— Говорив же вам — він виживе! А ви вже всіх родичів привели з ним прощатися, — скоромовкою промовляв молоденький лікар.

— Що сталося? — запитав у нього.

— У тебе була гематома в голові. Від побиття міліціонерами. Ми її відразу не помітили, і ти ледь не помер. Добре, що встигли зробити операцію. Відпочивай. Тепер ти житимеш довго. А ось на тих ментів чекають великі неприємності.

— А Настуня… Дівчина на ім’я Настя приходила до мене чи це примарилося?

— Вона постійно поряд із тобою. Та ти ловелас! Таку дівчину підчепив, — пожартував лікар.

Медсестри вдоволено засміялися.

Цього разу від щастя я справді боявся втратити глузд…

81

Варварка

Максим запропонував сходити до загсу й подати заяву про одруження.

— Може, на початок вересня призначимо весілля? Якраз буде золота осінь, — сказав він.

Моя ліва повіка сіпнулася.

— Як ти хочеш? Чому мовчиш? — запитав Максим.

— У тебе є син, — випалила й заплющила очі, ніби падала вниз зі страшенної висоти і з великою швидкістю.

— Що-о-о? — протягнув Максим. Його рот став круглим, як ідеальне «О».

— Я знайшла листи Олесі, адресовані тобі. Твоя мама й бабця Броня приховали їх від тебе. В одному з листів йдеться про те, що Олеся народила від тебе сина. Ще й назвала його на твою честь — Максимом. Вибач, що відразу тобі про це не сказала, — наступні слова далися мені набагато легше.

Максим мовчав і все ніяк не міг оговтатися.

— Хочу, щоб ти поїхав до Олесі й побачив сина. І тоді лише вирішив, потрібно нам одружуватися чи ні, — промовила твердо й відчула, як із моєї пазухи вивалилася отакенна брила.

Вивалилася й зникла туди, звідки взялася. Відчула, що стала справді сильною. Не треба боятися. Буде те, що буде!

Виявилося, що всі листи від Олесі бабця Броня знищила. Спалила їх на городі пізно ввечері того ж дня, як я покинула її домівку. Це ж як треба боятися правди!

Максим пам’ятав, де живе Олеся чисто візуально. Ми поїхали до Житомира на вихідні й, недовго поблукавши, знайшли потрібну квартиру — неподалік вокзалу. Мені довелося легенько стукнути хлопця між плечі, щоб він усе-таки наважився натиснути на пипку електронного дверного дзвінка.

Нам відчинив сивий чоловік у розтягнутих на колінах трениках. Максим, побачивши його, зробив рух у бік ліфта. Я схопила його за руку, щоб не втік.

— Добрий день! Можна Олесю? — запитав він, оговтавшись.

— Вона гуляє у дворі з дитиною. Ви, мабуть, із нею розминулися! — сказав чоловік.

— Ну, нічого, почекаємо на неї внизу, у дворі, — випалив Максим.

— Можете почекати й у квартирі. Ви хто? Друзі Олесі?

— Так, так, друзі, ми у дворі почекаємо, дякуємо! — потягнула нареченого вниз сходами.

Ми сиділи внизу на лавочці, мабуть, із півгодини. Весь цей час сивий чоловік дивився на нас із вікна.

— Це її батько, це точно! — сказав Максим.

— А ти що, не знайомий з її батьками?

— Ні, вона запрошувала мене до себе лише раз, коли нікого не було вдома, — виправдовувався хлопець.

— Ну, звісно.

З’явилася Олеся — невисока дівчина із пофарбованим у рудий колір волоссям. Вона штовхала дитячий візок.

— Максиме?! — вражено вигукнула Олеся. — Оце сюрприз!

— Привіт, — промовив мій наречений, — Я приїхав побачити сина.

Олеся вдячно посміхнулася мені. Насправді, вона спочатку подумала, що я — менша сестра Максима, Лариса, проте коли сказала, хто я насправді, Олеся засмутилася.

Максим, здається, узагалі не переймався чужими почуттями. Він тримав на руках хлопчика й не зводив очей із його круглого, як яблуко, лиця.

— Я скоро матиму хорошу роботу й допомагатиму тобі з сином, — сказав він.

Ну от. Доведеться платити аліменти. Проте це — не найстрашніше у світі.

— Коли у вас весілля? — запитала Олеся, і її голос затремтів.

— Ми ще не визначилися з датою, — простодушно відповів Максим.

