Потім він підсів до мене й обійняв за плечі. Це було приємно, від нього йшли тепло й сила. Але незабаром я вилізла з-під його плеча. Він здивовано на мене поглянув, я обернулася від дверей.

— Я вже йду у ванну. Завтра рано прокидатися.

— Чому ще?

Я дивилася в його очі. Воно там спалахнуло. Знову.

— Ми їдемо аж до австрійського кордону. Маю бути там вранці, щоб перекладати.

— Ти ж не серйозно!

— Серйозно. Нагадую тобі про це від понеділка.

Я стояла у ванній, по тілу струменіла вода з душу. У животі десь зароджувалася знервованість. Вона мене з’їдала. Коли Петр прийшов до спальні, я вже загасила світло. Він увімкнув лампочку. Ліг на бік і засунув руки до мене під ковдру.

— Петре, я хочу спати.

— Завтра нікуди не їдемо, люба. Зміни в програмі.

— Чому так говориш?

— Будемо довго спати, потім я приготую тобі королівський сніданок у ліжко, а потім…

Я сіла на ліжку. Дивилася на нього, чи справді він так вважає.

— Завтра встаємо о пів на п’яту, у Дольному Дворжішті маємо бути о сьомій, отож, будь ласка, не ускладнюй.

— Я нікуди не поїду, — він теж підвищив голос. — Я постійно десь їжджу.

— Ти серйозно?

Він не витримав мого погляду. Я лягла й відвернулася на бік, до нього спиною. Заплющила очі, але напруга не спадала, навіть коли намагалася знайти під ковдрою зручну позу. Під стуленими повіками я все ще відчувала світло лампи. А потім — руки в себе на боці й спині. Він притулився до мене, я відчувала його дихання на шиї, а потім тихі слова.

— У мене є ідея, Гано, чудовий план. Усі вихідні не будемо вилазити з ліжка. Я принесу сюди телевізор, і ми вставатимемо тільки, щоб докласти дрова в кухні…

— Облиш мене! — закричала я, намагаючись випручатися з його обіймів.

Коли ж це вдалося, я зі всієї сили відштовхнула його. Він не перестав мене торкатися, і я вперлася в нього ногами. Він гепнувся на підлогу, трохи вдарився головою об стіну.

— Що ти робиш..?

Задихана, я стежила за його здивованим виразом і болісною гримасою.

— То це й усе, що для тебе важливо? То варто було б давно мені вже сказати!

— Не кричи на мене.

Я стояла навколішки в ліжку й дивилася вниз, як він зводиться на ноги, очі виблискували. Раптом захотілося ридати.

— Мав би мені сказати, що ти вже здався, що тобі все одно. Завтра буде блокування кордонів, там будуть усі…

— Хто всі, прошу тебе?

— Адам і Славек, що організує літні протестні табори, і я там буду теж! Спокійненько валяйся собі в ліжку, я поїду сама!

— Мені цього не треба, — сказав він зі злістю в голосі.

Узяв ковдру й вийшов із спальні. Я загорнулася по саму голову в покривало, відчувала гепання крові у вухах і пришвидшене дихання на подушці.

У всьому селі квітли дерева, на поверхні ставка на площі плавали білі пелюстки в калюжах жовтого пилу. Я чекала перед ворітьми хати номер 11, коли ж з’явиться червона автівка. Тим часом прийшов пан Тушл, у Бертаків ворота були зачинені, інших сусідів теж не було. Зрештою всі з села повміщалися до автівки Анни. Два роки тому звідси виїжджало чотири автівки і в них — майже все село.

Передвиборчий мітинг був цього разу на площі в Тині. Ми стояли перед мерією, кілька розлючених селян. Потім приєдналися до групи людей, яких ми з паном Тушлом знали, щоб не почуватися самотньо в меншості. Міністр приїхав і цього разу. Я послухала його промову, слідкувала за жестами й мімікою. Він уже всього навчився. Був одягнений відповідно, сорочка з краваткою, волосся підстрижене, а замість круглих окулярів — сучасні прямокутні. Говорив про важливість виборів, які мають підтвердити демократичний розвиток у країні після оксамитової революції. Про економічні трансформації. Про міжнародно-політичний зв’язок із Європою й світом. Ми слухали його, але про те головне, що нас турбувало, він узагалі не згадав. Лише відреагував на вигуки з натовпу. Ми долучилися.

