Мене із собою вони вирішили не брати — я прибрехала про хворе горло. Повернутися мама із сестрою планували пізно ввечері на другий день, у неділю. На прощання мені залишили багато смачної їжі, банку малинового варення й кілька пачок фурациліну, щоб розчиняла в теплій воді та полоскала горло.

Я намагалася приховати радість на обличчі та скорботно просила передати бабусі вітання від мене.

Коли в суботу вранці рідні здиміли з хати, зателефонувала на вокзал. Моя електричка мала прибути на станцію через півгодини. Я домчала до неї за п’ятнадцять хвилин.

На дерматиновому сидінні електрички дозволила собі розслабитися й трохи подрімати в теплі. По вагонах ходили продавці солодощів, пива та канцелярських виробів, котрі весь час відволікали мене від блаженного відпочинку після навіженої гонитви з дому до станції.

На сусідній лаві сидів симпатичний хлопець, він прикував мою увагу. Намагалася не дивитися на нього, але як було не піддатися спокусі помилуватися його широкими плечима, затиснутими в шкірянку, та ірокезом, пофарбованим у кислотний білий колір? Та на нього весь вагон витріщався!

Парубку, вочевидь, було байдуже. Та й навряд чи він звернув би увагу на таку малолітку, як я. Його, вочевидь, хвилювали лише дорослі дівулі, подібні до он тієї, яка заклично світить стрункими ніжками в прозорих панчохах, попри холодну погоду.

— Привіт, — мене хтось нагло витряс із роздумів.

Підвела очі — Ірокез пересів на вільне місце навпроти мене і, схоже, мав намір познайомитися.

— Привіт, — осяйно всміхнулася. У хлопця було кілечко у світлій брові. Він мені подобався все більше і більше.

— Як тебе звати? — поцікавився Ірокез.

— Ксенькою, а тебе? — відповіла тремтливим голосом.

— Марко, — представився парубок. — Куди їдеш?

— У містечко Д., — простодушно поділилася.

— Я теж туди! — зрадів Ірокез. — Ти їдеш когось навідати? Бо раніше тебе там ніколи не бачив.

— Так, хочу відвідати родичів, — погодилася.

— А кого? — не вгавав Марко. — Я там усіх знаю!

І тут мене заціпило. Ну не могла я вимовити осоружне прізвище Письки! Над усе боялася осоромитися й зганьбитися в нахабних зелених очах випадкового кавалера.

— До Віри Майданської, це моя тітка, — придумала на ходу.

— Не чув про таку, — мовив Марко.

«Ну звісно, ніхто про таку не чув», — хотілося додати.

— А яку ти музику слухаєш? — сповз хлопець на іншу тему.

Ми якийсь час порожньо теревенили, і я могла краще роздивитися хлопця. Він був втіленням брутальної романтики, просто мрія всіх провінційних дівчат. Марко розповів, що навчається в Житомирі, в агроуніверситеті. Відтак парубок поцікавився, де я навчаюся. Я ледь не зомліла від цього запитання, тому що в цьому році мала закінчити лише сьомий клас…

— У школі, — сказала досить упевнено.

— А скільки тобі років? — запідозрив недобре Ірокез.

— Чотирнадцять, — приплюсувала собі два роки.

— А-а-а, я ж думав шістнадцять, — похнюпився Марко й знишк.

Наша люб’язна розмова зійшла на пси. Хлопця явно відштовхнула наша різниця у віці. Мене це дико образило, і я відчайдушно заглядала йому у вічі. Але Марко помітив якогось знайомого й, вибачившись, пересів до нього. Я залишилася біля розбитого корита й ледве не плакала. «Усі чоловіки — покидьки!» — звучала в голові фраза Варварки, кинута спересердя вслід екс-кандидату в її женихи.

Проте швидко заспокоїлася й нагадала собі мету своєї поїздки. Чхати хотіла я на всіляких ірокезованих парубків! Хай за ними інші малолітки мліють…

На станції разом зі мною вийшов не лише Марко, а й чимало люду. Вони розбрелися хто куди переляканими тарганами, над якими нависла хмара дихлофосу. За хвилину-дві залишилася сама, мов палець серед відрубаних побратимів.

