Спочатку не розумів, чому з мене почали сміятися більше, ніж зазвичай. Усі навколо аж лускали зі сміху. Навіть моя учителька фізики, кучерява єврейка Роза Соломонівна, пирснула в кулак, коли пройшла повз мене. Я б так і ходив до вечора, якби Сашко Микитишин, такий самий схиблений на комп’ютерах, як і я, який знав мене ще й з іншого боку, а не лише як слабкодухого нездару, не зняв з моєї спини листок-наліпку: «Я — дебіл».
Не міг повірити, що моя Настуня на таке здатна. Вона — лебідь, яка танцює на прозорому млинці озера. Хіба таке ніжне створіння здатне на підлість?
Здатне. Ще й як!
Не міг викинути Настуню з голови, хоч як не намагався. Вона — мені не рівня, ми ніколи не будемо разом, сохнути за тією, яка розтоптала тебе привселюдно, — це по-дурному!
Найжахливіше те, що я все-таки пробачив Настуні. Був упевнений — їй хтось порадив устругнути таку дурницю. Це вона — жертва! Я продовжував любити, хоч би що.
37
Ксенька
Почалася школа. Мало мені цієї нудьги, так ще й мама попередила: у середу прийде до нас дядько Павло з сином Валериком, щоб познайомитися. Найбільше з усього мені не хотілося, щоб мама знову виходила заміж. Навіщо воно їй? Що, так погано живеться?
Я сиділа в кріслі, утупившись у телевізор, і намагалася не думати про наїдки, які пахнули на всю кімнату: мама заставила ними стіл у великій залі, щоб смачно почастувати гостей. Вони ж запізнювалися, мені ніхто обідати не додумався запропонувати, хоча я зі школи повернулася голодною.
— Привіт, Ксеню! — почула я урочистий голос над голою. Це був Павло. Виглядав він, як шматок лайна під соусом тартар.
— Добридень, — відповіла й встала з крісла, відчуваючи, як мої сідниці геть сплющилися від довгого сидіння.
Павло, як велить традиція, обізвав Варварку нареченою й поцікавився, коли в неї весілля (сестра кисло посміхнулася на таке визнання її дорослості), потім настала моя черга — гість розчулено протягнув мені дві тонкі довгі шоколадки з горіхами. Я взяла й чесно подякувала. Такі ж цукерки перепали й Варварці.
За столом я вглядалася в показово радісне (а може, воно й справді таким було) лице мами, огидний писок Павла (Валерик, це шкільне посміховисько, з батьком не прийшов, нібито захворів: нежить, кашель; подумати тільки — ця гора жиру мала стати моїм братом! Здуріти). Коли поглянула на сестру, то сподівалася побачити на її лиці таке ж незадоволення вибором мами, як у мене, натомість я помітила… задоволення.
Варварка тріумфувала! Я здивувалася. А за мить мені стало все кришталево ясно. Мама, як зразкова молода дружина, мала послідувати разом зі мною, неповнолітньою, за Павлом, у цегляний будинок свіжоспеченого чоловіка. Квартира, наше житло, моя улюблена хатинка, залишилася у володінні Варварки. Ще б пак їй не радіти! Роби — що хочеш…
Мені стало кепсько. Я вибачилася й устала з-за столу. Мама навіть не поцікавилася, що зі мною! Заглядала до рота свого «красунчика».
Вийшла надвір. На лавочці сиділи моя подруга Ярина й сусідка Альона, яка була на два роки за нас старшою.
— Привіт, — привіталася першою й бахнулася на вільне місце біля дівок.
— Привіт, ти чула новину? — жадібно заглянула в моє обличчя Ярина.
— Ні, а що сталося? — без особливої цікавості запитала.
— Настя зникла, з десятого класу, — випалила Ярина.
— Яка така Настя?
— Я її знала. Вона танцювала в балетній студії, якою керує Онуфрій Станіславович, — прорекла Альона, симпатична дівчина, приваба для всіх хлопців у радіусі чотирьох кілометрів.
— Вів, — уставила свої п’ять копійок Ярина.
— Тобто? — ця історія все більше мене зацікавлювала.
— Онуфрій Станіславович теж зник, — розкошувала Ярина, ця пригода неймовірно її тішила.
— Кажуть, що вони були коханцями й утекли. Може, у Москву. У великий балет! — замріяно промовила Альона. Схоже, вона теж була б не проти такого романтичного повороту сюжету й у своєму житті.
