— Так, лише забив спину. Цей нападник хотів вас лише налякати.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилася Ксенька.

— Бо в нього сили вистачило б, щоб скрутити тобі шию, як куріпці. Якби хтів, то вже вбив би, — дядько Степан потер спину.

— Ой, — злякалася тітка Галя, яка теж зайшла до квартири, — я викличу міліцію.

— Угу, поможе вона. Але все ж краще викликати, — я вже не вірила нікому.

Почулося рикання мотоцикла. Я побігла до вікна й визирнула. Це був Максим. Він усе ж таки випросив свого знайомого, щоб той привіз його до нашого містечка. Я зраділа, у мене було відчуття, що нарешті — за кам’яною стіною.

61

Віта

Гадала, що зіб’ю собі всі кулаки об двері. Нарешті охорона мене почула. Вислухавши моє прохання, мені пообіцяли, що начальник скоро під’їде. І справді, незабаром мене вивели з моєї в’язниці й повели довгим заплутаним коридором. Потрібний кабінет неочікувано вигулькнув з-за повороту. Я зайшла й перше, на що звернула увагу, — папери й ручка на столі. Вони чекають на моє щире зізнання…

Обличчя начальника здалося мені знайомим. Здається, уже бачила його колись. Ось лише тоді він був худішим. Десь так на кілограмів двадцять. Нині його голова плавно переростала в тулуб, а над костюмом здувалося воло, як у голуба.

— Добрий вечір, Тимофію Васильовичу! Як там ваша дружина Тетяна? Сподіваюся, при доброму здоров’ї, — посміхнулася на всі зуби.

— І ти будь здорова! Бач, як нас доля звела. Знову, — мовив начальник, колишній слідчий, який вибивав у мене зізнання в крадіжці «народного майна».

— Ви, я бачу, пішли вгору, — я без запрошення всілася на стілець.

— А ти все ніяк не можеш без криміналу, — утішено засміявся начальник. Він кивнув хлопцям із охорони, щоб щезли. Ті послухалися.

— Ось лише маленький нюанс — я нічого поганого не вчинила, — продовжувала посміхатися.

— Справді? Факти говорять протилежне.

— Які факти? Ви самі знаєте, хто насправді злочинець.

— Станіслав? Він — поважна людина, бізнесмен, колишній працівник СБУ, до речі. У нього — чисте минуле. А ти хто? Колишня засуджена! Пиши чистосердечне зізнання, — воло колихнулося у бік ручки з папером.

— У мене вже немає люстри, щоб вам запропонувати. А ось Славик, звісно, чимало вам заплатив!

— Не зводь наклепи.

— Цікаво, а хто вам заплатив ще дванадцять років тому? — раптом мене осінила одна здогадка, яка несла коріння з минулого.

— Ніхто мені не платив. Ти хотіла писати зізнання? Пиши! — начальника вже явно починала втомлювати наша розмова.

— А я й не казала, що хочу в чомусь зізнатися. Я лише хотіла з вами поговорити.

— Поговорила? — скривився чоловік.

— Славик попередив, що може викрасти моїх доньок. Мені потрібно їх захистити! — заволала.

— Не говори дурниць, — гордо стріпнув головою Тимофій Васильович і відвів очі.

У двері постукали. Це був слідчий у справі Насті й Онуфрія Станіславовича.

— Що потрібно, Віталію Ростиславовичу? — неввічливо на нього вирячився начальник.

— Мені сказали, що Віта Коляда хоче зізнатися. Ось і прийшов, — слідчий відразу зіжмакався.

— Ось скажіть мені, пане слідчий, який мотив того, що я викрала дитину та її вчителя? Який сенс? — повернулася до візитера.

— Хтознащо у твоїй хворій голові, — розізлився начальник. — Гей, ви там! Заберіть її геть! Посадіть за ґрати! Хай сидить!

— Моїм донькам загрожує небезпека! — закричала й благально подивилася на слідчого. — Будь ласка, допоможіть!

Він відвернувся.

62

Ксенька

До нас прийшов слідчий — невисокий, чорнявий, з маленькою лисиною. Його звали Віталій, я його бачила кілька разів у моєї подруги Ярини вдома, він упадав за її старшою сестрою Світланою. Він теж упізнав мене й дещо зніяковів. Віталій завітав не сам, а з двома губатими міліціонерами.

