Валерик сидів на казенному стільці, як велика ображена дитина, і бубнів:

— Я вам повторюю знову: знайшов Настю в лісі, виніс її на дорогу, зупинив машину, завіз її в лікарню. Я пішов шукати Настю з Вітою Колядою, бо я її попросив про це. Вона допомогла мені її знайти. Як?

Відчув, що з’їжджаю з глузду. То це Віта допомогла знайти Настю?

Із коридору почувся голос моєї нареченої:

— Навіщо ви його затримали? Я ж усе написала в заяві! Скажіть, а Славика ви заарештували? Не моє діло? А це нормально, що він викрав школярку й тримав її в хатині в лісі?

Так, це була Віта. Вона зайшла, кивнула мені й кинулася до Валерика:

— Вони тобі нічого не зробили?

— Ні, мамо, — пробурчав Валерик, як ведмідь.

— Це добре, що ви зайшли, Віто, до вас є чимало запитань, — слідчий торкнувся до ліктя жінки, а в моїх очах засяяли вогники ревнощів.

— Ви запитуйте, не соромтеся, — сміливо кинула йому Віта.

— З огляду на вашу судимість…

— Що, у моєї Віти є судимість? — підскочив я.

— Є. А вам це не було відомо? Збираєтеся одружуватися на ній і нічого не знаєте про цю жінку. Обережнішим потрібно бути, громадянине! — слідчий хижо всміхнувся, і його очі на мить спалахнули червоно-помаранчевими вогнями.

Коли я вийшов із відділення міліції, то пішов додому, знайшов свої старі кеди в дивані, які лежали там із доісторичних футбольних часів, узувся і побіг. Віта з Валериком залишилися у відділенні. Тільки Богу було відомо, що на них чекає. Я лише зрозумів, що на них хочуть повісити викрадення Насті й труп Онуфрія Станіславовича.

Я пробіг кілометрів п’ять, дорогою ледь не вмер від задишки, бо не бігав уже давно, і звернув до свого знайомого. Треба було доробити халтуру. Це краще, ніж божеволіти вдома.

Вітька подивився на мою почервонілу мармизу й мокру сорочку й запитав, що сталося. Я не втримався й усе йому розповів. Вітька скривися, ніби спробував гірку редьку, і дістав із холодильника пляшку горілки. Я із жалем поглянув на свої кеди й зітхнув.

Останнє, що пам’ятаю: Вітька обіймає мене за плечі й слиняво повторює:

— Жінка — їй довіряти не можна!

У цей час його жінка Ганя, яка чомусь пов’язала на голову нову біленьку хустинку, дивилася на нас довгим сумним поглядом, у якому я раптом впізнав свою першу дружину й згадав її слова: «Останнє попередження, Павле: або ти зав’язуєш із горілкою, або я йду від тебе».

Та ну їх, цих жінок!

— Наливай, Вітько!

56

Ксенька

Я покинула брата з важким серцем і поїхала додому. Мені було кепсько бачити його таким засмученим, проте я не знала, як допомогти хлопцю. Його мати мене таки зненавиділа.

Удома Варварка щось шила, а коли я зайшла до хати, то вона на мене накинулася:

— Маму бачила? Знаєш, де вона?

— Ні.

— Я дзвонила до дядька Павла. Його телефон не відповідає, нікого немає вдома! Я місця собі не можу знайти! — Варварка почала гризти собі нігті. Такого з нею не було вже давно.

— Може, вона кудись пішла з ним?

— Наша мама? Навряд чи. Вона була б уже вдома. Уже п’ята година вечора.

— Може, подзвонимо в лікарню?

— О Боже… Дзвони.

Те, що ми дізналися, нас вразило. Настя знайшлася, натомість у її викраденні і вбивстві Онуфрія Станіславовича підозрюють нашу маму й Валерика. Ми з Варваркою погребли у відділення міліції. Проте нас далі порогу не впустили, і ми повернулися додому.

— Маєш знайомого адвоката? — поцікавилася в сестри.

— Маю. Але він не захоче зі мною говорити.

— Чого це? Хто він?

— Ти його добре знаєш. Його звати Вано. Проте він чомусь до мене вже не заходив кілька тижнів. І не дзвонить.

«Йопт…» — подумала я.

— Хочеш, я йому подзвоню? — запропонувала.

— З якого такого дива? — здивувалася Варварка.

— Просто запропонувала.