— А може, їх убили! — покрутила носом кровожерлива Ярина.
— За що? — тріпнула плечима Альона, — Але звідки мені знати!
Сонце так добре пригрівало, і я сперлася головою об вірне плече Ярини. Я вже геть забула про гостя.
— Ксенько! Що ти там робиш? Іди додому! — у відчиненому вікні показалася голова Варварки.
— Потім, — неввічливо відмахнулася.
— У вас що, удома гості? — запитала Ярина.
— Так, — тихо відповіла: була впевненою, що Варварка підслуховує за вікном.
— Якісь родичі приїхали?
— Майже, — зітхнула, — вибач, не можу більше розповісти.
— Чого? — загорілися очі в Ярини.
— Та розкажи! — і собі зацікавилася Альона.
— Потім, дівчата, обов’язково все-все розкажу. Бувайте, — попрощалася й приречено пішла додому.
Удома Варварка незадоволено мене обдивилася.
— Де ти ходиш? Так же не ввічливо! Прийшов гість, а ти тікаєш!
— Він не до мене прийшов, — відгризнулася.
Між тим гостина добігала завершення. Павло розслаблено посміхався, мама — теж, Варварка бігала біля столу, змінюючи брудні тарілки на чисті й розчищаючи місце на столі для десерту.
Я вже рахувала хвилини, щоб дочекатися, поки Павло забереться. Потім пригадала, що потрібно заповнити зошит із географії. Мене ніхто не зупиняв у прагненні до науки.
Зачинившись у кімнаті, сіла за стіл і відкрила зошит із географії. Його справді потрібно було заповнити. Як нагадування, червонів запис учительки. Я зітхнула. Хотілося поговорити з Ірокезом.
Проте стрималася, щоб не набрати номер його гуртожитку. По-перше, Варварка може підслухати, по-друге, коли прийде рахунок за телефонний зв’язок, у мами будуть запитання.
Я взялася за географію. Це краще, ніж сидіти за столом і дивитися на своїх родичів — нинішніх і майбутніх.
38
Варварка
Максим запросив мене прогулятися набережною. Так, так, вам не почулося — у нашому Задрипинську була набережна. Річка Роставиця, широка, повноводна, з харизматичними жовтими вербами по контуру, не могла не спокусити місцевих архітекторів звести набережну з асфальтовими доріжками, замисленими кованими ліхтарями й романтичними східцями, які вели прямісінько до води. На одному боці набережної, який належав центру міста, стояв ресторан «Чайка», на іншому, який був початком району Загребля, — столики й лавочки для відпочивальників, там асфальту було менше, переважав зелений моріжок, вискубаний гусьми й качками, яких тут випасали місцеві селюки.
Та й сама набережна була вражена вірусом руйнації. Ресторан уже два роки як закрився, лише влітку на першому поверсі продавали пиво й морозиво. Пляжна зона під рестораном укрилася бур’янами й сміттям, колись ошатні «грибочки» й кабінки для переодягання були загидженими.
І все ж у цей весняний день набережна не втратила привабливості. Вода Роставиці ще подекуди не позбавилася льоду (на крижинах паслися «самогубці», тобто зимові рибалки) і була цнотливо-чистою, верби вкривалися пухнастими котиками, крізь асфальт пробивалися вперті трава й кульбабки. Повітря пахло коханням. І ще чимось, менш приємним.
Максим тримав мене за руку. Його кирпатий ніс мені здавався дуже привабливим, а підкучерявлене хімією волосся — екстра сучасним. Раптом Максим підняв мене на руки й почав кружляти. Обидві половини набережної, розділеної річкою, склеїлися в одну панорамну картину. Коли Максим мене опустив на ноги і я намагалася оговтатися, у моїх очах щось блиснуло.
Це була золота обручка.
— Вийдеш за мене? — запитав кавалер.
— Так, — відповіла. Узагалі-то, не знала, чи погоджуватися, а потім подумала, що ніколи не пізно відмовитися.
Він знову підхопив мене на руки й почав кружляти. У цьому навіженому польоті я згадала, що Максим жодного разу не сказав, що любить мене. А чи я його кохаю? Так, відчуття закоханості було, але воно тривало тиждень, ну максимум два, а потім зникло й залишилася прив’язаність. Якась навіть не любовна, а дружня.