— Може, вона могилу прибирає? — сказала я, хоча відчувала, що все набагато гірше.

— Я її приб’ю. Дивися. Це вона на могилі батька, — Марко був дуже розгніваний.

Обережно виглянула. Зіна щось зарила в могилу, по-злодійському роззирнулася й попрямувала до виходу. Могила, до слова, так і залишилася неприбраною.

Щойно мати пішла, як Марко підійшов до могили й почав гребтися. Я стояла, роззявивши рота. Лише звернула увагу на гранітний надгробок, де було вибите зображення обличчя Назара. Виявляється, він народився в один день з моєю сестрою. Оце так збіг!

— Ой, уколовся, — Марко дістав те, що зарила його мати — дерев’яний хрестик, до якого щось було прикручено ниткою. Я придивилася — це була часточка від полотна. Мого полотна.

— Кинь на землю негайно! — наказала. Марк послухався. Я вирвала молоденький лопушок, який необачно вибився з-під землі, і загорнула в нього хрестик. — Є сірники?

— Є запальничка, — брат дістав із рюкзака.

— Спали це.

— Я її точно вб’ю, — бурмотів під ніс хлопець, виконуючи мій наказ.

— Це вона на мене зробила, до хрестика було прив’язано шматочок картини, яку тобі подарувала, — випалила.

— Що в мене за мати?! — бурмотів Марк.

— Будь ласка, не говори їй нічого! Буде тільки гірше!

— Не обіцяю. Занадто злий.

— Ну будь…

— Приберімо на могилі, — перебив мене брат.

Я не стала сперечатися й узялася виривати бур’яни.

48

Віта

Дочекалася, поки обидві доньки розбіглися по своїх справах. Варварка поїхала в Княже ще з вечора, у п’ятницю, там і переночувала, а Ксенька повернеться сьогодні тільки ввечері. У мене попереду — цілий день, щоб знайти Настуню. Я склала в рюкзак необхідні речі. Усім, хто цікавився, сказала, що йду на свій город на околиці. Тож залишилося сісти на велосипед і поїхати до лісу.

Уже вийшла надвір й занесла ногу, щоб усістися в сідло «України», як мене покликав знайомий голос:

— Мамо?!

Мало не зомліла: це був Валерик. І він мене називав мамою. Хороший початок! Валерик помітив, як змінилося моє обличчя, тому підбіг ближче й вибачився.

— Я можу вас називати тітка Віта чи на ім’я й по батькові, — запропонував він.

— Називай мамою, якщо тобі так подобається, — дозволила й відзначила собі, що Валерик не такий вже й дурник, як бажає здатися.

— Кудись їдете? — поцікавився Валерик.

— На город.

— А де ваша лопата чи сапа?

Я вже говорила, що Валерик не такий уже простачок?

— У мене на городі є маленький сарайчик, там я зберігаю все, що треба для праці, — насправді такий сарайчик був на сусідньому городі, я йому безмежно заздрила, бо мені доводилося перевозити лопати, сапи в руках, хоча влітку ми ховали це причандалля в горах сполотого бур’яну, щоб не носитися зайвий раз.

— Знаєте, мамо, я хотів вас про дещо попросити. Ця справа дуже важлива, — Валерик раптом нахнюпився, і його ще дитячий лоб узявся зовсім дорослими зморшками.

— Кажи, я допоможу (ото вже ця моя щедра на допомогу душа!).

— Мені тато був обмовився, що ви маєте талант чи то дар передбачати, бачити інших людей, те, що з ними буде. Можете допомогти знайти Настуню? Я… Я насправді й пальцем її не торкнувся! Її треба знайти! — Валерик шепотів усе це мені на вухо, щоб не підслухала всевидяча багатоповерхівка.

У цей момент із дверей мого під’їзду вийшла сусідка з першого поверху, тітка Ніна. Вона мило всміхалася.

— Ти на велосипеді? Доганяй! — вирішила рятуватися втечею, бо від тітки Ніни так просто не відчепитися.

Валерик був на велосипеді, як і кожен добропорядний мешканець нашого містечка. Він швидко мене наздогнав.

— То що, ви допоможете мені?

— Так! Якщо чесно, уже сама сьогодні планувала її шукати. Їдьмо у ліс, потім спускаємося до річки. Настя десь там, відчуваю.

— Спасибі, мамо! — Валерик сильніше натиснув на педалі й вирвався вперед. Сорочка на його спині надулася пухирем, і тепер «синочок» здавався ще більшим.

