— Тобі потрібна допомога? — запитав батько.

— Так! Треба терміново їхати в містечко Р.

— Добре. Візьмімо ще мого друга Володьку.

— А він як? Зможе допомогти? — запитав, бо добре знав «афганця» Володьку, більшого п’яниці не було на все містечко.

— Він має хист. Потім побачиш який, — запевнив батько.

Я вручив здивованій тітці Наталці її продукти, попросив їх поки що покласти в холодильник. Батько подзвонив кому треба й повідомив, що сьогодні не працює. Ми всілися в його «Ниву» й поїхали забирати Володьку. На щастя, він був ще тверезим. Ранок усе-таки.

69

Ярослав

Ми Володьці розповіли ситуацію. Він став такий серйозний, що мене на мить розібрав сміх. Ледь стримався. Це був добрий знак. В екстремальних ситуаціях тільки добрий гумор мене й рятував. Володька витріщив очі, утягнув щоки й простягнув свої довгі ноги. Він мені нагадував зайця. Не полохливе звірятко, а такого собі ніньзя-зайця, який зав’язує навколо своєї голови вуха й мужньо вступає у бій. І-і-і-я!

— Висадимо Марка біля школи. Якщо на квартиру його сестри вже нападали, то їй і далі загрожує небезпека. Хай знайде Ксеньку та відведе додому. Чув, Марку? По максимуму її охороняй! — наказав Володька.

— Добре, — махнув ірокезом син.

— І зміни зачіску. Що за мода така? — забурчав Володька, як старий дід, але спохватився й продовжив: — А ми з Яриком поїдемо шукати того Славика. Спочатку в його генделик, потім — до нього додому. Зустрічаємося на квартирі в Ксеньки. Це наша база. Ти написав усі адреси, які треба, Марку?

— Так, я написав, — підтвердив син.

— Намалюй ще там номери телефонів у Р., які знаєш. Про всяк випадок, — Володька замислено погойдався туди-сюди й заплющив очі. Він думав.

Ми з Марком перезирнулися. Я підморгнув йому. Це буде цікава пригода, хай йому грець!

70

Зіна

Вийшла з квартири Віти й подибала до парку. Повільно падав сніг, я сіла на лаву й готувалася стати відморозком. Віта не відступиться, це — факт. Мій річковий пісок, якщо все піде так, як треба, підірве її здоров’я, спричинить депресію і, можливо, навіть доведе до самогубства. Але потрібен ще план Б. Завжди потрібен план Б.

Я помітила відділення міліції. У цьому містечку воно розміщувалося біля парку — дуже зручно на випадок молодіжних бійок. У мою голову прийшла ідея. Приголубила її і розцілувала. Це було геніально.

Прийшла у відділення й попросила позвати слідчого.

— Вам кого? — запитав черговий.

— А який є?

— Тимофій Васильович.

— Позвіть його, будь ласка.

— Чекайте, він зараз прийде.

Справді, чекала зовсім недовго. Слідчий поглянув на мене й запропонував пройти в окрему кімнату. Це було те, що потрібно.

— Хочу вам запропонувати одну справу. Вона дуже делікатна. За неї вам буде винагорода.

— Хочете, щоб я простежив, чи не зраджує ваш чоловік? — посміхнувся Тимофій Васильович.

— Те, що мій чоловік мене зраджує, знаю й без вас. Я хочу помститися його коханці.

— Як? Якщо хочете її побити, то ви переплутали адресу. Зверніться до якогось кінченого наркомана. Він допоможе, — хмикнув слідчий.

— На неї можна відкрити справу! За розкрадання майна. Вона працює в їдальні й звідти приносить додому продукти. Це точно, кажу вам! Я була в її квартирі. У неї забитий холодильник різними дефіцитними харчами. На кухні стоїть тазик апельсинів!

Це був аргумент.

— І що я отримаю натомість? — поцікавився слідчий і виразно поглянув на мою ондатрову шапку.

Я скинула її й зняла свої золоті кульчики.

— Цього мало, — скривився Тимофій Васильович.

— Яку ви маєте мрію? — поцікавилася.

— А ви що, золота рибка? — пожартував чоловік.

— Майже. Кажіть.

— Хочу бути начальником відділення міліції. Така моя мрія! — сказав Тимофій Васильович і зареготав. — Зробите це для мене?