— Я сама йому зателефоную.

Дзвінок тривав недовго.

— Ксенько, я тебе приб’ю! — закричала Варварка й затрясла кулаками.

Почала від неї втікати. Але куди втечеш у квартирних тісних хоромах? Варварка затиснула мене в кутку:

— Як ти могла йому продавати те, що в мене вкрала? Як ти взагалі могла в мене вкрасти? Що ти йому на мене наговорила?

Я сумно мовчала, скрутившись у кутку й закривши обличчя. Варварка занесла наді мною кулак, аж повітря загрозливо заскавчало, але потім його опустила.

— То він погодився захищати маму й Валерика? — запитала за хвилину.

— Погодився, — Варварка сіла біля мене, притулилася до стіни, і там ми сиділи, здається, цілу вічність.

— Слухай, Варварко, якщо маму й Валерика звинувачують у викраденні Насті й убивстві Онуфрія Станіславовича, то підтвердити це або спростувати може єдиний свідок — Настя, правильно? — осяяло мене.

— Правильно, — встала Варварка.

— І якщо моя мама й Валерик невинні, то злочинець захоче прибрати того єдиного свідка, чи не так?

— Бігом збирайся й мерщій до лікарні! — заволала Варварка.

57

Віта

Я дивувалася, як могла вляпатися в таку історію. І чому на мене й Валерика хочуть повісити злочин, який ми не скоювали? Але незабаром все зрозуміла. Двері кімнати, де мене замкнули «добрі» правоохоронці, щоб завчасно не хоронити за ґратами, відчинилися, і зайшов Славик власною персоною.

По правді, я злякалася. Славик виглядав неадекватно, і його запалені червоні очі дивилися на мене й крізь мене.

— Здоров, Віто батьківно! — «ввічливо» привітався Славик.

— Миколаївна, — уточнила я.

— Я все знаю про тебе, Віто, усе, — закружляв джмелем навколо мене чоловік. Я інстинктивно вся стиснулася.

— Що значить: усе? — запитала з викликом.

— Ти була засуджена, тому й цей злочин повісять на тебе! І твого помічника, звісно.

— Але я була засуджена за крадіжку, це різні речі. І взагалі, Славику, я бачила саме тебе, коли ти виходив зі тієї хатини!

— Де твої докази, га? Візьми на себе цей злочин, і твої дівчатка не постраждають.

— Що? — вскочила, як ужалена. — Ти сказав: мої дівчатка? Не смій до них наближатися! Ти чув? Ти…

— Тихіше, Віто, тихіше. Не кричи. Тож ти мене зрозуміла. Візьмеш на себе — твої доньки залишаться живими. А ні, то мені доведеться з ними розібратися. Ти ж здогадуєшся, як саме я це зроблю? — Славик широко посміхнувся.

— Ти хворий вилупок! — закричала я в припадку. — Твоє місце — у тюрмі!

Славик задоволено захихотів і вийшов. Я почула, як сухо клацнув замок. У мені все почало горіти, і я втрачала здатність керувати собою. Знала, що потрібно заспокоїтися й зосередитися. Проте це було надто важко. Коли чергова хвиля страху за доньок ошпарила серце, почала тарабанити у двері й волати:

— Мені терміново потрібен начальник міліції! Мені потрібно йому дещо сказати! Мені терміново потрібен…

58

Зіна

Марко не прийшов додому ні в суботу, ні в неділю. Я подумала, що він поїхав до своєї так званої сестри. Хай їде, думаю, хай йому сумку на тиждень ладнають і гроші дають. Теж мені! Проте в суботу ввечері подзвонила Ксеня й попросила Марка до телефону.

— А він що, хіба не в тебе? — з’єхидничала.

— Ні, він не поїхав до мене. Залишився. Передайте йому, хай передзвонить. Це терміново, — у Ксені щось сталося, чути було по голосу, але хай їй, мені байдуже.

— Передам, — відповіла якомога огиднішим голосом.

— Дякую.

Я поклала слухавку. У препаскудному настрої лягла спати. Де Марко?

У понеділок уранці, коли вже збиралася йти на роботу, явився син. Йому потрібно було забрати ключ від кімнати в гуртожитку.

— Ти де був? — запитала його.

Син підкреслено не хотів зі мною розмовляти.

— Там твоя сестра дзвонила. У неї щось трапилося, — кинула спересердя, щоб Марко хоч якось зреагував.