Ось вони й розпочали запитувати — що, де, як. Віталій, таке враження, прийшов, щоб оцінити, як живуть-поживають доньки відомої на всю країну злочинниці-рецидивістки. Тобто моєї мами.

— Стоп, дівчата, нічого не кажіть! — це у квартиру ввалився Вано.

Йому Варварка теж подзвонила. Вано святково вбрався в блискучий чорний костюм, який віддзеркалював усе навколо. У мене закралася думка, що свій диплом адвоката він купив десь на базарі, у свого побратима-грузина. Максим ревниво на нього глипнув. А Вано виглядав таки непогано — йому личили костюми. До нас раніше він приходив одягнутий по-простому, у джинси й светр. Це для Варварки так старається…

Губаті міліціонери зміряли його зневажливо очима й почали опитувати дядька Степана й тітку Галю.

— Що ви їм уже розповіли? — стурбовано поцікавився Вано.

— Майже нічого. Узагалі-то, ми домовлялися, що ви захищатимете мою маму й Валерика. Нас із сестрою, на щастя, ні в чому не звинувачують, — сказала Варварка.

— Варваро, я ж просив називати мене на ти! Навіщо ці офіційності… А фільтрувати те, що говорите, потрібно завжди. Запам’ятайте. Краще мовчіть.

— Але… — розкрила рота Варварка.

— Ц-ц-ц!!! — прицмокнув Вано й направився до Віталія.

— У крайньому разі ми не самі, — усміхнулася Варварка.

— Разом легше й батька бити, — підтримав її Максим.

— Угу, батька, — спохмурніла сестра.

Усе ж міліціонери зафіксували факт вторгнення в нашу квартиру й нападу на мою сестру. Ми домовилися з Вано, що вранці підемо у відділення міліції поговорити з мамою. Він пішов, попереднього довго душевно прощаючись із Варваркою. Максим при цьому скреготав зубами. Думала — розкришить.

63

Варварка

Ми мали коротке побачення з мамою. Вона розповіла нам, що бачила. Ми вразилися: убивця живе просто в нашому дворі!

— Чому його досі не заарештували? — не могла зрозуміти Ксенька.

— Усе не так просто, як тобі здається, — мудро відповіла я.

Мама злякалася, почувши про нічний напад, і погодилася з тим, що нам потрібна охорона.

— Чому ви не подзвоните Павлові? Хай поки що поживе з вами в квартирі. Усе-таки він — сильний чоловік, не хлопчик. Будьте обачними. Вам загрожує небезпека.

Мама геть спала з лиця за ці дні. Ми принесли їй суп і пиріг, міліціонер перевірив їжу, неначе в ній сховали зброю і наркотики. Вано домовився, що прийде в понеділок до мами. Вона благально поглянула на мене. Проте я була незворушна. Вано я довіряла.

— Ви принесли що-небудь Валерику? — запитала мама.

Ми йому не принесли нічого.

— Завтра зайдіть. Я переживаю за нього, — наказала мама.

Удома подзвонила Павлу. Він кволо мені відповідав.

— Ви захворіли? — запитала в нього.

— Ні-ні, що ти! — запевнив він.

Якщо чесно, Павло не горів бажанням приходити до нас, проте пообіцяв увечері заглянути. Запитала його про Валерика. Він запевнив, що планує його відвідати через годину-другу.

Але справи не чекали. Я знову спакувала до торби фрукти й солодощі, узяла Ксеньку та Максима, і ми втрьох попрямували до лікарні. Головне, щоб Настуня отямилася й розповіла, що з нею сталося насправді.

Тітка Таміла продовжувала сидіти біля доньки. Біля неї крутилися ще дві дівчини. Я їх не знала.

— Дівчата, а ось і Ксеня з Варварою, вони теж із балетної студії, — привітно сказала тітка.

— Вони не з нашої студії, — скривилася висока худа білявка.

— Та, що молодша, ходить зі мною в школу, а старша вже застара для балету, — пирхнула русява краля.

«От зараза! Стара я для балету!» — подумала я й стиснула кулаки.

— Не кажучи вже про зайву вагу, — задерла носа білявка.

З моїх вух пішла пара.

— То хто ви, дівчата, чому ж обманювали, що ви разом із Настунею танцюєте? — здивувалася тітка.

— Почекайте-но! А-а-а! Оця, що молодша — здається, донька тої жінки-викрадачки! — осяяло русявку.