— Може, ви й праві… Але де знання, що Онуфрій Станіславович повернеться? Чутки ходять жахливі…

— Що правда, то правда.

— А Настя? Нічого невідомо про неї? — я надала своєму голосу тремтливості й співчутливості. Це було неважко.

— Ні. Знаю не більше вашого. Вона була дуже сильна балерина. Он бачите, далі в коридорі є стенд під склом? Там є її нагороди й фотографія. Настя одного разу виграла у всеукраїнському змаганні… Ну гаразд, якщо не передумали, приводьте свою доньку. До побачення!

— До побачення!

Молодиця пішла (дерев’яний паркет загрозливо затріщав під її великими ногами), а я підійшла до стенду. Там я знайшла фотографію вродливої дівчини з медовими очима, яка була підписана: «Анастасія Камінська». Там же стояв її головний трофей — кубок у вигляді танцюючої балерини. Я озирнулася — коридор був порожній, обережно відчинила скло й взяла кубок у руки. Мене пронизало струмом.

Напівтемна халупа, гострий запах прілого листя, моху й, здається, води. Тонка рука звисає з-під гори лахміття. Нігті геть обламані, до крові. Світло-фіолетова вена зміючкою огорнула зап’ясток, вона пульсує. Отже, дівчина — жива! Присутність Онуфрія Станіславовича я не відчула, хоча його дипломи й нагороди стояли тут же, на стенді.

Листя, мох і вода… Схоже, дівчина була десь біля річки, можливо, на березі, порослому деревами. Треба це взяти до уваги.

Удома Ксенька мені сказала, що планує цієї суботи податися до містечка Д. і щоб я їй купила вінок зі штучних квітів покласти на могилу Назара. Я зітхнула й погодилася. Лише попередила: жодних візитів до Зіни й жодних пригощань від неї!

Вона, звісно, погодилася з усіма моїми умовами. Якщо чесно, її поїздка була мені на руку: цієї суботи Варварка планувала гостювати з Максимом у його матері в селі Княжому, а я могла без перешкод піти на пошуки нещасної Настуні.

Я залізла до комірчини й знайшла старі гумові чоботи по коліно, рюкзак і ліхтарик. Усе, я — готова!

46

Варварка

Мене багато що влаштовувало в Максимові, проте єдине, що напружувало, — те, що він із села. А це означає: саджання картоплі, а потім її копання, літні закрутки овочів і так далі. Мені маминого городу, який вона умудрилася вибити в місцевої влади, вистачало. Той город був невеликий, зате розташовувався на околиці Задрипинська, а власного транспорту в нас, звісно, не було. Ось і доводилося мучитися за той зайвий мішок картоплі. Я взагалі принципово — проти городництва! Хай цим невдячним ділом займаються колгоспи — ті, які ще животіють.

Ми з Максимом їхали в автобусі, і дорогою він розповів, що йому обіцяють хорошу роботу. Ось вступить він на заочне в Київський технологічний інститут харчової промисловості — і на нашому місцевому маслозаводі, де він працює простим робітником, йому дадуть посаду спеціаліста, а якщо добре працюватиме, то через рік лаври головного спеціаліста ляжуть на його кучеряву голову. А службову машину йому презентують уже з перших днів роботи спеціалістом.

Хто б не хотів мати такого чоловіка? Я шитиму, а він — працюватиме на високій посаді. Житимемо в окремій квартирі, матимемо автомобіль, хай і службовий. Ця картинка мені подобалася все більше й більше.

…Княже отримало свою назву через те, що багато-багато років тому сюди любив приїжджати на відпочинок київський князь. Потім у Княжому жив польський пан та експлуатував простих трудящих. Нині від розкішної позолоти Княжого залишилася тільки назва й облуплений палац польського пана, у якому колись була школа, а нині — клуб.

Максим жив неподалік від цього клубу, у великому будинку з червоної цегли. У нього був ще старший брат, який вдало приженився в Києві й нині дуже рідко навідувався, та менша сестра, товста й некрасива — Лариса. Мати, Віра Василівна, уже була на пенсії й вела домашнє господарство. У хаті жила ще й Максимова прабабця — 93-річна Броніслава. Вона не любила, коли її називали офіційно, по батькові, і просила називати її бабця Броня.

У цьому будинку мене зустріли дуже привітно. Віра Василівна так і крутилася навколо мене, попереджаючи мої бажання. Стіл ломився від домашньої смачної їжі.

