Привіталася, представила чоловіків одне одному (Марко першим простягнув свого краба, і дядько Степан його потиснув) і щось почала белькотіти про те, що мама ще не зварила картоплі на вечерю. Дядько все зрозумів і ширше відчинив двері.

Тітка Галя була на роботі. Про неї нагадувала ще тепла плойка біля дзеркала (тітка завжди намагалася тримати себе в повній бойовій готовності до знешкодження чоловіків своєю красою), невловимий аромат дешевого дезодоранту й відкритий тюбик ядучо-рожевої помади.

Дядько Степан, очевидно, саме прокинувся після ранкового променаду. Його пика була пом’ята, очиці ледь виднілися з-за круглих щік, які були ніби набрані водою.

— Кави? — прохрипів він.

— Не відмовлюся, — білозубо всміхнувся Марко.

— Я теж, — проквилила за компанію, хоча раніше кави не пила зовсім. Тим більше з дядьком Степаном. Це вам не бульбашки з жувальної гумки надувати!

— Зараз зроблю. — Сусід важко, перевальцем, як качка, поніс свою тушу до плити.

Ми з Марком всілися на табуретки й спостерігали, як дядько дістає смажені кавові зернята, перемелює їх у машинці й насипає у джезву.

— Кава має бути як жінка: гаряча й солодка, — сказав він і багатозначно поглянув на Марка.

Відчула, як мої щоки залив рум’янець. На що це натякає дядько Степан?

— Ви — письменник? — поцікавився Марко.

— Так, — з гордістю сказав дядько Степан і пішов в іншу кімнату.

Незабаром він повернувся. У його руках була тоненька книжечка.

— Дарую! — дядько, перш ніж урочисто вручити її Маркові, розгорнув книжечку й поставив свій автограф.

Марко не менш урочисто, обережно, ніби новонароджену дитину, узяв до рук книжечку. Я заглянула через його плече (м-м-м, від запаху мого брата можна було втратити глузд, він пахнув, як здобна булочка з яблуками й корицею) — це була краєзнавча розвідка про гонористу польську красуню Евеліну Ганську, що якусь там сотню років тому жила неподалік від мого містечка й полюбляла французьких прозаїків на сніданок, обід і вечерю. Цю розвідку дядько Степан написав на пару з місцевим істориком, який умів скніти в архівах і знаходити цікаві маловідомі факти, проте не розумів, як їх подати читачеві. «Випікав» краєзнавчу оповідку вже Степан, перериваючись на ранішню каву й вечірню чарку або, навпаки, — на вранішню чарку й вечірню каву.

— Мені Ксеня розповідала, що ви пишете оповідання, — мовив Марко.

Раптом сусід нахмурився. Сам того не відаючи, брат наступив на його мозоль. Так-так, дядько Степан давненько не брався за перо писати життєві іронічні оповідки, алкоголь струїв розум і серце… Він сам це прекрасно усвідомлював, що найжахливіше.

Сусід скривився й узяв до рук свою дерев’яну смердючу люльку. Набив туди тютюну. Я відчула, як до горла підійшла нудота — напившись кави на голодний шлунок, від запаху буркотуну хотілося поцілуватися взасос з унітазом.

— То Марко — твій брат? — поцікавився дядько, уміло перевівши стрілки з себе — на мене.

— Є-є, ні, тобто так, він мій двоюрідний брат, — на ходу придумала. Мені було страшенно соромно зізнаватися, що моя мама…

— Я — син дядька…

— Дядька Йозефа. Він живе в Києві. Це старший брат моєї мами, — на ходу придумала. Серце дзвеніло, як скажений будильник.

— Брата твоєї мами, здається, звати Коля, — пригадав дядько Степан.

Мені заціпило.

— То ви наплутали. Коля — її старший брат, а Йозеф — теж старший брат, від першої дружини батька, — з дружньою посмішкою пояснив Марко.

Ми з дядьком Степаном на пару глибоко замислилися.

— Ну ясно, — нарешті сказав сусід, хоча з вигляду ясно йому не було.

Ми ще трохи потеревенили, і до квартири просто без стуку ввалилася Варварка.

— Ходімо вечеряти! — безцеремонно заявила вона.

Дядька Степана вона не запросила, хоч він, схоже, був не проти.

У кухні мама відсунула від стіни стіл, накрила його синтетичною білою скатеркою, з якої сипались іскри, розсипала по тарілках гаряче картопляне пюре. До бульби був оселедець, сир й узвар.

