— Дякую, — я в’яло взяла в руки плаття, воно нагадувало мішок із парусини. Але мені було все одно.

— Яку ти гарну хустку вибрала! Як я люблю — блакитну, щоб в узорі було багато зеленого й червоного! Хустки там і лежали, на верхній поличці?

— Ні, на нижній.

— А то, мабуть, бабця Броня переклала, — голос Віри Василівни якось нервово сіпнувся, я глянула на неї і зрозуміла: вона все чудово знає про ті листи…

Потрібно було продовжити розмову, та мені заціпило. До хати зайшла бабця Броня. Вона поглянула на мене й запитала:

— Ще не переодягнулася, Варваро? Ось я тобі гумові чуні знайшла для городу. Шкарпетки візьми в Максима. Хай дасть тобі нові. Максиме?!

«А Максим знає, що в нього народився син? Мабуть, ні. Його мати й бабця сховали від нього листи від Олесі. Але чому? Хоча… Мабуть, я знаю відповідь», — крутилося в моїй голові.

Прийшов Максим і повів мене до вітальні, де я мала переодягнутися. Він дав мені свої шкарпетки — вони були нові, ще з етикеткою. Ось лише сорок четвертого розміру. Я поглянула на Максима — він же був красунчиком, міцним парубком, недарма Олеся в нього настільки сильно закохалася! А він… Чи для нього вона була лише забавкою?

— Що з тобою? На тобі лиця немає. Бліда вся. Якщо тобі погано, то не підеш на город. Це все бабця Броня. Вічно всіх на город гонить! — сказав він зі щирою турботою.

— Максиме, а ти когось кохав? Ну, до мене? — запитала не без зусилля.

— Розумієш… Так, кохав. Я тобі не брехатиму. Її звати Олеся. Я познайомився з нею в Житомирі, разом училися в бурсі. Ми зустрічалися рік. Потім навчання завершилося і я поїхав додому. Ми домовилися листуватися. Я написав їй кілька листів, але вона зовсім не відповідала. Ось я й перестав писати. А потім зустрів тебе. А ти когось кохала до мене?

Якщо вже я таке запитала в Максима, то він мав право запитати мене подібне. А мені було в чому зізнаватися. І листів я теж маю не менше, ніж Олесиних. Зберігається воно в мене в стосах нової тканини. Це моє листування з Сергієм, який на той час служив в армії. Він був старшим за мене на чотири роки, красивим, з хорошої сім’ї. Ось лише була проблемка — його дівчина, з якою він зустрічався, здається, з першого класу. Вона була фактично нареченою, батьки з обох сторін уже давно про все домовилися — де молодята житимуть, працюватимуть, у яку школу підуть їхні діти.

Для Сергія наше листування було розвагою, приємним доповненням до повсякденного нудного побуту, а я закохалася в нього, хоча фактично наживо спілкувалася з ним двічі — уперше, коли ми познайомилися на дискотеці, яку організували до 8 Березня в училищі, де я навчалася, і вдруге — коли ми побачилися через два дні в парку.

Що цікаво, я не любила дискотек і тоді пішла на танці, бо піддалася вмовлянням моєї співмешканки Тетяни, яка не хотіла йти сама. З хлопцями я теж не зустрічалася, була такою собі домашньою дівчинкою. Це вже потім…

Сергій відслужив свій термін в армії й поїхав до своєї дівчини, яка на нього вірно чекала. Мені відписав напередодні, де повідомляв, що наш роман сягнув свого фіналу. Я поплакала й утішилася. Лише пообіцяла собі, що більше не віритиму чоловікам. Звісно, останній момент я Максиму не розповіла.

Проте я продовжувала для чогось зберігати своє листування з Сергієм, хоча мала б його викинути чи спалити. Мабуть, у мене було щось спільне з матір’ю й бабцею Максима — у нас рука не піднімалася на списані листки паперу, бо це ж — документ, пам’ятка! Навіть, якщо ці листи нас можуть підставити.

— Перевдягнешся? Я відвернуся, — Максим повернувся лицем до стіни.

— Дякую, — намагалася одягнути те плаття, яке мені принесла Лариса. Воно було на мене завелике, але не катастрофічно. Поглянула на себе в дзеркало, яке висіло неподалік — виглядала я по-дурному. Але, як казала моя мама: однаково на город ідеш, хто тебе побачить?

— Хто-хто, усі сусіди, — промовила вголос.

