараю. Перейшли через двір, снігу вже не було, лишилася жовта й коричнева торішня трава й болото. У мене промайнула думка, що цього року вперше не чекатиму на весну. Вклала декілька шматків дерева в піч. Пан Тушл підсів до столу, а я залишилася біля плити, гріючи спину.

— У нас іще є свої люди в районах за зоною охорони, у містах. Вони є в представництвах, у міській владі.

— Вони за все заплатять, Гано. У них великі ресурси, а будуть іще більші.

— Ви хочете сказати, що вони перекуплять тих людей? Ви їх ображаєте…

— Вони можуть купити цілі села, Ганко. Спокійнесенько куплять собі ціле місто, розумієш?

— Ні, — крутила я головою і вже не знала, що сказати.

Його плечі здавалися опущеними, очі ніби запалися на обличчі глибше.

— Іноді мені здається, наче бачу майбутнє. Туман розходиться, і все кружляє в мене перед очима. Потім щось говорю, але мене ніхто не розуміє…

Він пішов із дивною кривою посмішкою, а я зосталася зі своїми сумнівами й страхами сама.

Було нестерпно дивитися на клумби, які після зими повільно заростали бур’янами, на гілках дерев були бруньки, і все готувалося до справжньої весни, а ми це полишаємо. Не розкопуємо землю, не сіємо овочі, не саджаємо картоплю. Ми палимо в печі останні дрова, залишиться порожній сарай. Я все це вже пережила одного разу, це було шість років тому. Мені здавалося, що це було давно, наче в тумані. Із татом палили в садку за хатою все, що вони з мамою не могли забрати в панельку і що могло згоріти. І що змінилося від того часу? Я поїхала до цього села, де все ще гірше.

Дивилася за вікно й не робила нічого, тільки рахувала, кого вже не побачу, хто помер і хто куди переїхав. Шукала останнього разу Адама в редакції, але його там не було. Останні дві статті, які я йому надсилала, узагалі не вийшли. Раптом дуже сильно захотілося, щоб він залишився в регіоні, щоб не переїжджав до Праги й не полишав нас тут.

На порозі на мене війнуло сильними пахощами. Це було вже в повітрі. Обіцянка сонця. Запах трави й перевернутої глини із зораних полів навкруги. Але замість надії в цьому вітрі плакали насмішкуваті труби, духовий оркестр, який здатен був тільки довести до сліз. Петр на вулиці мив авто, виймав усе на траву й чистив його всередині. Я знову увіпхалася в дім. Він знайшов мене скоцюрбленою в ліжку, я дрімала, обличчя втоплене у розгорнуту книжку. «Пригоди бравого вояка Швейка». Запах цих замацаних сторінок нагадував мені хату дядька Венци.

— Підводься. Ходімо надвір.

Я холодно на нього глипнула, очі напівзаплющені, навіть не поворухнулася.

— Ти не можеш тут ось так лежати, чорт забирай. Зараз друга година дня, ти вже хочеш спати, чи як?

Мені не хотілося ворушити жодним пальцем на нозі, не те що підводитися й кудись іти.

— За півгодини тут буде Міхал.

— Хто?

— Мій колега, який збудував собі дім. Я тобі говорив. Нас запросили на входини. Він увечері нас привезе. Поглянемо на земельну ділянку, що поруч них. Вона все ще вільна й за нормальну ціну…

— Не поїду дивитися на жодну земельну ділянку! — закричала я й хутко відвернулася на інший бік.

Було тихо, я тільки чула своє гаряче дихання. Потім хряснули двері спальні.

Я, здається, заснула години на півтори. Коли потім, наче п’яна, дотупцялася до кухні, аби напитися, Петр сидів окрай столу, на якому лежав хліб, він нарізав собі сир, настромлював шматки на ніж і повільно жував. Дивився поперед себе. Я вже знала його ображені погляди. Якби він не їв, то почав би свистіти, ніби нічого не відбувається.

— А, ти вдома?

Він повернув голову, я бачила його карі очі, вони стали ще темнішими, він ковтнув, дошкульно дивився й мовчав. Я знала, що досить однієї іскри, щоб вибухнула бомба.

— Ти не поїхав із Міхалом?

— Ні, я не поїхав із Міхалом! Я дозволив йому приїхати, і, щоб не виглядати повним ідіотом, сказав йому, що тобі зле!

— То не кричи так. Ти ж міг поїхати сам, ні?

— Нас запросили обох, дідько. Ти знаєш про це від понеділка. Що ти собі думаєш?..

— Нічого, — пропищала я й випхалася за двері.

Напилася води з-під крана у ванній і побризкала межи очі. Узяла з гачка пальто й бінокль. На порозі влізла в підгорнуті чоботи й вийшла надвір. Той старий бежевий ватник уже не потрібно було навіть застібати, хоча під ним була тільки футболка. Весна була на порозі. Я обійшла зелений пікап, ворота Петр лишив відчиненими. Пройшла повз площу й вирушила доріжкою нагору, до лісу. Дійшла до галявини, куди ходила збирати приворотень і материнку. Посередині стояла кафедра, так мисливці називають високий поміст, із якого б’ють звірину. Залізла дерев’яними сходинками нагору. Через малий, але заважкий бінокль роздивилася великий обшир навколо. Охолоджувальні вежі, здавалося, були на відстані простягнутої руки й затуляли собою все. Село було піді мною. Подумалося, що замість бінокля можна було взяти фотоапарат і зробити останній знімок. Комини ще курилися, але площа була порожньою. Тільки в садку за хатою Бертаків я навела бінокль на згорблену постать. Пан Бертак схилився над грядкою. Я перевела погляд далі, хата пана Тушла на самому кінці села теж мала такий вигляд, ніби нічого не відбувалося. У пані Згоркової було спущено фіранки, мабуть, вона спала. На нашому дворі — тиша. Хати ніби нічого й не підозрювали. Мені було їх шкода, я знала, як пахне там усередині, знала їхні роки побудови з фасадів, із висоти помосту мені здавалося, що вони збилися до гурту, як дикі качки.