— Це ж твоя мати! Не треба тримати на неї злість. Усе, вирішено! Ти о котрій приїжджаєш у п’ятницю додому?

— О п’ятій вечора.

— Чекайте на мене! Прийду вечеряти, — батько по-дружньому поляскав мене по плечі.

— Як хочеш, — байдуже промовив.

— Не будь таким. Вона ж твоя матір! — повторився батько.

Мусив із ним погодитися. Зрозуміло, що йому потрібно, щоб я помирився з нею. Тітка Наталка здивується, якщо я й наступні вихідні проведу в її домі.

Хай буде так.

77

Ксенька

Після останнього уроку до мене підійшла Ярина.

— Вибач, Ксенько, я помилялася. Будь ласка, не злися на мене!

Поглянула на неї. А я її любила. Вона все-таки була мені рідною душею. Проте ті часи минули. І їх не повернеш.

— Звісно, Ярино, я тобі вибачаю. Звідки тобі було знати, що моя мати — невинна? Ти ж не могла повірити мені на слово, ти ж не дурепа! А дуже навіть розумна дівчина…

— То ти справді мені вибачила? — не зрозуміла Ярина.

— Я сидітиму з тобою за однією партою. Мені там подобається. Проте не сподівайся на дружбу зі мною. Ти вже показала, що тобі довіряти не можна.

— Але, Ксенько, не злися! — переживала Ярина.

— Знаєш що, Ярино? А може, ти посидиш за останньою партою, як остання невдаха? — зненацька навіть для самої себе вибухнула. — Побачимося завтра.

Розвернулася й пішла геть. На моїх губах сама по собі виникла зловтішна посмішка. Ніхто не сміє мене ображати! Уже досить.

Ця посмішка на мені скам’яніла, я прийшла додому, не дивлячись, кинула сумку в куток і зайшла у спальню.

Мене опанувало натхнення. Я все ніяк не могла завершити свою основну картину, проте нині бачила, що потрібно зробити. Розмішала фарби й розпочала. У вухах лунав урочистий марш.

— Трам-та-та-тарам-тарам-тара! — заспівувала.

— Ксенько, ти при своєму розумі? — у дверях стояла Варварка, і її губи гнівно ворушилися. — Ти вся заляпана фарбою! Ти ж не перевдягнулася зі школи! На кого ти схожа?

— На художника, наприклад, — мій хороший настрій годі було зіпсувати, — гукни маму, будь ласка. Вона вже повернулася з роботи?

— Повернулася. Щойно.

Коли мама зайшла в кімнату, я, радісно усміхаючись, сказала:

— Це — тобі!

Вона здивувалася й довго роздивлялася картину — закохану парочку, яка безстрашно йшла собі в далечінь, не залишаючи слідів на снігу.

— Хто вони? — запитала мама.

— Це ти з батьком. Ви навіки разом, які б вітри не пронизували вас наскрізь. І сліди від усіх ваших вчинків, поганих і хороших, однаково буде засипано снігом вічності. Ви просто йдете далі, тримаючись за руки, бо головне — це кохання. Воно прощає все, якщо залишатися йому вірним.

Мама не сказала мені жодного слова щодо зіпсованого одягу. Здається, вона його не помітила.

78

Павло

Бачив, що Віта розчарована мною. Вона навідувала мого сина в лікарні, готувала для нього бульйони й компоти, розмовляла з ним. Мене ж уникала.

І ось я вирішив зробити крок назустріч. Оскільки нині жив сам, поки Валерик лікувався, то прибрався в хаті (не робив цього вже давно) та приготував вечерю. Віта неохоче прийняла запрошення зустрітися, проте все ж прийшла.

— Глянь, моя люба, ми скоро житимемо тут разом із нашими дітьми, — узяв її за руку й провів кімнатами, — ми змінимо обстановку, у мене є заощадження, придбаємо нові меблі. Весілля Варварки можемо справити у дворі — місця вдосталь, поставимо величезний намет, заріжемо обох моїх свиней, наймемо кухарів і приготуємо безліч наїдків!

— Я теж можу готувати, — усміхнулася Віта.

Моя тактика була правильною, тож я продовжив:

— Щодо нашого весілля, то не думаю, що потрібно робити якесь пишне свято. Розпишемося й улаштуємо маленьку родинну вечірку.

Віта спохмурніла.

