— Але ж у цьому він не винен…

Пан Вацек підвівся й повільно підійшов до дверей. Я зрозуміла, що маю вже йти.

— Я боюся за брата, — тільки й сказала ще.

— За нього не переймайся, він себе забезпечить. Головне, стеж за мамою.

— Дякую.

— І збирай приворотень і звіробій, — нагадав замість прощання.

Я, ніби мара, повернулася до автівки, де чекала Анна. Усю дорогу назад я мовчала.

Ми сиділи з мамою на кухні й дивилися на освітлений район.

— Тато поїхав до сестер на північ, — сказала мама.

У її голосі відчувалося збентеження. Своїх тіток я бачила багато років тому на поминальні дні, відтоді з родичами із північної Чехії я не бачилася. Я думала про те, як у селі сім’ї тримаються разом. І чому з нами все склалося ось так.

— Він хоче домовитися з ними щодо тих полів. Їх будуть повертати.

— Вважаєш, вони домовляться?

Мама знизала плечима. Вона не знала. Останні два роки вони не бачилися. Не листувалися. Тітка Анєжка й тітка Ружена. У нас вони були тільки одного разу, мабуть, незабаром після того як я народилася. Я зрозуміла, що мама б більше хотіла, аби вони не домовилися.

— Я знаю, чого хоче тато. Щоб ці поля лишилися разом.

— А ти що думаєш, мамо?

— Мене найбільше цікавить, що він із цими полями робитиме? Йому п’ятдесят п’ять. І він цим абсолютно захоплений. Стежить за газетами, чекає, коли приймуть закон про реституції. Постійно свариться, що все сповільнюють. Ще пише до суду, хоче реабілітувати батьків.

— Як реабілітувати?

— Скасувати рішення, яким комуністи їх тоді виселили з маєтку до Північної Чехії й все в них відібрали.

Мала розгублений вигляд, коли говорила про це, була знервованою. Хотілося розповісти їй про поїздку до Букетника, але врешті роздумала. Раптово дуже захотілося поговорити про якісь приємні речі, щоб побачити маму хоч на хвильку щасливою. Розпачливо думала, що сказати, але нічого на думку не спадало.

— Я привезла тобі яблука на струдель, мамо.

— Бачиш. Колись ми збирали яблука в нашому садку. Тепер тато ходить купувати їх у магазинчик.

Очі її заблищали. Показувала мені телефон у коридорі. На поличці, біля стіни з вішалками. Вона сама захотіла його завести. Із татом не радилася, знала, що він буде проти. Як для нього, намарне витрачені кошти. Оплачуватиме його зі своєї платні в шкільній їдальні.

— Тепер ти можеш мені дзвонити, — сказала вона з посмішкою.

Я її обняла. Вона добре знала, що в нашій із Петром хаті немає жодного телефону.

— Тепер мені можуть дзвонити мої діти.

Я запитально поглянула в її очі, навіть не довелося озвучувати своє питання.

— Поки не озивався, — покрутила вона головою.

— До мене теж. Я щодня чекаю на пошту. Що прийде лист. Іноді мене вже справді дратує, невже ми не варті хоча б кількох рядків?

Вона здавалася такою самотньою. Без дітей, без сусідів із села, без саду, без квіток під парканом. У дванадцятиповерховій панельці, заледве знайома із сусідами на поверсі.

— Я була сьогодні в редакції, віддала першу статтю, мамо. Двічі на місяць публікуватимуся в газеті у рубриці «Новини з епіцентру». Це вигадав Адам Ридерер, він там працює репортером.

— Я рада, — погладила мене по щоці мама, — дзвони мені щоразу, щоб я купувала газету.

— А ви приїдете до нас на Різдво цього року?

Вона стенула плечима. Я шукала годинник, щоб не пропустити автобус.

— Тож Петр почав працювати на себе. Як у нього виходить?

— Він постійно десь їздить, збирає замовлення. Один місяць — краще, інший — гірше.

— Чудовий електрик, як він, не пропаде. Але якщо чогось потребуватимеш, Гано, то…

— Дякую, мамо. Я дещо заробляю перекладами з німецької, овочі в нас свої, яйця приносить мені сусідка, поки все досить добре, правда.

Вона з’їхала зі мною ліфтом донизу. Ми помахали одна одній, потім я застібнула свій старий подертий плащ до самого горла й швидко покрокувала на зупинку.