— Зроблю.

— Гаразд, принесете завтра ще 200 карбованців.

— У мене із собою є 70, беріть, — запропонувала.

— Ні, 150! — торгувався слідчий заправською базарною бабою.

— 100 й посаду начальника міліції! — заявила. — Погоджуйтеся, бо я — не мільйонерка!

Справді, я не була мільйонеркою. Щоб повипендрюватися перед Вітою гарним дефіцитним вбранням, я витратила майже всі свої приховані від сім’ї заощадження! Останнє з мене витягав слідчий…

— Добре. Домовилися, — чоловік протягнув мені свою суху правицю.

…Вийшла із відділення та з насолодою вдихнула морозне повітря. Це тобі відригнеться річковий пісок, Віто, а не мені!

71

Віта

Страх за доньок засліплював очі, як липкий гарячий піт. Вони пішли, а я залишилася на самоті зі своїм найгіршим кошмаром. Славик знову нападе, він обов’язково це вчинить, знаю точно. Йому немає вже що втрачати. Його психіка підточена шашелем безкарності, зарозумілості й комплексами, у глибині яких навіть я могла втопитися.

Знову попросила, щоб мене пропустили до начальника.

— Мені потрібно зробити зізнання, — твердо заявила я.

Незабаром уже продавлювала стілець у кабінеті Тимофія Васильовича. Він мовчки витягнув із шафи аркуші паперу й поклав переді мною на стіл. Я поглянула на них — там уже було написано моє зізнання. Мені залишилося лише написати: «З моїх слів записано правильно», поставити підпис і дату.

Сирість тюрми відгонила подихом смерті. Але страх за доньок був сильнішим.

Я підписала весь той ідіотизм, який був вигаданий Тимофієм Васильовичем.

— Скажіть, як там Валерик? — запитала й поглянула на задоволене обличчя начальника.

— Бачиш, нарешті я все-таки вибив із тебе зізнання, — шкірився він. — А щодо Валерика, то він теж зробив зізнання.

— Він хоч ще живий? — якщо в мене були болючі точки — це доньки, то як же вибивали зізнання в бідного хлопця? Хоча вибивали — це правильне слово, так.

— Живий, ти краще за себе переживай! — порадив начальник.

— Мене ще цікавить: за скільки ж ти продався Славику? — я відразу перейшла на ти. Якщо вже ми пішли на таке, то офіційності тут не місце.

— Скажімо так: безбідну старість я собі забезпечив! — зареготав Тимофій Васильович.

Я раптом побачила в його животі ракову пухлину, яка, мов медуза, простягала свої тонкі ніжки метастазів.

— А за скільки тебе купила Зіна? — продовжила.

— Яка ще Зіна? А-а-а! Давно це було, не пам’ятаю.

— Ти знаєш, яка побічна дія від її заклять? Ти отримав усе, що хтів, обманливим шляхом, проте плата за це — жорстока.

— Не мели дурниць! — розсердився Тимофій Васильович. — Розбазарилася тут. Хто там є? Сірожа? Заведи цю злочинницю в камеру. Під замок її!

Сірожа миттю притарабанився.

— Сходи завтра до онколога. Ти хворий! Ха-ха-ха! Тобі всі хабарі вилізли боком! Ти щось говорив про безбідну старість? Ха-ха-ха!

Сірожа виволік мене на коридор, і вся моя показна веселість зникла. Я теж фактично підписала собі смертний вирок. Як же мої доньки будуть без мене?

72

Ксенька

Директорка викликала спеціаліста у справах неповнолітніх — схожу на гуску товсту тітку з маленькою вродливою голівкою. Вона поставила нам кілька запитань і прослухала диктофонний запис.

— Я віднесу його до міліції, вони знають, що робити, — сказала вона.

Мені дозволили взяти відгул на цей день. Ми з Марком пішли додому.

— То що з Ванею? Ви його так просто відпустили? — запитала Варварка.

Вона сиділа за швейною машинкою й витискала з неї всі соки.

— А що ми мали роботи? Узяти його в заручники? Хай розбирається міліція, — відповіла їй.

— Міліція? Ти забула, які виродки там працюють? Наша мати й Валерик — невинні, а їх змусили написати зізнання! — Варварку всю тіпало. Вона нам розповіла все, що сталося цього ранку в міліції.