Я жадібно облизнулася.

Мама їла акуратно, без апетиту й час від часу поглипувала на Марка. Мабуть, порівнювала його з Назаром. Мені було цікаво, про що вона думає.

Брат весело розповідав якісь історії зі свого життя. Чоловіки повинні мати про запас із десяток оригінальних побрехеньок, щоб було чим забивати вуха мовчазних жінок.

— Де ти навчаєшся? — нарешті порушила мовчанку мама.

— В аграрному університеті, — бовкнув брат.

Мою маму перекосило, але за мить вона повернула своє обличчя в нормальне положення.

— Може, тобі картоплі покласти ще? Їж, не соромся! — просокорила вона.

— До речі! — увімкнулася в розмову Варварка. — Твоїм хлопцям труси не потрібні?

— Що? — мало не вдавився брат.

— Я продаю чоловічі. Хороша якість. Білоруські. Фірма! Ти запитай у них. Якщо що, віддаватиму тобі за однією ціною, ти набавлятимеш ще гривню-дві й продаватимеш їм! — Варварка дивилася на Марка дзеркально чистим поглядом.

— Я спитаю в друзів, — усміхнувся хлопець. («Боже, який сором!» — думала я).

— Як поживає твоя мама? — поцікавилася між іншим мама.

— Так і працює в магазині. Правда, хворіти почала останнім часом. Серце прихоплює.

По виразу обличчя моєї мами стало зрозуміло, що вона абсолютно не стурбована цим.

— Хай видужує, — легенько всміхнулася мама.

Із вечерею було покінчено. Поки мама готувала чай, я повела Марка показати свої картини.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — сказав він.

Але мені так кортіло похвалитися, що я не дозволила йому нічого сказати. Нарешті він узяв мене за руку й посадив на стілець.

У цей момент двері відчинилися й до кімнати зазирнула Варварчина голова. Її цікавило, чи все гаразд. Я всміхнулася сестрі й запросила її до нас. Вона погодилася скласти нам компанію. У її руках було кілька чоловічих трусів. Мені закортіло провалитися під землю.

— Поглянь, Марку. Ти не пожалкуєш! Віддаю дуже дешево. Попробуй, яка тканина! Ні-ні, ти візьми й попробуй!

— Добре. — Марк узяв і попробував. Потім він дістав із кишені гаманець і запитав: — Скільки?

— Візьми десять по п’ять гривень, — щасливо прощебетала Варварка.

— Візьму п’ять для початку, — брат відрахував гроші.

— Ні, якщо менше, то по п’ять гривень п’ятдесят копійок, — не відступала Варварка.

— Не братиму, — брат приготувався ховати гроші.

— Що ти такий різкий на поворотах! — Варварка забрала гривні з його рук і вклала туди спіднє.

— Гаразд, — брат поки що відклав покупку подалі.

— Через десять хвилин буде чай, — сестра нарешті звалила.

— Вибач за неї, — пропищала я.

— Нічого страшного. У твоєї сестри просто скажена комерційна жилка!

Я готова була вдавити сестрицю її ж комерційною жилкою.

— Ксеню, як я уже казав, мені треба з тобою поговорити.

У мою душу закрався тихий жах. Я гепнулася на стілець і приготувалася до чогось страшного.

— Я насправді не твій брат, — мовив Марк.

— О Господи, — мені здалося, що на голову падає стеля.

— Ксеню, ти не переживай, ми спілкуватимемося й далі. Я тобі вдячний за те, що ти змусила мене переглянути своє життя. Не тільки в тебе є таємниці в родині. У моїй сім’ї — те саме. Моїм біологічним батьком є зовсім інший чоловік. Це ветеринар із нашого містечка, Ярослав. Проте Назар Писька — теж мій батько. Він ростив мене, любив як рідного.

— …Бо він не знав правди, — мої губи зрадливо тряслися, і я не могла це зупинити.

— Я радий, що дізнався правду. Як і ти свого часу. Це потрібно.

Дивилася на нього, і мені здавалося, що він зникає. Щезли його брови, ірокез, голова, руки…

— Як я скажу мамі, що ти — не мій брат? То хто ж ти мені? Як же ми спілкуватимемося далі?

— Ти можеш їй поки що нічого не говорити. Скажеш, коли будеш готова. — Хлопець обійняв мене, і я вдячно поклала голову на його плече.

Мені стало так добре… Може, це й на краще, що Марко — не мій брат?

30