— Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?

— Зіно… не знаю, як вас по батькові, — мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.

— Зінаїда Іванівна, — сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки на грудях.

— Зінаїдо Іванівно, — уже ледь не плакала, — я — позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.

Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.

— Синочку! — крикнула вона. — Дай валідолу!

У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.

Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу він витирав масні губи кухонним «вафельним» рушничком. Його, очевидно, відірвали від обіду.

— Ти? — пронизав він мене очима й кинувся до матері.

— Валідол, — сказала вона йому.

— Зараз, — кинувся знову у двері до хати.

Тим часом я порилася в наплічнику й дістала жменю м’ятних льодяників — мама зазвичай купувала їх для того, щоб ушляхетнювати запах з рота після обіду.

— Тримайте, — поклала цукерку в долоню жінки.

Вона, задивившись на мене, спроквола вклала льодяник до рота.

Двері знову нахабно розклямилися, і на веранді потіснішало від гороподібної постаті Марка. У руках він тримав склянку, з якої пахло валер’янкою. Услід за запахом з хати примчав товстий чорний кіт. Він чіплявся до Ірокезових ніг і відчайдушно об них терся грубою шерстю.

— Котяро, — насварився на нього Марко й простягнув матері склянку: — Тримай, це валер’янка. Валідолу не знайшов.

— Ох, ніколи-нічого, — дорікнула мати, глипнула на мене й замовкла. Потім дрібними ковтками випила рідину.

— Легше? — запитав Ірокез.

— Легше, — відповіла господиня.

Марко потоптався на місці та глянув на мене:

— Як ти до нашого дому потрапила? Тітку не можеш знайти? Забула адресу?

— Марку, я шукала зовсім не тітку, — засоромлено відповіла.

— Синочку, це твоя сестра, — вирвалося в Зінаїди Іванівни зненацька навіть для неї самої. Вона навіть на мить прикрила рота, з якого ледве не випав льодяник.

— Сестра? — Марко підняв брови дашком. — Де ж ти взялася?

— А ти не знаєш, звідки сестри беруться? — насмішкувато-агресивно сказала жінка. — Батечко твій у свій час пристарався… Схожа вона на нього дуже… Ох…

— Мамо, ти, головне, не переживай, — затурбувався Марко.

— Гаразд, — підвелася жінка. — Уже відпустило. Ти, напевно, голодна, — звернулася до мене, — роззувайся, роздягайся й заходь до хати.

З цими словами Зінаїда Іванівна покинула нас з Ірокезом наодинці. Я скинула свої шкари й розстібнула куртку.

— Ксенько, — стиха покликав мене Марко.

— Що? — підвела на нього очі.

— Не думай, що я — не сповна розуму, але тебе дещо попрошу: не їж і не пий того, що мама тобі зараз запропонує, — на лиці Ірокеза читався непідроблений переляк.

— А що таке? — і собі злякалася.

— Вона може щось підсипати, — запевнив Марко.

— Отруту для пацюків? — посміхнулася.

— І її також… А може, і щось гірше, — змалів парубок.

— Тоді не буду, — пообіцяла.

— Я радий, що ти, сестро, знайшлася, — сказав Марко.

Підійшла поближче й обійняла його. Мене всю пронизало струмом: уперше пожалкувала, що Марко — мій брат…

10

Зіна

Мій бідолашний скалічений Назаре! Я тримала твою голову на своїх колінах і свідомо тягнула час, аби зателефонувати до «швидкої», давно прожованою, і від того несмачною, жуйкою.

Твоє серце (ця прибита синиця, яка була мені дорожча за всіх орлів, разом узятих) стукало щоразу рідше. Я вдивлялася у твої напівзаплющені очі й намагалася побачити в них своє відображення. Ти хотів щось мені сказати, язик неслухняно повертався, і ти давився ним, мов отруєним шматком м’яса.