Я тим часом вийняла з сумки нехитрий подарунок — власноручно пошитий костюмчик для малого Максима. Олеся взяла презент, подякувала. Вона намагалася бути веселою, проте її розчарування не можна було не помітити.

— Може, зайдете до мене? Поп’ємо чаю.

— Ні, спасибі. Нам треба на автобус, — поспішив відмовитися Максим.

Із під’їзду вийшов батько Олесі й огрядна жінка із такими ж, як в Олесі, великими сіро-зеленими очима. Її мама.

— А ну, хлопче, постривай-но! Це ти, бува, часом, не батько мого внука? — виклично запитав чоловік.

— Васю, я тебе прошу! — прошипіла його дружина.

— Нє-нє, хай скаже! Як дітей робити — то він тут як тут, а як їх ростити, то нема дурних!

— Так, це я — батько, — підтвердив Максим і зіщулився.

Далі лунали суцільні звинувачення. Хлопець намагався виправдовуватися, але це викликало ще більшу лавину злості. Бравого Васю не могли заспокоїти ні дружина, ні донька. Малюк голосно заплакав. Урешті-решт на ґвалт почали сходитися сусіди.

Ми з ганьбою пішли геть. Вася біг за нами до тролейбусної зупинки й погрожував знайти Максима там, де він живе, і відрізати йому одну штуку. Мені теж дісталося на горіхи. Слово «паскудниця» було найлагіднішим у списку тих, які посипалися на мою адресу.

— Я надсилатиму Олесі гроші поштою, — тихо сказав мені Максим. — Ще раз такого не переживу.

Мені було і смішно, і сумно.

82

Зіна

Тиждень минув непомітно. Робота — город — домівка — робота — город — домівка. У мене було враження, що працюю у дві зміни. Увечері, коли все попорала, заходила в хату й ледь змушувала себе помитися. Проте, попри фізичну втому, мій розум залишався непохитним. Злість на сина не проходила, часом, коли думала про нього, серце обпікав окріп люті. У такий момент відчувала, що хтось стоїть за моєю спиною. Знала, що там нікого не може бути, але боязко озиралася й… нічого не бачила.

У п’ятницю ввечері, коли зазвичай приїжджав син, приготувала смачні наїдки й виставила їх на стіл. Не знаю, чи захоче він зайти додому, чи вже пропишеться в нових родичів, тобто в батька, проте я все-таки чекала на Марка. Будь-яка ненависть витікає з любові. Ненависть — це і є любов, проте — навпаки, її зворотний темний бік.

…І мій син усе ж повернувся. Він довго, якось зніяковіло, роззувався на веранді, потім зайшов у кухню, де я поралася.

— Привіт, мамо. Ти… Е-е-е… Вибач мені за всі ті слова, які сказав тобі спересердя.

— Добре, синку. Вибачаю тобі. Мий руки. Скоро вечерятимемо.

— Дядько Ярослав, тобто мій батько, обіцяв прийти.

— Хай приходить. Я ж не проти!

Якщо чесно, ми з Ярославом не спілкувалася цього тижня. Наша взаємна пристрасть була настільки бурхливою, що швидко перегоріла. У мене не виникало жодного бажання її роздмухувати. Тим більше — зараз.

Зайшла в комірчину. Там, на верхній поличці, у маленькому глечику знаходилася настоянка, яка мала слабкий м’ятний аромат. Я взяла глечик і повернулася до кухні.

— Поки Ярослав не прийшов, може, поп’єш чаю? А коли вже він прийде, тоді й повечеряємо, — сказала солодким голосом.

— Тільки небагато, — відповів син.

— Звісно, навіщо перебивати апетит! — Відвернулася, залила окропом дрібку заварки в чашці, додала цукру й один секретний інгредієнт.

— Гарячий. Хай вихолоне, — мовив син, коли поставила чашку перед ним.

Чай парував, і кухнею линув смачний аромат. Я зробила собі теж чай і поставила біля себе.

— Ти святкуватимеш Великдень зі мною? Це вже післязавтра, — промовила.

— Так, з тобою, — відповів Марко.

Звісно, що ти будеш зі мною, синку.

— Чай уже, мабуть, вихолонув, — сказав він і підніс чашку до губ.

Ще зовсім трохи… Вистачить лише одного ковтка…

— Добри вечір! Що ви тут, помирилися? — Ярослав зайшов настільки раптово, що я аж здригнулася.

Марко відставив чашку, так і не випивши.