Для холостяків Задрипинська я була ласим шматочком. І мені подобалася їхня увага. Вони прикидалися вірними товаришами й безкорисливими донкіхотами, аби піддобритися й отримати джек-пот. Я могла запросити до себе на гостину кавалера й пригостити чим Бог послав. Сподівалася, що в закличному чоловічому квітнику мій внутрішній колібрі нарешті розгорне крильця та довірливо затріпоче ними, жадібно витягуючи довгий хоботок. Але ж ні.

Мій колібрі став опудалом.

21

Марко

Дорогою до ветеринара заглянув на автостанцію. Останній автобус, який прямував до обласного центру через Ксеньчин Задрипинськ, мав вирушати за годину.

Коли я почув про це, у моїй голові клацнув механізм і коліщатка затерлися злагоджено, витворюючи динамічну мелодію. Вона переповнила мої груди й надула їх вітрилами фрегата.

Я «доплив» до ветеринара, дядька Ярослава, і розповів йому про біду, що сталася зі свинею. Дядько знав мою сім’ю — колись нашу корову, яка перестала жуйку жувати, від нетравлення шлунка рятував.

Ветеринар сів у «Ниву», посадив мене біля себе, і ми погазували. Дорогою він із хитрим виглядом розповів кілька масних бородатих анекдотів, мовби ініціюючи в певний орден розпусників. Я гигикав у відповідь теж із хитрим виглядом. У дядька було руде посічене волосся. Я мимоволі торкнувся свого ірокеза, який до знайомства з вибілюванням мав таке ж, як у водія, забарвлення. Можливо, він теж родич маминого двоюрідного дідуся з Конотопа?

Коли ми прибули, свині стало зовсім кепсько. Вона лежала на боці й час від часу глибокодумно похрокувала, ніби ділилася враженнями від учорашньої вечірки під антипохмільний келишок розсолу.

Ветеринара це надихнуло на подвиги: він високо закачав рукави й перевзувся в кирзачі.

— Нічого, пройде, — заспокоював він маму.

— Якщо вона має здохнути, Ярику, то так і скажи, я її заріжу, — стурбовано відповіла та.

— Почекай, Зінко, зарізати завжди встигнеш, — мовив ветеринар і спробував заглянути в пащеку бідосі.

Я попросив матір вийти у двір.

— Мамо, я їду знову до Житомира: мій сусід по кімнаті, Остап, сьогодні в гуртожитку виставляється за свій день народження, — на ходу вигадав.

— Чому раніше не сказав? — нахмурилася мама. — Я ж нічого тобі не спакувала в дорогу!

— Я все сам! — запевнив. — Не турбуйся!

Поцілував її в щоку, вона любить, коли їй виявляють такі беззаперечні знаки уваги. Кинувся до будинку й нашвидкуруч запакував у дорожню торбу кілька банок консервації, висипав тарілку домашніх пряників та загилив туди ж капустину.

— Гроші, — пролунав пострілом мамин голос.

Мою спину від несподіванки обдало морозом. Мама всунула мені в руку скрючені банкноти.

— Я вже біжу, бувай! — мимохідь попрощався й щодуху помчав.

Біг настільки швидко, що слина збилася в роті нудотним клубком і я випльовував її, мов кров, із таким же мідним присмаком. Забіг до автобуса тоді, коли дверцята ось-ось мали зачинитися. Кинув водієві купюру, і він утомлено махнув рукою: сідай, студенте, вічно безбілетний…

Дорогою до Задрипинська встиг кілька разів відключитися й заглибитися у важкий сон — грозову теплу хмару. Одразу прокидався від того, що лобом боляче бився об віконне скло. Автобус заколисував, погойдуючись на дорожніх вибоїнах, він їхав у темряві, освітлюючи собі шлях підсліпуватими більмами фар кудись уперед, а може, задкував у минуле…

Автостанція Задрипинська не відрізнялася від тієї, що псувала краєвид у моєму містечку. Була хіба що дбайливіше підбілена вапном. Я глянув на папірець, залишений Ксенькою, і швидко зорієнтувався. У цьому не було нічого складного — у цьому містечку, як і в моєму, усього дві головні вулиці, означені звучними іменами великих міфічних діячів компартії. На одній з них жила сестра.

У під’їзді її будинку було тепло, біля дверей нижньої квартири на килимку дрімала маленька сучечка, від якої смерділо дустом. Вона показала мені дрібні чорні зуби й загарчала для годиться.

— Яка хороша собачка, — розказував їй, обережно обходячи. — Хороша…

Сучечка гаркнула, коли ступив на першу сходинку, що вела на другий поверх. Я підскочив і через секунду стояв біля заповітної квартири. Собака одразу заспокоїлася. Вона, мабуть, уважала себе швейцаром із функцією ліфтера.

