Криво посміхалася й різко обламувала жінок або підігравала їм, говорила те, що вони бажали почути, сміялася разом із ними. Краще самій, ніж із кимось із їхніх пропитих смердючих чоловіків…

Ярослав нагадував зачуханого весняного ведмедя, який виліз зі своєї барлоги, — великого, з худим пузом, який нагадував спущену повітряну кульку. Він поглянув своїми чорнильними очиськами, і мене мов пронизав струм. У його очах вибухали феєрверки й гаснули кратери вулканів. Я відчула, як за моїми плечима щось чи хтось ворухнувся, ніби отямився від глибокої задуми.

Він змінився. Постарішав. Зморшки під очима, на лобі, плечі опустилися донизу, на скронях — сивина, ще це пузо… Я мимоволі торкнулася свого обличчя, знайшла борозни на лобі.

— Зіно?! Ау! Перевтомилася, чи що?

Надворі стояв теплий вечір. Чути голоси сусідів, які вже взялися садити грядки, а хто — і картоплю. Я глибоко зітхнула й пригадала, що весняні ведмеді ще й бувають голодні.

— Зіно, невже вона здохла? — вразився Ярик і став біля мене, великий, як гора.

— Ні, з нею все гаразд.

— То навіщо викликала? Заскучала, так? Хе! — посміхнувся Ярик. Зуби в нього були такі, як у ведмедя. Того, який ніколи не чув про зубні щітку й пасту.

— Ходімо в хату.

— Ти така сурйозна, що гай!

Ми зайшли на веранду, я його далі не впустила. Ми сіли на диванчик, і я довго скорботно мовчала. Просто не знала, з чого почати.

— Нє, свиня точно здохла! Що ти, компенсацію хочеш? Скільки? — не витримав Ярик. Він збліднув, вочевидь, компенсацію було з нічого платити.

— Забудь про свиню. Марко.

— Що — Марко?

— Він — твій син.

— Не може бути! — Ярик зіскочив із дивана й зробив кілька кроків по веранді.

Я гортанно засміялася. І в цьому сміху було все: обманутий Назар, наш вистражданий шлюб, злочинні любощі з Яриком, його слиз, який скапував на мене кожного разу, як він приходив, його біль, який я витягувала на себе…

— Брешеш… — Очі в Ярослава ставали навіженими.

— Навіщо це мені? — картинно здивувалася.

— Що ти хочеш? Гроші?

— Можливо.

— Ось тобі гроші! — Ярик оголив одну руку по лікоть і другою показав мені відомий жест.

Я скопила його за ту, другу руку, і потягнула до себе. Мої очі засвітилися дикістю. Навіть навіженість Ярослава не йшла в порівняння.

— А тепер що ти хочеш? — дещо миролюбніше сказав Ярик.

— Я згадала, що ти ось уже двадцять років, як до мене не заходив у гості…

Ярик блиснув очима по моєму серцю, і я з насолодою затиснула його руку між своїми стегнами.

34

Ярослав

Був дурнем. Одним із тих придурків, які надсилали з війни додому «оригінальні» листівки — фотографії разом із повстанцями, яких мали розстріляти.

Я, здоровань у радянському однострої, а біля мене стоїть обдертий, з обличчям, яке не видно через гематоми, Земар. Його ім’я запам’ятав на все життя. Я його потім убив, цього нещасного. У нього були зелені очі, він щось говорив мені перед смертю, я так і не зрозумів що. Через кілька днів після розстрілу я голився й у кривому общаковому дзеркалі побачив незвичне — навколо моїх зіниць з’явився зелений райдужний обідок. Привіт від Земара.

Ніхто не знає про те, що я насправді прийняв іслам. І взяв собі ім’я — Земар Мухаммед. Це зробив, коли повернувся до України під час виводу радянських військ з Афганістану. У Києві була підпільна мечеть. Я пішов туди. Відтепер раз на рік їжджу до столиці в ту мечеть, яка вже давно перестала бути підпільною, — на свято розговіння, тобто Ураза-байрам.

Із Наталкою я на теми релігії не розмовляю. Вона, як і я, — з атеїстичної сім’ї. Правда, в останні роки вона стала віруючою. Коли відкрили церкву в центрі міста, почала її відвідувати щонеділі з дітьми. І мене туди звала, але я віднікувався. Потім відчепилася зовсім. У принципі, церкву відвідували люди лише на великі свята, чоловіки туди майже не потикалися. В основному, віруючими були бабці. Воно й зрозуміло — їм же про душу треба думати. Своїх чоловіків зі світу звели, пора й про себе згадати.

