У двері постукали. Ми відлипли одне від одного. Зайшла Варварка.

— Ідіть на кухню. Поп’ємо чай. Я подзвонила Максиму, своєму хлопцю. Він прийде зовсім скоро.

Мені раптом закортіло поцікавитися, які труси носить Максим, але відповідь була очевидною. Тому я ледь стримав сміх.

Максим і справді незабаром прийшов. Він мені не сподобався. Я дивився на його вольове підборіддя й низький лоб, і мені не хотілося, щоб це створіння й близько підходило до Ксеньки. А Варварка хай собі як хоче. У мене, узагалі, з’явилося відчуття, що моя сестра втрапила в якусь пастку. Причому ця пастка — це її сім’я. Мені закортіло забрати її, забрати кудись подалі.

Якби в мене був чарівний чорний плащ, я б загорнув її в його поли й ми б зникли назавжди звідси. Натомість я сам мусив тут залишитися на ніч. Спати мені випадало у великій кімнаті, де мені постелили на дивані.

Перед цим ми мали змістовне дозвілля — на пропозицію Максима різалися в карти. Ксенька постійно програвала, бо думала про щось своє. З неї ми жартували, чіпляли на плечі «погони», а вона картинно зітхала й бралася знову і знову тасувати карти.

Уночі мені захотілося встати й піти до Ксеньки, посидіти біля її ліжка. Якщо чесно, я так і зробив би, але разом із Ксенькою на одному ліжку спала її мати (бо я влігся на її дивані). Мабуть, Віта відчувала, що доньці потрібно забезпечити захист від мене. Можливо, вона здогадувалася, що ми насправді не кровні родичі.

Нарешті я заснув і мені привидівся поїзд. Ми з Ксенькою подорожували разом. Нібито в Крим на відпочинок. Я спав на верхній поличці, Ксенька — на нижній. Потім їй стало страшно і я ліг до неї. Ми ледь улізли на ту нещасну вузьку поличку. Я її обіймав, називаючи горобчиком, бо її маленьке худе тільце викликало саме такі асоціації.

Уранці мені було чомусь соромно, коли Ксенька запитала, що мені снилося.

Це цікавило й Віту.

— На новому місці молодим хлопцям і дівчатам завжди сняться їхні суджені. Що тобі снилося, Марку?

— Нічого. Спав як убитий. Натомився за день, — збрехав. Та й чи варто було казати, що ночував я в цій квартирі вже вдруге?

— Ні-ні, тобі щось снилося, — прошепотіла мені Ксенька.

— Я тобі не розповім, хитрунко. Бо, вочевидь, тобі теж щось наснилося, — сказав їй.

Вона опустила очі, певно, я вгадав.

Сестра налила собі чаю й замислено калатала в ньому цукор. Її шкіра торкалася моєї. Я згадав, що мені зовсім скоро треба вийти з цієї квартири, бо потрібно повернутися додому, до мами. Вихідні минуть швидко — і знову на навчання.

Сонце позолотило волосся Ксеньки, і тепер воно стало майже рудим. Відчув, як із моїх грудей виростає яблуня, укривається червоними квітами, що мають приємний свіжий аромат. Я раптом усвідомив…

Ні, не може бути.

32

Ксенька

Його руки — геть волохаті. Починаючи від верхньої частини долоні, темні короткі, ледь кучеряві волосини йшли вверх по руці. Його шкіра вже трохи засмагла, вона була тонкою, під нею легко проглядалися м’язи. Вони випиналися при найменшому його русі, і мені подобалося дивитися на них.

— Якийсь твій Марко препетанський, — видала мама зненацька цікаве словечко.

— Що? — прокинулася я від летаргії, у яку впала після того, як брат покинув нашу домівку, ввічливо з усіма попрощавшись і подякувавши за гостинність. Мене він коротко й міцно обійняв. Я б хотіла, щоб Марко мене поцілував, але він, вочевидь, соромився.

— Ну, препетанський, такий, який легко входить в довіру й почувається вільно в чужому домі, — сказала Варварка.

— Нічого він не пре… пе… препетанський! Що за слово таке? Уперше чую! — образилася я.

Нє, ну ви чули? Спеціально, щоб образити мої почуття до брата, мої рідні вигадали дурнувате слівце!

— Він тепер часто до нас приїздитиме? — поцікавилася єхидно Варварка.

— Як тільки зношуватиме твої труси з Білорусі, — урізала у відповідь.

— Тоді це буде не скоро. Вони — фірмові, — гордо задерла носа сестра.

