Смішно, ми брат і сестра. У вітальні ми тільки про це й говорили. А потім Ксенька взяла моє лице обома долонями й поцілувала просто в губи. Її в’юнкий язик хвостом ящірки ляпнув по моєму піднебінню. Я закам’янів. У ту мить зайшла мама.

Не знаю, що вона бачила. Проте байдуже.

— Який натуральний колір твого волосся? — поцікавилася Ксенька. — Як у мене, русявий?

— Рудий, — зізнався. — Завжди не любив колір свого волосся. Мене через нього в школі Рудьком прозивали.

— Рудько — звучить доволі непогано, Писька — гірше! — засміялася сестра.

— Щодо прізвища я не комплексую, — мовив. — Письки — це старовинний козацький рід!

— Це гідно поваги, — продовжувала хихотіти мала.

— Слухай, — раптом сполошилася вона, — як ти думаєш, твоя мама не помітила, що ти борщ у помийницю вилляв?

— Ні, не помітила, — запевнив. — Я більше переживаю за нашу свиню, адже саме їй ті помиї в їжу підуть.

— Що ж з нею буде? — запитала Ксенька.

— Самому цікаво, — знизав плечима.

— Твоя мама щось знає, так? Знається з нечистим? — Ксенька заглянула в моє обличчя.

— Так, — коротко відповів і замовк.

Мені було б легше, якби не знав, що мама вміє зживати своїх ворогів зі світу. Моє дитинство скінчилося в п’ять років, коли побачив, як вона пригостила свою подругу, котра дозволяла собі патякати зайве, власноруч спеченими тістечками. Перед цим у крем для випічки мама всипала всілякі моторошні додатки, послідовність яких звіряла з написаним у чорній таємничій книжечці. Усі ці маніпуляції робилися на моїх очах, тому що вона думала, що я нічого не зрозумію і не запам’ятаю. Мама заборонила мені торкатися тістечок, які запаморочливо пахли на всю хату.

Мамина подруга з’їхала з глузду надвечір того ж дня. По цей день вона безвилазно гибіє в «жовтому домі».

— Ми ще зустрінемося? — перервала мовчанку Ксенька.

— Звичайно! — запевнив. — Даси свою адресу? Я приїду в гості!

— Обіцяєш? — запитала сестра.

— Обіцяю!

Ксенька зупинилася, дістала рожевий записник, зовсім дитячий, із котиками на обкладинці. Написала на листочку, вирвала його й засунула в кишеню моєї куртки.

— Я й номер домашнього телефону написала, — сказала вона.

— Я передзвоню, будь певна, — посміхнувся їй.

За кілька хвилин ми вже стояли на платформі залізничної станції. Електричка запізнювалася всього на дві хвилини. Обом стало дуже сумно. Я притягнув її до себе й пригорнув. Мій ірокез тріпотів під пронизливим вітром, як державний прапор України.

— Хочеш, поїдемо разом? — запропонувала Ксенька. — Моя мама із сестрою приїдуть додому тільки завтра ввечері.

— Пропозиція спокуслива, але ні, не поїду, — відмовився.

— Чому? — похнюпилася Ксенька.

— Ти ж сама бачила, що в мами серце хапає, — пояснив.

— І це єдина причина? — наполягала дівчина.

Я не міг їй збрехати:

— Боюся залишатися з тобою наодинці під одним дахом, — сказав як є.

Ці слова присоромили Ксеньку. Вона глибше занурилася обличчям у мою куртку. Я наважився погладити її скуйовджене волосся. Ксенько-Ксенько… І де ти взялася?

Нас оточили люди — електричка прибувала на колію, про що й повідомляв залізничний «брехунець». Ксенька відштовхнула мене від себе й, не прощаючись, забігла в нутро залізного монстра. Вона сіла біля вікна й дивилася, доки електричка не втекла зі станції, як я жестами пояснював, що обов’язково передзвоню.

Удома мене зустріла стурбована мама.

— Синку, з нашою свинею щось не так, — розповідала вона. — Я дала їй їсти, вона все виїла з корита, а потім сіла, ніби собака, і почала вити. Може, свиня сказилася, як гадаєш?

Зітхнув і пішов за ветеринаром. Усе-таки я був винний перед свинею.

