— Заспокойся! Скоро все закінчиться. Чуєш? Усе стане на свої місця. Ми одружимося…

Мене перетіпнуло.

— Я все розумію, усе буде добре, — Максим муркав над моєю головою, як велетенський розгодований кіт.

Мені закортіло розповісти про листи від Олесі, але я не змогла. Щось стало мені поперек горла й не давало заговорити на цю тему.

— Ну що з тобою? — добивався Максим від мене хоч якоїсь уваги.

— Славик уже дописав зізнання? Може, уже підемо за мамою? Я за нею скучила! — вирвалося в мене.

— Думаю, він уже впорався.

— Тоді залиш мене на кілька хвилин, я швиденько дошию й підемо.

Максим вийшов, а я кинула почате й обхопила голову руками. Боже, чому все так складно?

75

Віта

Двері моєї камери рипнули і я втомлено озирнулася. У проймі стояв слідчий. Він якусь мить зацікавлено обдивлявся мене. А потім сказав заповітні слова:

— Виходьте, ви вільні.

— Як? Я ж підписала зізнання! — не йняла віри, ніби остання дурепа.

— Ви ж нічого не вчиняли кримінального, знаєте це краще за мене. Чому ж дивуєтеся? Навпаки, урятували дівчині життя.

— А хто мене врятував?

— Ваші доньки. Вони зуміли здобути зізнання Станіслава в злочині. Крім того, є диктофонний запис зізнання його сина Вані у зґвалтуванні Настуні.

— А що сказав на це Тимофій Васильович?

— Він — сьогодні не прийшов на роботу. Пішов на лікарняний. Захворів, чи що. Скажу по секрету: його планують зняти з посади начальника відділу міліції. За хабарництво.

Я зловтішно посміхнулася.

Віталій Ростиславович поглянув на мене й продовжив:

— Мені тільки одне залишається не зрозумілим: як ви знайшли Настуню? Ту хатинку в лісі відшукати було нелегко.

— Я вам скажу. Пообіцяйте не сміятися.

— Ви що, екстрасенс? — посміхнувся слідчий.

— Не треба на мене чіпляти такі модні слова. Просто іноді я дещо відчуваю…

— Тоді можна до вас звертатися за допомогою в розкритті кримінальних справ? — поцікавився слідчий.

— О це вже ні. Вибачте, — ще цього мені не вистачало!

Ми вийшли з будівлі. У дворі чекав цілий натовп: доньки, Максим, Марко, мій адвокат Вано в блискучому костюмі, якісь двоє незнайомців, Степан і журналіст із нашої районної газети, який постійно клацав фотоапаратом. А де Павло?

— Зачекайте! — у двір зайшов той, про кого я щойно згадала. Він виглядав кепсько — небритий, у пом’ятій сорочці.

— Де Валерик? — запитав він у мене.

Я поглянула на слідчого. Той прикрив повіками очі, мовляв, зараз, одну хвилину.

І справді, відразу ж вивели Валерика.

— Негайно викликайте «швидку допомогу»! — вигукнула я.

Бідний хлопець! На ньому не було живого місця. Я взяла його за руку й зойкнула — на правиці відсутні нігті… Не дарма моє серце тоскно стискалося, коли думала про нього.

— Я в нормі, — сказав Валерик.

Потім він знепритомнів.

Приїхала «швидка допомога», я разом із Павлом супроводжувала Валерика. Донькам запропонувала йти додому, проте і вони, і решта «делегації» теж попрямували до лікарні. Вона розміщувалася недалеко від відділення міліції — дуже зручно, хвала проектувальникам!

У підгнилому череві машини «швидкої допомоги» дивилася на Павла й розуміла, що від долі не втечеш — як і мій перший чоловік, він був пияком. Міг зав’язати на деякий час із цим невдячним ділом, а потім певне потрясіння виводило з буттєвої колії — і, «здрастє пожалуйста», запій.

Як же мене вимучував мій перший, Геник Коляда! Я в нього закохалася, моє почуття було взаємним, проте вся та любов із часом вивітрилася. Залишилася лише втома й синяки під очима від «рідних» кулаків. Коли розлучалася, пообіцяла собі, що ніколи не пов’яжу свою долю з подібним… Ось Назар був би мені ідеальним чоловіком. Мій Назар…

— Віто, як вони могли таке зробити з моїм Валериком? — слинився Павло.