— І правда, Варваро, не потрібно було лізти зі своєю комерцією межи очі Маркові, — утрутилася мама.

— Еге ж, у нас Варварка теж — препетанська! — засміялася голосно й нахабно, ніби мені знесло дах разом із димарем.

Варварка кинула на мене злий погляд. Від таких поглядів здихають звірі в лісі.

Мама все зрозуміла й закликала нас утихомиритися, бо сусіди почують. Ми послухалися, бо ніхто не волів задовольняти сусідське самолюбство нашими чварами.

Я пішла в кімнату, щоб попрацювати над великою картиною. Побачила на підвіконні зображення Назара з ірокезом… Марко забув свій подарунок!

Схопила картину, потім кинула її на ліжко, улізла в джинси, вискочила з кімнати.

— Куд-и-и-и? — протяжно видала мама, побачивши, як я перелякано й надзвичайно швидко взуваюся в кросівки.

— Марко забув картину, яку я йому подарувала. Я ще встигну його наздогнати! — на цих словах кинулася до дверей.

Мама хотіла щось мені ще сказати, але я настільки переймалася, щоб устигнути, що навіть не глянула в її бік. Я летіла…

Марко говорив щось про електричку. Бігла до залізниці, тримаючи неоковирну картину. Нарешті, ось вона. «Брехунець» на диво оксамитовим голосом сповіщав прибуття електропоїзда. Гурт людей сунув до перону. Я мало не заплакала: де Марко? Його рудий ірокез замайорів десь попереду, і я почала проштовхуватися до нього, безцеремонно працюючи ліктями, наступаючи комусь на ноги. Здається, минула вічність, доки я не вперлася носом у його спину.

— Марку, ти забув картину…

— Нічого собі… Ксенько! Я саме про цю картину згадував. Думав: якось воно негарно вийшло, пішов і забув подарунок…

— Забирай.

— Як добре, що ти принесла її мені.

Нас почали штовхати люди, електричка скрипіла своїм старечим тілом, «брехунець» стогнав, що вже пора рушати. Ірокез узяв мою картину, і я обійняла його. А потім притулилася до його шиї. Його запах був теплим і пульсуючим. Якась тітка боляче штовхнула мене між плечі. Я ойкнула.

— Ксенько, біжи додому! Мені — пора.

— Бувай…

Я стояла на пероні, і мене омивало людське море. Ірокез віддалився, і його проковтнула ненажерна пащека залізного удава. Час зупинився, і я пригадала мій сон.

Ми втікали з Марком від привидів минулого, їхали в поїзді, повному протягів, і пили каву, настояну на вугіллі й кістках давно спочилих залізничників. Його губи були гарячі й солодкі від кави, я торкалася їх, неначе обличчя святого на іконі. Він не ворушився, не заважав мені, лише легенько всміхався.

Поїзд почав розганятися й тепер мчав уперед, бережно несучи нас, як бабуся — гусят у своїх шершавих долонях. Лягла на свою полицю, нижню, а він — на верхню, прямо наді мною.

Мені зовсім не було страшно…

33

Зіна

Марко пішов, і я замислилася: справді, чому б не сказати Ярославу, що мій син від нього? Не повірить — хай придивиться уважніше! Якщо це його син — то хай і грошики якісь щомісяця дає. А що? Умій зробити — умій і утримувати!

Треба було якось заманити Ярослава до своєї хати. Завдяки моїй свині це було зробити легко.

Я подзвонила до нього додому. Слухавку підняла Наталка. Незворушно представилася й сказала, що в мене хвора свиня, хай Ярослав терміново приїжджає. Що там сказати — алібі залізне.

Ярослав і справді приїхав. Через півгодини.

— Давай, Зінко, показуй свиню. Що, їй гірше? Мабуть, доведеться зарізати, — промовляв Ярослав, вилізаючи зі своєї «Ниви».

Я по-новому на нього поглянула. Після смерті Назара мене чоловіки перестали цікавити. Усі ці розмови, що без любощів жінка не може довго, — усе це брехні й дурниці. Мені навіть подобався цей стан, коли ти — чиста, навіть ПРЕчиста, стомлена ввечері лягаєш спати й не потрібно нічим більше займатися. Не болять налуплені яєчники й матка, віддаючи в нирки, як це іноді в мене бувало після бурхливих любощів. Почуваєшся цнотливою дівчинкою. Розмови про є…лі, які могли розводити мої подруги-селючки, відверто дратували, різали слух. Їхні розпашілі мармизи, вирячені в безстидстві очі, масні губи: «Що, Зінко, давно червоненького не мала? Га-га-га».