14

Ксенька

Переступила рідний поріг хворою. Усі сусіди бачили (не сиділося їм у теплій оселі, бачте!), як я звідкись повертаюся додому пізно ввечері — розхристана, розпашіла й така безумна, що мене можна було сплутати з нетверезою панянкою.

Моє горло дерли всі ті слова, які не змогла сказати Маркові. Тепер ніякий розчин фурациліну не врятує від їхнього колючого дроту.

Я скинула з себе весь одяг і підставилася під гарячий душ. Вода прояснила думки й надала наснаги.

Насухо витершись, зайшла до кімнати, увімкнула світло й дістала фарби. Почала з рук. Якби в мене була хна, можливо, візерунки були б витонченішими. Але й так некепсько виходило. Поволі химерні малюнки покривали все моє тіло. Коли я завершувала прикрашати власне лице, мов великодню писанку для бабусі, пролунав дзвінок від вхідних дверей.

Я накинула на себе халат Варварки, підбігла до дверей і запитала, хто там. Але ніхто не відповів. Тоді наважилася відчинити двері.

Звісно, що це був Ірокез. Мій Ірокез.

15

Віта

Мене всю підмивало повернутися додому. Прокинулася і, дивлячись на темряву за вікном, відчувала, як мій Всесвіт котиться в пекло. З Ксенькою щось сталося!

Доля не витримує жодних домовленостей з нею і в останній момент робить те, що заходить у її хворобливу уяву.

Мама здивувалася, що я зазбиралася в дорогу спозаранку, хоч перед цим обіцяла, що погостюю до вечора. Мене всю трусило від тривоги, не могла ні їсти, ні пити. Варварка намагалася розпитати, що скоїлося, але я й сама напевно не знала.

Здавалося, що моє волосся сивіло з кожною хвилиною, яку витратила на шлях додому. Варварка вже й сама дещо зрозуміла й знервовано гризла нігті.

Нарешті старенький автобус дістався автостанції Задрипинська. Ми розігнули затерплі спини та якомога швидше пішли в напрямку дому. Я попросила Варварку поводитися тихо й повернула ключ у замку. Він не піддавався. Тоді штовхнула двері — вони були відчиненими!

Ксенька спала на своєму ліжку сном немовляти. Вона була геть уся вимазана фарбою — вочевидь, працювала всю ніч. Чомусь найбільше серед кольорів було червоного. Та й картин ніде не було…

16

Варварка

Те, що це початок гибелі мого затишного мікросвіту, зрозуміла, коли мама забрала документи з моєї школи в місті Б. і завезла в школу села, де жила бабуся.

Мама пояснювала, що так буде краще для всіх. «Бабуся пригляне за тобою», — запевнила вона. Я відчайдушно розказувала, що вже доросла й сама здатна про себе подбати, а бабуся може мене відвідувати час від часу. Та й батько міг би заглядати… Навіщо ж ось так нагло відривати мене від друзів?

Для мами це були порожні слова. Вона завжди робила так, як уважала за потрібне.

На щастя, у сільській школі серед нових однокласників виявилося кілька моїх знайомих, з якими потоваришувала, коли гостювала минулого літа в бабусі. Та й інші діти були непоганими. Клас був невеликий, не такий роздутий і переповнений, як у міській школі.

Учитель музики досить високо оцінив мої вокальні дані, і я почала брати участь у репетиціях шкільних урочистих заходів… Співи захопили мене у свої палкі обійми й розрадили.

Однокласники цікавилися, чому залишила міську школу. Їхній інтерес можна було згасити жартами. А ось селянки так просто мене не відпускали. То одна, то інша тітонька ніби ненароком зустрічала мене, коли йшла кудись чи поверталася з навчання, і з лагідним усміхом розпитувала, де мама. Я втікала від них, як від чуми. Їхні запитання болісно ранили мене.

Після суду мама в кожні вихідні відвідувала нас із бабусею. Щосуботи вранці чекала її на сільській зупинці, і коли вона виходила з автобуса, кидалася навперейми й щосили обіймала. Тоді мама плакала.

Її живіт ріс і ріс із кожним тижнем, здавалося, він уже досягнув достатньої округлості, проте продовжував збільшуватися. Живіт був автономною підстанцією маминого тіла, мені подобалося гладити його й відчувати, як під шкірою пурхають метелики.