Мама одразу мені відзвітувала про свиню: жива, здорова, має хороший апетит. Я втішився за худобину.

— Мамо, мені треба з тобою серйозно поговорити, — звернувся до неї.

— Що? Що таке? — запідозрила недобре ненька й завмерла з ополоником у руці, яким насипала мені суп у тарілку.

— Мамо, хто мій справжній батько? — поцікавився й торкнувся свого рудого ірокеза.

— Ти що, перефарбувався? — тільки зараз помітила зміни в мені.

— Ні, повернув усе, як було. Не зістрибуй із запитання. Хто мій справжній батько? — наполягав.

— Уже тепло, завтра могли б на город вийти, — похнюпилася мама. — Настав час ранню цибулю садити…

— Мамо…

— Хто-хто? Назар Писька! Давно у свій паспорт заглядав? Що це за питання такі дурні? Що це ти на власну матір надумав? — Мама міцніше стиснула ополоник у руці, аж метал заскреготав ропухою.

— Мамо, ти ж знаєш, що я тебе люблю, нічого такого я не маю проти тебе, — миттю притих.

«Господи, благаю, щоб він не продовжив цю розмову!» — мабуть, подумки почала молитися мама. Проте Бог уже давно її не чув.

Я якусь мить мовчав, суп у тарілці вистигав і ставав схожим на жирну пляму. Поглянув у тарілку, мене мало не знудило, я сковтнув і встав. Мама інстинктивно позадкувала. Вона що, боялася мого удару? Дожився…

— Я не схожий на свого батька. Тільки на тебе. Моє волосся — руде. Як у ветеринара, дядька Ярослава. Мамо, не викручуйся. Зізнайся по-доброму. Я тебе любитиму в будь-якому випадку, — дивився на матір так, ніби мої очі були розстрільними вогниками снайперських гвинтівок.

— Йой, серце, синочку, — мама почала театрально сповзати під стінкою.

— Мамо, не треба вистав, — скривився, ніби вступив у лайно, — Розповідай, або піду геть.

— Я… Я… Води. Дай води. — Мама вже сиділа під стінкою, її трусила пропасниця.

— Ось вода, мамо, якщо тобі справді погано, викличу «швидку», — послужливо подав склянку.

— Не треба. Я тобі все розповім…

25

Зіна

Ярослав був здорованем, чорнооким рудьком, хорошим спеціалістом-ветеринаром. Парубок на все містечко. Після служби в армії потрапив на війну в Афганістані, проте не любив згадувати ті часи, і коли хтось вирішував із ним про це потеревенити, відразу наїжачувався й обламував співбесідника короткими, як автоматна черга, словами. Коли наставала чергова річниця виводу військ з Афганістану, Ярослава запрошували прийти до місцевої райдержадміністрації разом з іншими воїнами-інтернаціоналістами на офіційний захід «з приводу», проте він завжди відмовлявся, знаходячи переконливі причини.

Після повернення з війни відучився в Житомирі на ветеринара й повернувся в рідне містечко Д. Два роки попрацювавши, він оженився на одинадцятикласниці, яка після випускного вечора в школі навіть не встигла оговтатися. Вона йому народила одне за одним двох синів.

Ярослав почувався щасливим, лише час від часу на нього напливала «планета», і він, веселун і говорун, раптом замовкав, ставав німчуром. Дружина Наталка знала цю його особливість і старалася не звертати уваги на «припадки». У такі моменти Ярослав виконував роботу «на автоматі», і коли його знайомі починали дивуватися, як він змінився, чоловік не реагував. Незабаром, як і Наталка, навколишні люди звикли до особливостей Ярослава, тим більше, що вони довго не тривали, день — і на волю проривався веселий й нестримний характер чоловіка, який не міг не заряджати оптимізмом усіх навколо.

Наталка не знала, що коли її коханий Ярик перебував у «припадочному» стані, його огортав слиз і морок, він відчував себе дуже самотнім, у чорній дірці безвиході. Він бачив свою стару хату, покоцані меблі, облуплену автівку, нужденне містечко. Йому хотілося взяти гранату й засунути її між ноги голові райдержадаміністрації, щоб вибух докотився й до Президента України. Він не жив — він виживав за свою скромну зарплату. Його посвідчення учасника бойових дій і відповідні пільги лише додавали приниження.

Одного разу, коли Ярослав знову помітив, як із нього скапує слиз і додому йти не хотілося, щоб не бачити сумних очей Наталки, ноги його понесли прямо до моєї хати, «Зіни з магазину».

Я не була вже такою конспіранткою — чоловіки в містечку між собою обговорювали мене, тримаючи звабливий образ як заначку на «чорний день». Ярик важко погрюкав у двері. Відчинила й з подивом угледілася в темні, з кривавими жилками, очі гостя.

На моє привітання він лише стомлено кивнув і без дозволу зайшов у хату. Сів у кухні й зняв свої чоботиська, обмащені в рудий глей — щойно з колгоспної ферми, де рятував корову, яка не могла розродитися. Я вперше бачила Ярослава в такому стані. Спочатку подумала, що він п’яний. Потім придивилася й зрозуміла, що помиляюся.

— Щось сталося, Ярику, у тебе все добре? — лагідно поцікавилася.

— Усе добре, Зіно, — хрипко відповів.

— Чому ж ти такий набурмосений?

Але мені у відповідь була мовчанка й суворий волоокий погляд. Я добряче злякалася. Хтось мені розповідав, що Ярослав на війні отримав поранення в голову. Ще захоче вбити!

— Хочеш чаю? Може, їсти? Уже вечір, мабуть, ти голодний весь день! — забігала навколо нього. У якусь мить перечепилася об його брудний чобіт і гепнула прямісінько в чоловічі обійми.

Він стиснув мене й не відпустив до ранку. Я не сміла йому перечити. Краще вже так, ніж бути закопаною у вишневому садочку. Уранці, як тільки на сході зажевріло, Ярик схопився, одягнувся й зник. Відтоді він завжди приходив у «припадочному» стані до мене. Наступного дня робив вигляд, ніби нічого не пам’ятає. Ми ніколи не розмовляли про це. Нас ніколи ніхто не бачив разом.

Коли вийшла заміж, Ярик перестав до мене приходити. Відтоді — як відрубало. Я не знала, плакати мені чи радіти. Звісно, мені не була приємною мовчанка Ярика, проте він надолужував іншим…

Та хай йому грець! Коли народився мій син, я все зрозуміла. А чи зрозумів Ярослав? Що-що, а руйнувати його сім’ю такою звісткою не хотілося. І власну родину — теж. Та й для людей менше причин пліткувати. Як про це здогадався Марко? Але… не це мене зараз повинно хвилювати.

26

Павло

Мого Валерика ображали в школі. Дивно, це робили шпінгалєти — худющі пуцьвіріньки, яких Валерик міг би своїм лапищем легко причавити, і не пискнули б! Ті хулігани насміхалися над сином, кидалися в нього паперовими кульками, підкладали кнопки на сидіння, а він лише пихтів у відповідь.

Валерик лише один раз вдарив ліктем забіяку — випадково, той скакав, управляючись у знущанні, а синові засвербів ніс. Тож він підняв руку й потрапив забіяці в писок. Ото крику було! Аж до директорки мене викликали.

У навчанні він пас задніх, бо знічувався на публіці, не міг багато говорити, та й узагалі не любив читати книжки, зате Валерик мав «відмінно» з інформатики! А таких було не багато. Мені вчитель з інформатики Володимир Мороз, коли перестрів мене на вулиці, так і сказав: «Ваш син — геній! Те, як він швидко навчається й складає програмки, чудо якесь, їй-бо!».

На радощах я купив Валерику комп’ютер — великий, як телевізор, ціла байда! То він узагалі, коли був удома, перестав на вулицю виходити. І розмовляти — теж. А коли опанував у тому комп’ютері геть усе, став кудись зникати. Пізно повертається зі школи або на вихідних кудись піде, і навіть не каже куди.

Вирішив за ним простежити. Іде собі мій Валерик, двометрова дитина, ширша, ніж довша, діловито руками махає. На обличчі — вираз «Не підходь, уб’є!». Дійшов до центру містечка, почимчикував до клубу. Заглядає у вікна. Думаю: що ж він там видивляється? Обережно зайшов за спину Валерика, якраз там кущі росли, то сховався. Дивлюся: у клубі йде тренування балетної студії «Джерельце». Тренуються одні дівчата. Репетицію веде кульгавий Онуфрій Станіславович, престарілий танцівник, кажуть, у молодості він був відомий, у Москві виступав. Аякже-аякже. Чоловіки між собою пліткували, що Онуфрій — голубий. І що це його коханець із ревнощів покалічив: ногу зламав, а вона неправильно зрослася. Ось Онуфрій і повернувся на свою батьківщину — родом із села Верби нашого району, і вчить тепер балету дівчат. Хлопці такого діла цураються.