Мій Гриць, якого я не стала ділити ні з ким… Твої батьки, Назаре, мали б назвати тебе саме так…

11

Віта

Я не стала вичитувати Варварку за те, що вона проговорилася. Однаково правда поплавком завжди вистрелює на поверхню, без різниці, скільки їй років — два, три чи дванадцять.

Мені було лишень образливо, що дочка не виконала мого прохання мовчати. Вона, мабуть, уже сама про все здогадалася: усю дорогу до бабусі я мало розмовляла й виглядала стурбованою.

З моєю мамою було все гаразд. Ну, не все — вона захворіла, проте не серйозно. На неї смерть чекала в наступному столітті, а до нього ще так далеко! На перший погляд.

Я відправилася в цю поїздку й узяла із собою Варварку для того, щоб не заважати Ксеньці. Її зустріч із братом мусила відбутися — ця подія мала безліч варіантів та передумов, як і кожна доленосна.

Наслідки від цієї зустрічі теж могли бути різними. Я дуже сподівалася, що моя готовність і навіть жертовність посприяти долі якось її умилосердить і вона не вчинить так, як того хоче вітроподібна непідкупна фортуна.

12

Зіна

Отруту для пацюків я, звичайно, не збиралася підсипати в їжу й питво для новоявленої родички. А ось трохи перетертих лап ропух, крилець опівнічного кажана й водички, якою обмивали покійника, мали б досить не зле забити памороки «сестричці». Так їй і треба! А то ще, гляди, батькову спадщину вимагатиме…

Прийшли син із дівкою.

— То як тебе звати, доцю? — запитала з улесливою материнською усмішкою.

— Ксенькою, — замість неї відповів Марк.

— А ви що — ще в електричці познайомилися? — здогадалася.

— Ага, — підтвердила Ксенька й усілася на стілець, дбайливо підсунутий Марком. У мене зрадницьки сіпнулася повіка: до мене він ніколи так запопадливо не ставився.

— Їж, голодна ж з дороги, — поставила перед дівчиною на стіл полумисок з борщем і ложкою сметани в ньому та ще кількома інгредієнтами. Поклала поруч дві скибки хліба.

Потім заглянула до холодильника, дістала відбивні та взялася їх розігрівати на сковорідці. Коли поглянула на стіл, вдоволено помітила, що полумисок був порожнім.

— Дякую, я вже наїлася, більше нічого не треба, — дівчина рішуче підвелася.

— А як же відбивні? Я до них картопельки посмажу, — запропонувала запопадливо.

— Ні, не треба, — твердо відмовилася Ксенька.

— Тоді йдіть з Марком до вітальні, відпочиньте, я зараз теж прийду, — наказала їм і заходилася мити посуд.

Зайшовши до вітальні, помітила, що син із Ксенькою прожогом відсахнулися одне від одного, ніби їх застукали на гарячому. Я, мовби нічого не помітила, запропонувала чаю.

Дівчина категорично відмовилася й сказала, що їй пора додому, електричка незабаром прийде. Я не стала її утримувати: усе, що могла, те вже їй поробила. Сподіваюся, більше вона ніколи не постукає в наші двері.

Марк зголосився її провести. Якби моя воля, не відпустила б його з цією малою поторочею, у якій дивовижним чином перемішалися риси Назара і його проклятущої любаски. Але хіба втримаєш двадцятирічного лоба в хаті! Не буду ж поїти його для цього всілякими настоянками! Ще, гляди, загнеться, як батько…

Щойно вийшли за ворота — узялися за руки. У мене в серці одразу стрельнуло. Щось останнім часом підводить, кляте. І Назар учора приснився — ніби стояв он під тією яблунькою й дивився чомусь не на мене, а за мою спину.

13

Марко

У Ксеньці щось було таке… невловиме. Я підсів до неї тоді в електричці зовсім не для того, щоб буденно познайомитися з юною наївною кралечкою в надії на дещо. Хоча на подібний перебіг подій теж розраховував. Мене до неї тягнуло таємним магнітом. Вона мені була схожа на всіх моїх родичок, знайомих дівчат та однокласниць. Мені весь час бажалося зазирати в її лице.