Відколи зварювальнику виповнилося сорок п’ять років, він зовсім утратив гальма. Вочевидь, його вражала перспектива зістаритися на самоті. Чомусь саме в мені він убачав свою останню надію на гармонійне подружнє життя.

Те, що в мене не було настрою для спілкування, лише збуджувало в Павлові палкі почуття. Щодня він приносив до контори букет то свіжих, то штучних (якщо сусіди забороняли глумитися над своїми клумбами) квітів. А також цукерки й коньяк, сподіваючись якось мене підпоїти й укоськати, хоча сам не вживав спиртного.

Переживання за Ксеньку настільки виснажили мене, що вирішила відволіктися й подарувати Павлу кілька хвилин приємного спілкування.

Хо-хо, цей чоловік був із тих, хто так вхопиться за жіночий палець, що й одразу обручку на нього одягне. Я не зоглянулася, як він мене відвів додому й познайомив зі своїм синочком Валериком.

Валерик виявився двометровим бугаєм вагою за сто кілограмів з очевидними вадами в розумовому розвитку. Він згріб мене в обійми, назвав мамою й запевнив, що завжди слухатиметься та приноситиме зі школи лише п’ятірки. Це при тому, що Валерик мав ось-ось одинадцятий клас закінчити. Радісний татусь квітнув, немов свіжі та штучні квіти, разом узяті.

Поведінка хлопака довела мене до сліз — ці бідолашні діти мене завжди розчулювали. Павло скористався моментом і рішуче бухнув по розжареному ковадлу молотом — запропонував розписатися. На цих словах він став на коліна й компанію йому склав Валерик.

Мої губи самі розтягнулися, промовляючи слово: «Згодна». Павло підскочив коником і взявся розповідати, як добре заживемо всі разом, як гарно переплануємо його будинок для кращої зручності, які ще надзвичайні перспективи нас чекають.

Слухала кавалера й притлумлювала в собі дар провидиці, не бажаючи бачити його витверезні візії. Опудало мого колібрі стрепехнуло крильцями, мені цього було досить.

23

Ксенька

Уся кімната була завішана картинами. Увесь тиждень, вільний від навчання, присвятила малюванню й використала майже всі свої запаси художніх «помічників». На щастя, мама пообіцяла, що купить усе, що треба, — список додавався.

Варварка подарувала мені свій халат — усе одно він не відіправся, і тепер я, ніби плюшкін, ходила лише в ньому. Узагалі, я нагадувала божевільного вченого — із нечесаними патлами, заляпана фарбою й зі скаженим блиском в очах. Я й гуляти не ходила — прокидалася й одразу бралася до пензлів. Сестра відтепер ночувала у своїй майстерні, бо наша спальня перетворилася на хаос, який вона називала ще й смердючим.

Мені майже ніхто не заважав. Сестра шила в майстерні, а ввечері до неї забігали на годинку чоловіки, які потребували білизни та спілкування з файною дівчиною. Серед них — новий фаворит Варварки, високий кучерявий парубок на ім’я Максим. Це був унікальний випадок, коли хлопець їй подобався, тому що зазвичай вона знаходила в особинах чоловічої статі стільки недоліків, що про побачення з ними й мови не було. Варварка познайомила мене з Максимом, ніби показала кавалеру незвичайну домашню тваринку чи рідкісну колекцію раритетних марок. Хлопець не мав снаги милуватися моїми витворами мистецтва, а тим паче їх обговорювати, він узагалі був звичайною хазяйською дитиною, яку не переобтяжували глобальні проблеми буття. І Варварці це в ньому подобалося, адже загалом вона була така сама.

Мама ходила на роботу й час від часу стурбовано на мене споглядала, німо промовляючи: «Що з тобою, доцю?» Вона спробувала мене відволікти від художньої праці, у якій я просто згоряла, і зустрівши сусідську дівчинку, мою подружку Ярину, попросила її навідатися до нас. Щодо мене, то потреби в спілкуванні з подружкою чомусь не відчувала. Раніше мене й за коси, було, не відтягнеш від Ярини, ми разом уперше навідалися на дискотеку в клуб, довго гуляли, коли надворі була чудова тепла погода, ходили разом до школи. А це… Виявляється, були на світі й цікавіші речі.

Ярина й справді зайшла мене відвідати, я якраз узялася за нову картину, і її ідея вселилася в мене благословенним духом.