Лише зітхнула у відповідь. І знову, як це вже бувало, у мені ввімкнувся невидимий ретранслятор. Русява вродлива жінка з білою фарфоровою шкірою й руками, придатними тільки для ніжних дотиків. Але на її порцелянових щоках — кришталеві сльози, у яких відображається люта твар Павла. Він — п’яний в дим.

— Я дзвоню мамі, — каже жінка.

— Дзвони! Хай забирає тебе! — кричить Павло.

— …і сина.

— Ні, сина тобі не віддам! Валерику, зайди назад у свою кімнату. Іди, кому сказав!

Валерик, ще зовсім дитя, плаче й ховається у свою кімнату. Він увесь тремтить, ніби в нього в серці голодний павук розтягнув чутливу павутину. Дитина не знала, що відбувається, чому батько з матір’ю настільки злісно сваряться… Саме в той день Валерик почав змінюватися. Він боявся відчиняти своє серце, щоб із нього не вистрибнув голодний павук.

Приходить мати жінки. Вона вимагає віддати Валерика. Павло репетує й силоміць виштовхує обох родичок надвір. Вони ще кілька хвилин безрезультатно тарабанять у зачинені двері. Із сусідніх хат визирають цікаві обличчя, і жінки принижено йдуть геть.

Темніє. Вони йдуть жвавою автодорогою. Ліхтарі ще не запалали… Русявка із порцеляновим лицем раптом відчуває божевільно сильний удар у спину й злітає вгору, як лялька, а потім гепається униз і розбивається на безліч шматочків. Її мати безпорадно борсається поряд — її лише зачепило…

Так загинула дружина Павла. Чи я хотіла теж такої долі?

…У лікарні за Валерика взялися ескулапи, я залишила Павла приглядати за сином, а сама піднялася у відділення інтенсивної терапії. Зайшла у палату, де лежала Настуня.

— Привіт, Настуню. Пам’ятаєш мене?

— Ні, — дівчина піднялася в постелі.

Поряд із нею були дві подруги. Вони майже відразу ж попрощалися й пішли геть.

— Настуню, це я тебе врятувала.

— Мені розповідали протилежне.

— Ти ж знаєш, що це брехня.

— Ні, я нічого не пам’ятаю, — уперто заперечувала Настуня.

— Ти пам’ятаєш усе, дівчино. Можеш уже не боятися. Славик — за ґратами.

— Справді? — Настуня аж підскочила на ліжку. — Це добра новина. Хоч би не втік…

— Можеш не боятися більше, — сіла на краєчок ліжка хворої й зацікавлено поглянула в її дивні за своєю красою очі, — Валерик допоміг тебе рятувати.

— Валерик… Я йому за це вдячна. Як шкода… Я винна перед ним.

— Чому?

— Онуфрій Станіславович… Він був моїм коханцем і ревнував до кожного хлопця чи чоловіка, який бодай поглянув на мене. Боявся, що я піду від нього до молодшого. За мною почав упадати Славик… А Валерик зовсім знахабнів — приходив на кожне тренування й заглядав у вікна, щоб подивитися, як я танцюю. Ось я й вирішила пожартувати над хлопцем, бо він — такий тюхтій! Знала, що дівчата з танцювальної студії донесуть про це Онуфрію Станіславовичу, і він утішиться. Я взагалі не думала, чи роблю боляче Валерику. Думала лише про себе. Зараз я усвідомлюю, що це насправді я була дебілкою…

— Ти пам’ятаєш, що зробив тобі Славик?

— Ні. Він мені вколов наркоту — аналізи показали цю бридоту в моїй крові. А те, що Славик мені заподіяв, боюся, скоро виповзе з мене… Через дев’ять місяців.

— Ти робитимеш аборт?

— Так, якщо підтвердиться, що я — вагітна. Мені не потрібно байстрюка! Хоч би від коханої людини… А так… Мені не треба.

Я криво посміхнулася й покинула її.

76

Марко

Усе склалося якнайкраще. Ми справді врятували Ксеньку, її матір та Валерика! Немов супергерої з дешевого бойовика. Того вечора в їхній квартирі ми пили чорний чай і згадували всі подробиці. Ксенька сиділа поруч, і я відчував її тепло, почуваючись абсолютно щасливим.

Лише надвечір повернулися до батькової хати. Уранці мені потрібно було їхати на навчання й вигадувати поважну причину, чому прогуляв пари.

— Хочеш, допоможу тобі помиритися з матір’ю? — запитав батько, коли підвозив мене до залізничного вокзалу.

— Не знаю, — згадка про матір була не з приємних.