Я посміхнулася й зненацька…

Біля Настуні хтось був. Чоловік до сорока років, огрядний, із сильним запахом поту. Він щось їй говорив… У його руці щось масляно блистить… Пістолет.

Усередині все похололо, і я почала наздоганяти Валерика. Ми мусимо встигнути. Інакше… Інакше на Настуню чекає доля Онуфрія Станіславовича. Він уже був мертвий — я це знала точно.

49

Зіна

Коли я прикріплювала шматочок полотна до хрестика, то боляче роздряпала пальця й моя кров капнула на хрестик. Це було не дуже добре, я відмила кров і сподівалася, що все обійдеться. Закопала хрестик у могилу кровного родича Ксеньки — Назара, тож тепер її чекає якщо не смерть, то важка хвороба, про невдачі я вже мовчу.

Задоволена прийшла додому. Мене ніхто не бачив, а Марко повіявся десь із самого ранку. Раптом мене почало пекти зсередини. Я скинула з себе кофтину й схватилася… Я вже не знала, за що мені хапатися! Мені не боліло серце, натомість усе всередині взялося вогнем.

Я все-таки не відмила всю свою кров із хрестика. І його зараз хтось палив. Але хто? Значить, ця людина стежила за мною.

Корчилася кілька хвилин. Нарешті все стихло. Випила заспокійливої настоянки й вирішила полежати півгодини, щоб набратися сил. Не помітила, як заснула.

Мене розбудив Марко. Він із силою шарпонув мене. Я встала й витріщилася на нього.

— Не смій! — кричав він у якомусь припадку. — Не смій більше робити вроки на Ксеньку! Якщо з нею щось станеться, я тебе вб’ю! Клянуся! Чуєш мене? — син згріб моє обличчя в долоню й боляче його зчавив.

На моїх очах мимоволі з’явилися сльози. Марко побачив це й відпустив мене.

— Ні, тільки вдуматися! Що ти робиш, мамо? Чого ти так усіх ненавидиш? — Марко ходив кімнатою туди-сюди й повторював свої звинувачення.

— Я не хочу, щоб ти з нею спілкувався! — вступила я в діалог. За що й отримала.

— Яке тобі діло до того, з ким я спілкуюся! Не втручайся в мої справи. Чуєш? — визвірився Марко.

— Добре. Більше це не повториться.

— Дивись мені, — хлопець вийшов із кімнати, голосно ляснувши вхідними дверима.

Я виглянула, куди він пішов. Сподівалася, що Марко піде до комори, візьме мішок пророщеної картоплі й піде на город її садити. Ми домовлялися з ним, що посадимо на цих вихідних ранню картоплю.

Але ні — він пішов геть із двору. Я придивилася — за хвірткою на нього чекала Ксенька. Значить, Марко пішов до мене розбиратися, а в цей час його (уже не знаю, як її називати) сестра чекала під хатою? Дожилася!

Мене розібрала злість. Якщо з Ксенькою не можна нічого зробити, то можна зробити з… Ні, як я могла таке подумати? Якщо Назара те пійло вбило, то й Марка — теж. Ні, я не труїтиму власного сина.

Я заплакала. А потім пішла садити картоплю. Кожна українська жінка, ображена чоловіками, утішається на городі тим, що вирощує для них же смачні екологічно чисті овочі.

50

Варварка

Дискотека ляскала зубами й світилася дешевими вогниками. Мене знайомили з усіма місцевими, а потім якийсь парубок, у якого було зовсім звичайне ім’я, яке я чомусь не могла запам’ятати, запитавши дозволу в Максима, запросив мене на повільний танець. Я обійняла його за шию, щоб він не говорив зі мною, а лише насолоджувався близькістю мого тіла, і думала про своє.

Максим для мене — непогана партія. Він молодий, красивий, перспективний. Звісно, його родина — проста як двері, але це можна пережити. Ми житимемо у власній квартирі, у нас буде автомобіль. Я згодом відкрию власну швейну майстерню, а він працюватиме головним спеціалістом. З’являться діти. У нас вони будуть красивими.

Але всю цю картину псує Олеся зі своїм сином. Я можу мовчати про неї, як це роблять Віра Василівна й бабця Броня, цим я уподібнюся до них, принижуся до їхнього рівня. А можу про все розповісти Максиму. Якщо він мене покохав, то значить, розлюбив Олесю. Гаразд, але ж він захоче бачитися зі своїм сином! Олеся не втратить такої нагоди, щоб знову не спокусити колишнього!