— Ви дещо нам обіцяли, пане міністре, пам’ятаєте? У цьому ж місті, два роки тому.

У пана Тушла був бойовий настрій, упевнений і зосереджений голос. У ньому вчувався авторитет, галас довкола нас принишк.

— Нас усіх тут цікавить атомна електростанція, ми через це сюди й приїхали, — пан Тушл показав на нашу групу й роззирнувся до інших.

— Рішення про завершення будівництва атомної електростанції прийматиме уряд, що утвориться після виборів.

— Але, пане міністре, станція й надалі будується, ми це бачимо, нічого не змінилося.

— Друзі, без електричної енергії ми не обійдемося, її потребуватиме наша промисловість, приватний сектор, що зароджується, побут, потреба постійно зростатиме. Не можна повертатися назад, світити свічками й прати на пральній дошці…

Ми намагалися в цих словах знайти хоча б дещицю надії. Я дивилася на інших. Обличчя спохмурніли. Я знала їх такими й у селі. «Останнім часом ми все більше супимося», — подумала я. Анна збоку від мене мала кам’яний вираз обличчя й часом здавалося, що подумки вона в іншому місці. Петр був десь по роботі, він навіть не знав, де я й що тут відбувається. «Усе, на що можу спертися останніми місяцями, — це непевність», — подумалося, коли натовп уже розходився.

Анна везла нас назад. Усі двадцять хвилин у автівці була тиша. Неуспішна поїздка за обіцянками й примарною надією. На площі сусіди швидко розійшлися.

Анна залишилася. Ми всілися позаду хати на траву й дивилися на садок і далі, на поле. Просто на інший бік, щоб бетонні вежі станції залишалися за спинами.

— Між тобою й Петром щось сталося? — спитала вона.

— Не знаю, коли саме це почалося, але ми майже не говоримо. Він багато працює, додому приїжджає тільки спати.

Приємне весняне сонце світило в обличчя. Воно вже стало западатися. Я почала говорити й розповіла Анні про все. Про дивні погляди Петра, про його мовчання, про мої самотні дні й вечори в хаті.

— Ти викинула його з ліжка? — засміялася Анна, коли я дісталася нашої вечірньої сварки.

Мене здивував злісний тембр її голосу. Вона вже декілька років жила сама й здавалася зів’ялою.

— Анно, я не чекаю від тебе, щоб ти зайняла беззаперечно мій бік, тобто виступила проти Петра. Лише хочу почути, що ж роблю не так.

Вона мовчала. Проте відчувалося, що їй усе зрозуміло. Але її обличчя ніяк не змінилося. Крик з-за хати перервав цю особливу хвилину. За рогом з’явився пан Бертак, його біле волосся розвівалося за вітром.

— Нічого, потім мені скажеш, — прошепотіла я їй на вухо й скочила на ноги.

Висока постать пана Бертака була трохи схиленою, у руці він тримав тацю з яйцями. Він нічого за них не хотів, навіть не проходив далі.

— Хай Петр якось зайде за косою, сьогодні ввечері я її вигострю, — сказав на прощання.

Ми з Анною наповнили великий плетений кошик поколотими дрібними дровами й занесли його в кухню, узявшись кожна за одну ручку. Я розпалила плиту, до яєць додала борошна й молока, і ми смажили млинці. Я розігріла масло й мастила гарячі кружальця.

— Варення в мене від пана Тушла, минулого року у нього було чимало смородини й малини. Це повидло з груш у садку пана Бертака. Щіточки робить стара Згоркова, яка живе навпроти, у неї є цесарки й качки. Дрова нам привозить іще один сусід, йому належить частина лісу.

Ми сиділи в пітьмі кухні і їли млинці. Половина миски лишилася, я заховала їх у піч, для Петра.

— Це безглуздо, що я хочу жити ось так?

Анна посміхнулася. Карі очі й коротке волосся каштанового відтінку. Гарно вдягнена. Знайшла кращу роботу, ходила на курси бухгалтерів, більше заробляє. Розповідала, що робить у квартирі на мікрорайоні.

Коли ми доїли, я взяла її за руку й повела в кімнатку біля спальні. Я відчинила двері, і ми обидві спинилися на порозі. Кімната була вся пропахчена звіробоєм і висушеним приворотнем. Колиска, іграшки. Їх уже була повна коробка від нового телевізора. Дитячий одяг, який я купувала при нагоді під час поїздок у Будєйовіце, лежав, складений на килимку перед колискою.