Щоранку я сідала на синій велосипед Петра із перемикачем, за плечем на ремені в мене билася ткана сумка, і їхала на перехрестя. Поштова автівка приїжджала, зазвичай, вчасно, лише зрідка доводилося чекати. Я забирала пошту для всього села, клала її в торбу й крутила педалі назад. Потім розносила газети й листи по хатах. Коли випало більше снігу, ходила пішки, поки пан Тушл не знайшов когось із трактором, аби розчистити шлях до головної траси.

Петр іноді повертався вже пізно вночі, я чекала його з вечерею на плиті. На святого Миколая прийшов пан Тушл разом зі старим паном Бертаком. У нього на голові була шапка святого Миколая, а в шкарпетці він приніс нам горіхів і яблук, а ще сушених слив у тканій торбинці. Петр у комірчині знайшов тільки півпляшки вишневого лікеру, який ми деколи доливали в чай. Я додала дров, ми пили й говорили переважно про те, що повільно наближається час нового подання для продовження проживання. Знали, що будівництво триває, усупереч тому, що казав міністр на передвиборчому мітингу. Пан Тушл стверджував, що цей уряд, перший після листопадової революції, неодмінно вирішить, чи має зупинитися будівництво атомної електростанції. І, мабуть, уже скоро.

— Раніше люди вечорами розказували страшні історії, — сказала я, — а нам вистачає й реальності.

Петр підкладав у вогонь, був вечір п’ятого грудня, хмари розійшлися, і від зоряного неба на землю сочився мороз. Ми провели сусідів до воріт. Коли я помила посуд, а Петр відкрив теку з рахунками й замовленнями, залишилися самі.

— Різдво цього року буде скромним, Гано. Треба купити нову гуму. На цій уже не можна їздити, як є сніг.

Я пішла до спальні й лежачи на подушці мріяла про Різдво, коли будемо всі разом. Тато й мама, Гонза. Я, Петр і наша дитина. Я заплющила очі й побачила дядька Венцу з бабусею. Затоплені річкою хати й Петрову хату номер 11 в охоронній зоні, і нас, із таблетками йоду. Зустріла всіх, живих, мертвих, навіть зниклих безвісти.

1992

Уже третій рік поспіль той самий ритуал. По вкритій льодом, нерозчищеній дорозі я дріботіла від села до перехрестя. Мороз мене підганяв і порипував під підошвами моїх черевиків. Сумка через плече, у ній — кілька білих конвертів, адреси набрано на машинці.

По головній трасі свистіли автівки. Я пританцьовувала на зупинці й роздивлялася охолоджувальні вежі. Вони були сірими, навіть здаля я бачила структуру їхнього бетонового покриття, вони, мабуть, повністю зледеніли. Коли я почала дрижати від холоду, зупинилася одна з автівок. Запітніле віконце повільно опустилося донизу, пан за кермом був у плетеній шапці з помпоном.

— Не дочекаєтеся. Із першого січня зупинку скасували.

Тільки тоді я нарешті роззирнулася. Стовпа з позначкою Чехословацького автотранспорту й розкладом руху не було. Я сіла до автівки, і ми поїхали по широченній новій асфальтованій дорозі в напрямку Будєйовіце. В автівці не працювало опалення, коли ми говорили, із ротів ішла пара. Він їхав недалеко, із Тину, але про нас не знав. Вважав, що село вже зліквідували. Охопило дивне почуття безнадії. Я сказала йому, звісно, що залишилося всього чотирнадцять хат, у яких живуть люди, але доки хати ще стоять, навіть і викуплені, у нас усе ще є надія, що село збережуть. Я розповідала про петиції й про виступи проти атомної електростанції. А потім розмова урвалася. Його це не цікавило. Я вийшла в місті за Довгим мостом, і поки дійшла до пошти, зігрілася принаймні настільки, що в мене перестали мерзнути пальці на ногах. Зайшла в редакцію газети до Адама. Він сидів біля телефону, настінна дошка вся в папірцях із записами й номерами, він замахав мені, аби почекала, поки завершить розмову.

— У тебе є стаття?

Я подала йому рукопис. Ще один матеріал до рубрики «Новини з епіцентру». Він швидко прочитав, йому сподобалося. Розповідав, що пише ще щось для часописів і для державних газет.

— Ти мав би поїхати до Праги, Адаме. Можеш більше, аніж борсатися тут.