Ксенька відчинила мені, і її вигляд був вартий візиту бригади психіатрів. У мене було враження, що вона на мене чекала.

— Заходь, — схопила Ксенька мене за руку. — Як же чудово, що ти приїхав! Я ніби відчувала це, віриш?

— Вірю, — погодився й поставив сумку на підлогу.

— Ти до мене переїхати надумав? — узялася кокетувати сестра.

— Ні, зранку їду на навчання. А чим ти займаєшся?

— Як завжди, дурницями, — зізналася Ксенька. — Хочеш, і тебе розмалюю?

— Хочу, — зненацька погодився. — А знаєш, хочу!

— Тоді — уперед, — захихотіла сестра.

Що там сказати — чим далі годинник цокав за північ, тим більше наші голови паморочилися й ми втрачали глузд так легко, мов щось дешеве та елементарне, що продається в кожному магазині.

Коли заспівали треті півні, вони застали нас за дивним заняттям: я наколював шкільним циркулем на одній її руці татуювання-експромт, а вона, сміючись, аби не плакати від болю, підстригала мій ірокез манікюрними, гострими, ніби бритва, ножицями.

У порізи я залив фарбу, щоб малюнок не вибивався з візерунка, яким було вкрито решту тіла Ксеньки.

— Годі, — на тому сказав їй і відібрав ножиці. — Пора спати!

— Ти ж зі мною ночуватимеш? — поцікавилася сестра. — Будь ласка, залишися до завтрашнього вечора! Ми ще щось придумаємо!

— Я переночую, але зранку поїду, — твердо відповів. — Так буде краще.

— У-у-у, — заскиглила Ксенька.

Вона постелила мені на ліжку сестри, але спали ми на одному. Я закутав її в ковдру, обійняв і решту ночі то дрімав, то прокидався, ніби продовжував їхати в автобусі й битися лобом об віконне скло.

Ледь зажеврів світанок, піднявся й швидко зібрався в дорогу. Ксенька схопилася, коли вже відчинив двері.

— Може, залишишся? — благально мовила вона.

Мені вже ставили таке запитання — три-чотири роки тому. Воно пролунало з вуст моєї першої дівчини — вона так само стояла, мерзлякувато кутаючись у халат, босоніж, із розтріпаним волоссям, і прохала залишитися з нею ще трохи. Але я відмовився й пішов геть. Наші стосунки так нічим хорошим і не завершилися — кожен почав шукати примарне щастя в обіймах інших. І чи знайшов?

— Не бійся, я повернуся, — сказав Ксеньці. — Хіба я хоч раз не виконував те, що обіцяв?

— Ти ще жодного разу мене не підвів. Проте… обіцяв ти мені лише раз, — усміхнулася Ксенька.

— Іди спати, — попросив її. — Будь ласка, просто зараз іди й лягай у ліжко.

— А двері? — запитала Ксенька.

— Не переживай, тебе ніхто не насмілиться торкнутися, тепер ти під моєю опікою, — продовжував її гіпнотизувати.

Сестра втішилася й повернулася в кімнату. Я міцно причинив двері за собою, щоб їх не розхлябав протяг, і прислухався. У квартирі було тихо.

— Я повернуся, — для чогось повторив.

22

Віта

Долю інших бачила досить чітко, могла прорахувати багато життєвих ситуацій. А те, що коїться із Ксенькою, не влазило в жодні ворота. Ну не могла вгледіти, що з нею сталося, хоч плач! І запитати її прямо — язик не повертався, хоч силоміць його крути, ніби ключ у замку.

А тут ще той Павло. «Павел» — так цей чоловік любив представлятися незнайомим симпатичним дамам, мовби від того зросійщення його ім’я вивищиться на недосяжну сонцесяйну висоту, а його персона отримає безкоштовний «Мерседес-Бенц» із золотим знаком на капоті та пільгову фазенду на кримському узбережжі.

Павло працював зварювальником і частенько забігав до газконтори. Я йому одразу сподобалася, він узагалі нерівно дихав до кожної гарячої жіночки, яка могла стати жертвою-дружиною для нього, а також доброю мачухою для його сина. З дружиною молодцюватого зварювальника стався нещасний випадок — її на смерть збив КамАЗ, у цій аварії постраждала й теща Павла. Ця трагедія трапилася пізно ввечері на магістральній вулиці Задрипинська, якою постійно мчали машини. Водій просто не помітив двох жінок, котрі переходили дорогу, тому що вона зовсім не освітлювалася. Очухавшись від втрати, Павло був у пошуках нової королеви й прикрої старушенції на додачу до неї.