Надворі сонце сягнуло полудня, стояла чудова весняна погода, повітря бриніло неясними сподіваннями від співу дрібного птаства… А я гризла себе за те, що відправилася на пошуки брата, знаючи лише назву містечка, де він народився, і його прізвище. Де ж мені його шукати?

Містечко Д. мало чим відрізнялося від нашого Задрипинська, хіба що залізнична станція була краще облаштованою і більшою. Тут також у центрі розташовувалися кілька багатоповерхових будинків, базар, пам’ятник загиблим героям у Великій Вітчизняній війні, школа, лікарня, пошта… Стоп.

— Хто-хто, а на пошті точно мають знати всіх жителів містечка, адже щодня їм листи й газети розносять, — сказала сама собі й попрямувала до двоповерхового шедевру зі скла та бетону, майже такого ж, як і в Задрипинську.

Біля пошти скакала на одній нозі підтягнута жінка, маючи намір вискочити на двоколісного коня з напханими свіжою пресою торбами на рамі.

— Вибачте, — звернулася до неї. — Добридень! Не підкажете, де знайти хату Назара Письки?

— Добридень! Та він же багато років, як помер! — оторопіла поштарка й витріщила свої незвичайні блимала, з яких одне було блакитне, а інше — зелене. Здається, очі ще й косили. І як жінка керувала велосипедом і досі не вбилася на дорозі?

— Знаю, — запевнила ввічливо, не звертаючи увагу на ґандж поштарки. — Мені потрібна його дружина й син.

— А ким ти їм доводишся? — зацікавилася жінка й аж вуха наставила.

— Далекою родичкою, — кинула. — То ви мені покажете, де вони живуть, чи ні?

— Покажу, — пообіцяла поштарка. — Мені якраз у той бік і треба. Що ж з тобою робити… Сідай на багажник, довезу!

— Дякую, звичайно… А ви зможете? Велосипед витримає? — здивувалася пропозиції.

— І не такі вантажі витримував! — хмикнула досвідчена поштарка. — Я тихенько поїду, а ти стрибай.

— Добре, спасибі, — ще раз подякувала.

Подумки понадіявшись на ласку Бога, який не дав би мені отак по-дурному загинути, скочила на багажник заднього колеса й усілася бочком, тримаючись обома руками за сидіння, на якому вихилясувала поштарка.

Дарма я сумнівалася в гостроті зору жінки — велосипед слухався її, мов живий, і їхав дорогою рівно, не хибався на виїмках. Та й машин тут було не багато — тільки й того, що зустріли вантажівку, молоковоз і підтоптаний «Москвич».

Поштарка не втрачала часу дарма й розпитувала мене. Найперше її цікавило, якою-такою родичкою доводжуся родині Письок. Правду казати не хотіла, та й не потрібна була вона цій жінці. Її вдовольнила розповідь про те, що я — троюрідна племінниця Назара й ось маю одну слизьку справу до його сім’ї, пов’язану з розподілом майна нагло загиблого далекого бездітного дядечка.

Мова про спадок її дуже збадьорила, і вона відчайдушно запедаляла вперед, у нетрі приватного сектора. Незабаром ми вигулькнули біля червоного цегляного будинку з чорними грядками й молодими деревцятами на подвір’ї.

— Тобі сюди, — мовила поштарка, пригальмувавши. — Передавай привіт від мене Зіні. Відчиняй хвіртку й заходь, не бійся. У них є собачка, але він не кусається.

— Не знаю, як вам і дякувати, — зашарілася.

— То пусте, — запевнила жінка й скочила на велик. — Щасти!

— Щасти й вам, — мало не вклонилася косоокій, помічною жіночкою вона виявилася, хоч і занадто цікавою… І як мені привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?

Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.

— Хто це там? — двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.

— Драстуйте, — привіталася.

— І тобі не хворіти, — сказала господиня. — Чого тобі? Показники лічильника?

— Ні, — замотала головою. — Ви — Зіна Писька?

— Так, це я, — насторожено відповіла жінка.

— Я — до вас. — Собачка під ногами загавкав дужче.

— Та цить, заразо, — гаркнула на пса жінка. — Заходь у хату.

— Дякую, — минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.

Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном: