Я всього себе віддав роботі. Кидався вовком на всі замовлення, які потрібно було виконати. Ремонтував усі машинерії, що потрапляли під мою гарячу руку, — від трактора до дитячої залізниці.

Учора цілісінький день провів під вантажівкою, мов під товстою фригідною жінкою. Міг узагалі відмовитися ремонтувати машину та передати цей обов’язок комусь із підлеглих, але перед цим уночі мені привиділася Віта — вона покірно підставляла свої губи під мої поцілунки, і спогади про це перевертали душу.

Виліз з-під машини ввечері та сказав собі, що баста. Завтра їду до неї, до того містечка, у якому вона тепер живе. Тим паче, що туди ходить електричка, дуже зручно.

Зіні набрехав, що маю нагальну справу в Житомирі, мені там мають передати деякі потрібні дефіцитні деталі. Дружина сполошилася й не хотіла мене відпускати. Проте я зробив ображений її недовірою вигляд, і вона піддалася.

Віту я попередив про приїзд. У мене був її номер телефону — вона сама його мені повідомила: мало що могло з нами статися. Я не міг відмовитися зрідка дзвонити Віті. По мені мурахи повзали й шкіра ставала гусячою, коли чув її привітний голос. Хотілося одразу побачити колишню коханку. Але щось мене не відпускало й тримало на короткому ланцюзі, ніби старого дворового пса. Моя вірність Зіні останнім часом була гідна поваги.

Приїхавши до пункту мого «паломництва», насамперед зайшов до дитячого магазину й купив гарну ляльку із золотистим волоссям. Потім — до продуктового, придбав гостинців для Віти та Варварки. Мене всього трусило перед зустріччю — не бачив кохану понад два роки. І пора вже було познайомитися з дочкою.

Зіна постійно вимагала, щоб говорив їй, що люблю, дивився їй в очі при цьому та якомога частіше цілував її і обіймав. Виконував це слухняно. Та насправді коханою подумки називав лише Віту. І розуміння того, що мій вибір був помилковим, доводило до божевілля.

Віта мені відчинила двері ще до того, як натиснув на кнопку дзвінка. Вочевидь, побачила у вікно, як я йшов.

Я одразу обійняв її — подарунки випали з рук і попадали на підлогу. Вона радо відповіла на поцілунок, і підлога вислизнула з-під моїх ніг…

— Заспокойся, ще дитина побачить, — приземлила мене Віта.

Але пізно — мала вже стояла позаду нас і недовірливо блимала на мене спідлоба. Я посміхнувся до неї, але дівчинка засоромилася й схопилася за материну спідницю. Вона спочатку не хотіла брати ні ляльки, ні пакуночка з цукерками, проте цікавість перемогла, дівчинка схопила подарунки й повернулася до кімнати, щоб там їх спокійно роздивитися.

Ми з Вітою обережно заглянули до неї — Ксенька невміло розгортала цукерки й годувала ними ляльку. Про себе теж не забувала. Це мене розчулило. Помітив, що ніжки доньки — мініатюрна копія материних, мають такий же вигин литочок. А нижню губку Ксенька закопилює точнісінько, як я, коли зосереджуюся над пильною справою…

— Не відволікаймо її, — запропонувала Віта.

Вона взяла мене за руку й завела до ванної.

— Тобі треба помити руки з дороги, — сказала жінка й тихо защепнула двері зсередини.

Ми кохалися за сценарієм, давно відпрацьованим нами, і я намагався в ньому помітити зміни, привнесені іншим чоловіком. Віта їх не приховувала, і мене це розпалювало все більше.

— Ти — мій, — повторювала вона.

Хіба я міг їй заперечити?

…Віта сиділа за кухонним столом, годувала Ксеньку з ложечки картопляним пюре й зовсім не цікавилася, чи цього разу я покину дружину й почну жити з нею та кохати тільки її. Вона значно подорослішала.

Або їй було байдуже.

20

Віта

Суд промайнув швидко. Казенним вершителям справедливості, цим утомленим фемідам із виколотими очима та відрізаними грудьми, було абсолютно начхати, хто там виправдовується й мочить штанці від страху в куточку.

Наді скували руки наручниками, ніби рецидивістці, і два здоровані-цербери назавжди забрали її з собою. До мене довго не могло прийти повідомлення, що отримала всього три місяці виправних робіт. Я б мала радіти цій звістці?

Господи, та всіх працівників совкових закладів громадського харчування мали б судити за систематичне розкрадання народного майна! Починаючи зі студентів — майбутніх кухарів, які літні канікули проводили на практиці в їдальнях кримських санаторіїв.

Чого я тоді тільки не бачила! Одна з моїх колежанок додумалася палки ковбаси перекидати через паркан санаторію, а потім їх перепродувати вічно голодним місцевим жителям. Її зловили знаменно — через котів, яких збіглося на чудові аромати сила-силенна. Пухнастики розтягували ковбасу врізнобіч, видряпували одне одному очі за неї та надривно верещали. Дівчину виперли з училища з великою ганьбою.

Вона була не вельми кмітливою, це вже точно. Бо вже тоді ми прекрасно розуміли, що красти, точніше — брати, не тільки можна, але й треба. Лишень робити це було потрібно як? Тихенько! І вміти ділитися при цьому.

Я вміла це, як ніхто інший. Ніхто не смів дорікнути мені непрофесійністю й зажерливістю. Я годувала і свою сім’ю, і батьків-кумів-друзів, і про впливових знайомих не забувала. Апельсини, цей екзотичний соковитий фрукт? Замість фруктівниці в кухні стояв емальований тазик, заповнений дефіцитними дарами природи. Шоколадні цукерки — батончики, вафельні, з начинкою-помадкою? Коробки з ласощами чекали на Варварку, малу ласунку, у кухонних шафках. Я вже мовчу про консерви, сервелат і майонез. Мій холодильник завжди був забитий по зав’язку й сито бурчав.

Що там сказати — одного разу я принесла з роботи… живе порося. До керівництва мала приїхати представницька впливова делегація зі столиці, і для їхнього пригощання було куплено невеличке жирне молочне поросятко. Його мали гарненько запекти і цілим із яблуком у рильці та з паперовими «кліпсами» у вухах подати на стіл для ясновельможного панства.

Мені стало настільки шкода те поросятко, що за смішну ціну викупила його й відвезла матері. Замість засмаженої свинини ми подали фаршировану рибу. Ніхто нічого й не помітив.

А мама вигодувала поросятко до вражаючих розмірів та заколола його на Різдво. Що ж, зате воно прожило зайвих кілька місяців…

Після суду для моєї сім’ї настали справдешні голодні часи. Виправні роботи я відбувала на льонокомбінаті нашого обласного центру. Там мене поселили в гуртожитку, в одній кімнаті з двома молодими неодруженими панянками. Вони були доволі привітними й прийняли мене до себе без проблем, не дарма ж їх задобрила кількома пляшками горілки й відмінною закускою. Інші тутешні мешканці були ще тими почварами й за їжу перегризали одне одному горлянки, ніби кримські коти за халявну палку ковбаси. Яскрава деталь — на секції був єдиний для всіх старенький холодильник, зроблений, здавалося, із танка. Продукти з нього часто-густо нахабно крали, хоч підписуй їх, а хоч — надкушуй. Цупили також і з каструль та зі сковорідок, які шкварчали на газових плитах у спільній кухні. Те, що іноді й окріп із твого чайника зливали, — узагалі не варта уваги дрібниця.

Мене рятувало те, що на вихідні нова начальниця Емма Гнатівна відпускала мене додому, і я могла відігріти застуджені нерви біля родини. Начальниця взагалі була хороша жінка, я її не забула потім віддячити подарунком.

Робота на льонокомбінаті виявилася легшою, ніж у їдальні. Там доводилося до запаморочення з самого ранку чахнути над каструлями, а тут я майже відпочивала. З огляду на мій «цікавий» стан Емма Гнатівна доручила мені наглядати за верстатом, що сновигав нитками й плів скатертини в ткацькому цеху. Щодня в спецівці та хусточці приходила на роботу й під високою стелею виробничого комбінату почувалася досить-таки у своїй тарілці.

Після виправних робіт до виходу в декретну відпустку мені залишалося шість тижнів, і я попросилася знову на льонокомбінат. Мене найняли, і я потім спокійно пішла в декрет, як добропорядна громадянка.

У Р. ніхто не знав про моє бурхливе минуле. Для них я була матір’ю-одиначкою, жіночкою-«розлученкою» з двома малими дівчатками. Причому досить заможною — позбувшись квартири в Б., придбала тут набагато більшу, ще й зуміла її чудово вмеблювати за кошти, які мала в загашнику.