Пообідавши, я зауважила, що відірвала Віру Василівну, бабцю Броню й Ларису від роботи — вони перед моїм із Максимом приїздом розбивали грядки. Тому я запропонувала свою допомогу. Моя пропозиція була сприйнята схвально, хоч Віра Василівна й наполягала, щоб я відпочила з дороги.

Проте я запевнила, що сповнена сил. Попросила, щоб мені дали в щось перевдягнутися. Бабця Броня сказала, що старий одяг — на горищі. Я внутрішньо здригнулася, уявляючи, як лізу драбиною на старе занедбане горище.

На моє щастя, Віра Василівна, мабуть, злякалася перспективи, що майбутня невістка заб’ється до смерті, ненароком звалившись із драбини, тому наказала Ларисі полізти на горище й підібрати мені що-небудь.

— Поки що піди в кімнату бабці Броні, відкрий шафу, там на верхній поличці є стосик нових хусток. Візьми собі одну волосся перев’язати, щоб не забруднитися на городі.

— Може, бабця Броня сама мені хустку дасть? Якось незручно в чужій кімнаті ритися в шафі.

— Не бери в голову! Бабця он якраз курям їсти дає, зайнята. Піди, вибери собі, яка більше сподобається, — твердо відповіла Віра Василівна.

Я мусила слухатися. У кімнаті бабці Броні стояло велике залізне ліжко з бильцями, на яких були накручені кругляшки. На ліжку двома нерівними вежами стояли гори подушок, прикриті візерунчастими накидками.

«Цікаво, як бабці Броні не нудно щодня розбирати ці гори подушок і стелити собі постіль? А може, вона спить просто так, спершись на них? Старі взагалі сплять мало», — подумала я й похихотіла.

На підвіконні єдиного вікна вмістилося з десяток різних вазонів: калачик, алое, фіалка, грошове дерево, дика троянда й ще щось, мені досі не відоме. Шафа, яка займала півкімнати, була теж старою й немов роздутою. Вона мала дзеркало на передніх дверцятах, яке спотворювало все, що відображало. Проте не смішно, а страшно.

Я внутрішньо здригнулася й відкрила дверцята шафи. На верхній поличці стояли два стосики новеньких рушників. Хусток не було. Вони знайшлися чомусь на останній поличці. Вочевидь, усі ці новенькі шмати були підготовлені бабцею на смерть. Воно й недивно — у її віці! Хоча бабця ще настільки жвава, що всіх переживе.

Мені було незручно ритися в чужих речах, але я все таки вподобала собі красиву хустку — блакитну, з маленькими хрензелями. Вона була посередині цілого складу хусток, тому я сильно потягнула. Услід за хустиною випав лист.

Я пригледілася — за хустками ховалася ціле листування! Я б сховала той лист туди й не читала б його, якби не ім’я отримувача — Максиму Степановичу Пилипенку. Моєму Максиму! Від… Олесі Солодкої, м. Житомир.

Присіла на смугасту різнокольорову, не першої чистоти доріжку на підлозі кімнати бабці Броні та з тремом у руках і серці розпочала читати:

Любий Максиме!

Я надсилаю тобі лист за листом, а ти все мовчиш. Мене палить образа за це, проте я не можу не писати тобі. Хочу, щоб ти все-таки мені відповів.

У мене народився син 15 березня. Твій син. Я його назвала, як тебе, — Максимом. Якщо захочеш його побачити, то не сумнівайся, приїжджай. Він такий хороший, просто диво. Я його так сильно люблю, як і тебе.

Будь ласка, відізвися!

Твоя Олеся

У мене пересохло горло й закрутилася голова. Здається, я навіть осліпла. Перестала адекватно сприймати навколишнє середовище.

Це тривало мить. Я оговталася.

— Що, донечко, знайшла? Варваро, дитино, хустку вибрала? Ходи сюди! — почувся голос Віри Василівни.

Я злякалася, що мене спалять на гарячому, і запхнула листа в шафу. На гумових ногах вийшла до майбутньої свекрухи й сіла без запрошення біля неї на стілець.

— Ось що тобі Лариса знайшла. Старе плаття. Воно з хорошої тканини, цупке. Ось лише з моди вийшло. Це Лариса його носила, коли у восьмому класі вчилася. На тебе буде якраз, ти ж он яка струнка!