— Але якщо ти хочеш, то запросимо твоїх родичів із Б.! — поспішив виправити ситуацію.

— Я не вийду за тебе, — тихо промовила Віта.

— Що? — не повірив вухам.

— Вибач, передумала. Більше не хочу бути твоєю дружиною, — жінка відійшла від мене.

— Перестань, Віто! І куди ти підеш? Кому ти потрібна? Ти що, думаєш, тобі ще хтось запропонує вийти заміж? Ти — вже не молода дівчина, прокинься. А ще в тебе є судимість…

Мої слова зачепили Віту за живе. У її очах з’явилися сльози. Вона вибігла з будинку.

— Вибач, вибач, Віто! Я — придурок! Сам не знаю, що на мене найшло! — кинувся за нею.

Проте її вже було не наздогнати. Точніше, завжди можна наздогнати при бажанні, проте я весь чомусь зів’яв. Мені в ту мить більше закортіло до друга Вітьки. Захотілося напитися.

Я вже майже вийшов із хати, проте спіткнувся об кеди. Вони сумно лежали, розвісивши шнурки. Сів на підлогу й узувся в них.

А потім побіг до Вітьки.

79

Віта

Марко, який був немов кісткою поперек горла, цементом, який скріплював шлюб Зіни й Назара, виявився всього-на-всього нагуляною дитиною. Якби ж знаття про це раніше… Можливо, тоді Назар усе ж наважився покинути свою жінку з її отруйними моцаками. Чому ж я не бачила, хто такий насправді Марко? Не знаю.

Можливо, людині й не потрібно все знати? Життя складається так, як складається, тече невидимими струмками в невідомому напрямку, і годі все передбачити.

Іноді краще змиритися, адже ніколи не знаєш, до чого призведе твоє нахабне хірургічне втручання в тіло долі.

80

Валерик

Прокинувся від того, що чиясь прохолодна рука лягла мені на лоб. Отямився і з подивом побачив Настуню.

— Як почуваєшся? — запитала вона.

— Уже краще. Може, наступного тижня мене вже випишуть з лікарні. А ти як?

— Мене вже відпустили додому. У понеділок іду в школу, — Настуня опустила довгі вії і якусь мить мовчала. — Валерику, пробач мені за той учинок.

— Уже давно пробачив.

— Правда? — розквітла Настуня. — Знала, що ти добрий. Добріший за багатьох із нас.

— Ну, дякую. Мені приємно, — засяяв.

— Я прийду ще тебе провідати, — пообіцяла Настуня.

— Чекатиму.

Вона лагідно й заспокоєно всміхнулася й поцілувала мене в щоку. Здається, я весь загорівся, хоч пожежників викликай.

— Бувай, — проспівала Настуня.

Улігся зручніше, заклав руки під голову та занурився в мрії. Мені здавалося, що літаю під стелею, як метелик. Невже я помер від щастя? Моє тіло лежало внизу зі скляними очима. Прийшла медсестра й запнула його з головою покривалом.

— Агов, я ще живий! — заволав що є духу.

У палату зайшов мій батько.

— Ви вже попрощалися з Валериком? — запитала його медсестра.

— Так, — кивнув він, — попрощався. Тіло спочатку направлять у морг?

— Звісно. Патологоанатом зробить розтин, напише висновок і тоді зможете забрати тіло.

— Ви що, збожеволіли? — бився під стелею.

На мене ніхто не зважав. Помітив прочинену кватирку у вікні й вилетів назовні.

— Синочку, — почув материнський голос.

У небі колихалася постать моєї мами. Вона помахала мені:

— Іди сюди, ближче! Ходімо зі мною…

Позаду неї, у блакитному небі відчинилися невидимі ворота, за ними простягалася золотиста довга дорога, на узбіччі якої стояли якісь чоловіки, жінки, діти. Усі вони привітно махали мені.

Пригледівся й упізнав дядька Колю, тітку Оксану, які загинули в автокатастрофі, діда Панаса…

— Ходімо, тобі буде з нами добре, — звала мене мама.

— Проте я обіцяв, що ще побачуся з Настунею! — злякався.

— Не турбуйся, ти її ще зустрінеш! — обіцяла ненька.

Я вагався. Зненацька теплий вихор підхопив мене й повернув знову через кватирку у вікні — до лікарняної палати. Відчув, як сильно гупнуло в грудях.