Я зовсім не вживав спиртного і свинину. Якщо мене хтось пригощав, то брав із собою закуску й випивку, а потім віддавав усе це «добро» своєму другові Володьці. Він про мене знав усе-усе й нікому не розповідав мої таємниці.

Володька теж був «афганцем», його на війні добряче контузило, він кульгав на ногу й не чув на одне вухо. Повільно й безупинно спивався. Його б уже ніщо не врятувало. Мої намагання витягнути Володьку з алкогольного знетямлення нічого не давали. Я просто приймав його таким, як він є.

Часом Володька хотів розмовляти зі мною про війну, він протяжно жалівся на все те, що йому довелося пережити, розбалакував, як геройствував, плакав… Коли Володька геть перепивався, то згадував те, що боявся вивертати назовні в менш п’яному стані: як наші командири пересилали на родіну цинкові труни, заповнені наркотиками й дорогоцінностями, накраденими в Афгані. Володька запевняв, що знає всі імена цих командирів, які нині ходять гордими індиками з грудьми, повними медалей. І завтра обов’язково піде до СБУ й здасть тих катюг з усіма нутрощами. Проте наставав ранок і він думав лише про те, де б це знайти похмелитися.

Мені було легше втішати друга, ніж власних демонів, котрі з’являлися невідомо звідки, з довгими пазурами, що залазили мені глибоко в серце, видовбуючи звідти порох, який застрягнув ще в 1980-х і досі там сидів.

Жодна жінка не могла мене врятувати, коли я прокидався вночі, обов’язково о третій ранку, плюс-мінус десять хвилин, і відчував, як морок заповнює мої груди, уселяється печаль, безмежна й глибока, як всесвітній океан, я бачив смерть, я бачив її так близько, як очі Наталки, коли вона нахилялася до мене в поцілунку.

Бачив вибухи, роздерті животи моїх друзів, їхні передсмертні муки, бачив себе, як розстрілював повстанців і тих людей із села… Починав молитися Аллаху. Але він мене не чув. А якщо й так, то волів, щоб я ще помучився.

Коли Зіна вперше обійняла мене після довгої розлуки, то зрозумів, що дуже за нею скучив. Її дотик геть вимів із моєї голови всі думки. Я знав, що ця свята порожнеча в мозку не триватиме вічно, але вона була настільки спокусливою!

Я поцілував Зіну настільки міцно, настільки міг.

— Називатиму тебе Хіді, що означає корінь, — прошепотів її на вушко.

На щастя, вона не почула. Є речі, значно цікавіші…

35

Віта

Ішла на обід і раптом побачила Валерика. Він чимчикував, відсторонившись від усього, і мені стало дивно, що я зовсім недавно бачила його таким говірким, дитинним, наївним.

Він був геть зануреним у самого себе й не помітив мене, хоча я була зовсім близько й спеціально дивилася на нього, бо хотіла привітатися. Валерик нагадував занурений в окріп пакетик чаю: ошпарений, майже мертвий, він віддавав свою сутність навколишньому світу й ніщо його не могло відірвати від цього процесу. Його коротко стрижена кругла голова жила, здається, окремо від тіла.

Коли я вже відкрила рота, щоб гукнути, Валерик сам глипнув на мене, краще сказати — крізь мене. Він не побачив мою скромну персону впритул!

Це лякало. У якийсь момент мені хотілося послідувати за ним, подивитися, куди він так поспішає. Але передумала. Хтозна, що там побачу. Можливо, те, що змусить мене відмовитися від шлюбу з його батьком. А цього я не хотіла. На цьому етапі мого життя.

36

Валерик

Настуня образила мене. Я пробачив би їй одразу, якби це не було привселюдно. На великій перерві вона підійшла до мене, заговорила, і поки я витріщався на неї, намагаючись зв’язати два слова докупи, Настуня ще й лагідно поляскала мене по спині. Я несподівано прийшов до тями, швидко розповів несмішний анекдот і вже наважився розкрити рота, щоб запросити її на побачення в дитяче кафе «Берізка», де продавали смачне морозиво у вазочках, як Настуня дещо злякано попрощалася й пішла геть.