Це мало бути наймасштабніше творіння з усіх, які писала до цього. Полотно розтягнула на власноручно збитій рамі з рейок, які мені ввічливо підігнав сусід дід Борис, воно, здавалося, зайняло півкімнати. Образ картини преміцно засів у моєму запаленому мозку — це було зображення хлопця й дівчини, одягнених у легкі тонкі тканини, що гарно розвіваються під поривами холодного вітру, хлопець і дівчина йдуть босоніж у зимову далечінь, тримаючись за руки й не залишаючи за собою слідів. Цю картину я хотіла подарувати матері.

Ярина довго роздягалася в передпокої, перевзулася в домашні капці, які стояли біля вішалки спеціально для гостей, і зайшла до моєї майстерні. Вона дивилася то на мене, то на ту неоковирну картину посеред кімнати — я саме розпочала писати, і полотно не справляло враження. На його громіздкому фоні інші картини якось не привертали увагу.

— Малюєш? — поцікавилася Ярина.

— Пишу, — відповіла.

— А, зрозуміло, — сказала подружка. — Може, сходимо в суботу на дискотеку? Мене батьки відпускають.

— Ні, — відмовилася. — Я буду зайнята.

— Оцим? — підняла вгору брови Ярина й сіла на моє ліжко. — Це, звісно, дуже круто, але навіщо стільки часу цьому присвячувати?

— Знаєш, коли я пишу, то відчуваю таку радість… Це неможливо ні з чим порівняти, — сказала дівчині, хоча насправді знала, з чим писання можна ототожнити — зі світлом, що переповнювало мене від спілкування з Ірокезом.

— Ти так багато встигла всього намазюкати, — не зовсім шанобливо мовила Ярина.

Мені приємно було її бачити, але водночас хотілося, щоб вона швидше пішла додому. Кінчики моїх пальців аж поколювало, настільки хотілося продовжити почате. Ярина, схоже, це зрозуміла.

— Через п’ять хвилин починається «Баффі, винищувачка вампірів», — сказала вона. — Ти будеш дивитися?

— Треба працювати, — з полегшенням відповіла. — А ти йди дивися, не соромся.

— Я піду, не пропустила ще жодної серії, — виправдовувалася Ярина й похапцем одягалася. — Бувай, Ксенько, передзвони, коли тобі набридне бруднитися у фарбі.

— Обов’язково повідомлю цю радісну звістку, — засміялася. — Бувай, Ярино.

«Нарешті, — співало все в мені, — нарешті вона пішла».

Я повернулася до кімнати й вдихнула на повні груди запах свіжонаписаних картин, який любила понад усе на світі. Звісно, після запаху шкіри Марка, що нагадував аромат змоклої під літнім дощем футболки.

24

Марко

Фізична праця має безсумнівні переваги над розумовою — чудово звільнює мозок від усілякого непотребу й просвітлює думки. Тож коли хлопці позвали мене попрацювати вечорами вантажником вагонів, махнув рукою на навчання й пішов з ними. Та й зайва копійка не шкодила — стипендію платили таку мізерну, що вистачало її на дні, а не тижні.

Увесь тиждень вергали то мішки, то цеглу, то метал. М’язи налилися нелюдською силою, а ірокез, зменшений Ксеньчиними стараннями, потемнів від пилу. Потім додумався шапку одягати.

У п’ятницю сходив до перукарні й попросив відновити мій натуральний колір волосся. Перукарка — висока довготелеса краля з волоссям, яке нагадувало залакований вибух, — прихильно розглянула мій ірокез і поцікавилася, чому він так непрофесійно обчикрижений.

Я ще раз повторив своє прохання. Краля зітхнула і взялася чаклувати. На останок, як подарунок, вона вклала мій ірокез в гнівний стояк, від чого я став нагадувати схарапудженого йоржа.

Краля із жалем провела мене очима. Шкода, але нічого не міг їй запропонувати — у Задрипинську на мене чекали.

Зідзвонився з Ксенькою ще вранці, і вона просто верещала, вимагаючи, щоб одразу після навчання її відвідав. Вона стверджувала, що я сподобаюся як сестрі, так і мамі, і вони нічого не матимуть проти мого приїзду. Я погодився приїхати, проте перед цим мав навідатися додому.