— Що? До чого тут сусіди? — запитав Максим і повернувся вже до мене обличчям.

— Не зважай. Ходімо, — нареченому потрібно було сказати про листи і його новонародженого сина, але в мене язик не повертався про це заговорити.

На городі ми з Вірою Василівною працювали найбільше й намагалися не дивитися одна на одну. Бабця Броня, здається, поки що не знала про мою знахідку, тому вона безтурботно топтала ріллю босими ногами, приспівувала, робила рядочки й садила туди цибулю. Через годину-дві ми впоралися й пішли до хати. Настала пора порати господарство, і я сподівалася, що мене не змусять доїти корову.

Натомість мене змусили кришити молоду нітратну капустину, куплену на базарі для свіжого зеленого салату, і чистити картоплю. Я готувала на кухні разом із Ларисою. Максим пішов допомагати матері й бабці порати їхнє немаленьке господарство.

Лариса розпитувала мене про те, чим я цікавлюся, і запропонувала врешті-решт піти ввечері на дискотеку. Ще цього мені не вистачало.

Нарешті сіли вечеряти. Бабця Броня якось дивно на мене позиркувала. Здається, Віра Василівна не втримала язика за зубами. Після вечері бабця підійшла до мене й прошипіла:

— Не гоже ритися в чужих речах.

— Я не рилася! Шукала хустку, як мені сказала Віра Василівна.

— Вона сказала тобі на верхній поличці шукати, а не на нижній!

— Хустки лежали на нижній.

— Ти ще щось там знайшла, — бабця нахмурила рідкі брови.

— Так, листи.

— І ти читала?

— Читала.

— Знаєш, що чужі листи читати не можна?

— А ви про це знаєте? — стомлено запитала я.

Якусь мить ми стояли одна навпроти одної й дивилися у вічі.

— Ти вже Максимові сказала? — запитала бабця, і тепер вона вже нагадувала не добру стареньку, а зморщену стерв’ятницю.

— Поки що ні. Але обов’язково скажу.

— Не смій! Не смій, кажу тобі! — просичала стара.

— Чого це? Він має знати!

— Він не має! Олеся нагуляла дитину — от і дурна. Хай тепер ростить сама. Нам такої поганої слави про нашу сім’ю в селі не треба — ще чого! Щоб ще дізналися, що в Максима є байстрюк! Це буде ґвалт на все село!

— Таємниці рано чи пізно стають явними. І краще вже раніше, ніж пізніше, повірте мені, — твердо сказала й нахмурилася, згадавши Ксеньку з її братом.

— І що ти тепер? Вийдеш заміж за Максима й він платитиме аліменти на сина? А може, він не схоче тебе заміж брати, до Олесі піде? Кине тебе перед вінцем, буде тобі погана слава! Ти подумай добре. До-не-чко, — бабця відступила від мене й вийшла з хати.

— То що, на дискотеку? — у кімнату заглянула безтурботна мармиза Лариси.

— Так, ходімо, — бездумно погодилася.

Мені було над чим важливішим подумати.

47

Ксенька

Мама мені купила не вінок, а букет штучних квітів. Я їхала з ними в електричці, і кожна бабуся, яка мене бачила, скорботно підтискала губи: вони думали, що я їду на похорон. Мене це веселило. Я занадто раділа майбутній зустрічі з братом.

Він мене зустрів, як і домовлялися. Марко приїхав на велосипеді, бо до кладовища від залізниці треба було пиляти кілометрів три-чотири. Я сіла на раму, Марко собі педаляв, весняне повітря било в обличчя, мошка залітала в очі й рот, почувалася ідеально чудово.

Дорогою Марко розповів про те, як рибалив зі своїм батьком, Ярославом. Як на мене, їхня зустріч була доволі невдалою, але брат був задоволений і не жалівся. Головне, щоб йому все подобалося.

Біля цвинтаря Марко припаркував свій велик, і ми почимчикували вглиб території. Навколо росли міцні ялинки з лапатими гілляками. Кожна смоктала соки з небіжчиків. Незлецьки тут почувалися й берізки з липами. Деякі могили вже були прибрані, інші досі щетинилися минулорічними бур’янами й мали на собі вицвілі штучні вінки й квіти.

— А вона що тут робить? — вигукнув Марко.

— Що таке? — здригнулася від несподіванки.

— Мама, вона — тут, — хлопець потягнув мене до найближчої ялинки, і ми сховалися за її розлогим гіллям.