Ну, гадаю собі, мабуть, мій Валерик закохався в якусь танцівницю. Приглядаюся. Справді — очей не зводить із Настуні, нашої сусідки Таміли старшої доньки. Настуня — висока, довгонога, худюща, як трясця, з величезними медовими очима, куди такому, як Валерик, до неї.

У залі помітили двометрового типа, який влипнув носом у скло вікна. Дівчата почали перешіптуватися й хихотіти. Онуфрій Станіславович нахмурився й щось вигукнув. З-за скла долинуло лише:

— Н-н-н-а!

Валерик миттю відірвався й пішов собі. Я ледь устигнув застрибнути в кущі з метою конспірації.

Бідний Валерик! У Настуні очі — як дві бурштинові краплини, у яких застигли комахи-зіниці.

27

Валерик

Світ — смуга яскраво-червоного, як квітка, що вицвіла на сонці, пасмо чорного, як весняна земля, ніби волосся коханої людини. А між цими кольорами — свіжий зелений, смачний і хрусткий.

Я так бачу світ. Він насправді невинний і бентежний, як запах немовляти, ніжний, мов білосніжна посмішка дівчини.

Дівчини, яку звати Настуня.

Світ точний і безпомилковий, як гроно цифр, як танець алгоритмів. Відчуваю, як він пульсує в мені, десь між серцем і пупком, відчуваю, як він провалюється нижче й вибухає вже в моїй голові: спочатку — яскраво-червоний, потім — чорний із родзинками золотавого, а затим настає черга зеленої зони.

Тоді весь світ стає салатовим. І в ньому танцює Настуня, високо піднімаючи ніжку. Вона — вісь землі, осердя, навколо якого все крутиться. І хай цей світ тільки мій, це не значить, що він не має права на єдино правильну версію.

Настуня… Я ношу твоє ім’я на своєму піднебінні, як червоно-чорно-зелену мушлю.

28

Віта

Я відчувала біль унизу живота, ніби ось-ось мають розпочатися місячні. Але ні, це не вони, точно знаю. Це моє передчуття. Біль наростав, і в голові крутилося лише: «Ксенька». Щось із нею не так.

Підійшла до її кімнати й відчинила двері. Фарби, пензлі, усе це скажене причандалля зникло з-під ніг і рук. Велетенська картина в центрі кімнати акуратно запнута білим простирадлом. Ксенька озирнулася на звук прочинених дверей. Свій заляпаний різнокольоровою фарбою халат вона, напевно, спопелила. Натомість красувалася в білій батистовій сукні без рукавів, яку випросила, щоб я її купила, минулого літа.

Її руки були по передпліччя розмальовані хною. Я внутрішньо здригнулася, але не показала це.

— Мамо, у нас сьогодні будуть гості. Приїде Марко, мій брат, — схвильовано, на одному диханні сказала Ксенька. Вона полегшено видихнула. Вочевидь, занадто довго не наважувалася мені це повідомити.

— Що-що? — відчула, як усередині все обірвалося. Оце новина!

Ксенька у відповідь щось залопотіла, ніби вітряк під гарячими подихами урагану. До мене долітали лише уривки того лопотання: украдене чоловіче спіднє у Варварки, подорож, хлопець з ірокезом, поштарка на велосипеді, Зінаїда Іванівна…

Стоп! Зіна?

— Ти розмовляла із Зіною?

— Так, мамо, — покірливо підтвердила донька.

— Ти… — усередині все похололо, з колін ніби вийняли суглоби, я присіла на стілець. Трохи заспокоїлася й продовжила: — Зіна тебе чимсь пригощала?

— Ні, що ти! — Ксенька хмикнула, мовляв, що я, дурепка? — Марко віддав ту їжу свині…

— Ну добре, — я спохватилася. — О котрій він приїде?

— Приблизно за півгодини.

— А раніше ти не могла сказати? Я — у магазин! — ще не вистачало, щоб Марко подумав, що в мене щодня порожній холодильник.

Красиву святкову Ксеньку я вирішила не турбувати, натомість змусила Варварку почистити картоплю й зварити її. Старша донька скривилася, але почувши про гостя, єхидно посміхнулася й погодилася попрацювати.

«Цікаво, Марко схожий на Назара?» — билося в моїй голові, коли я бігла по сир, оселедця й печиво до магазину.

29

Ксенька

Марко з’явився якось несподівано, хоча я чекала на нього. Мама саме повернулася з магазину, Варварка розчервонілася біля плити, я тинялася кімнатами й не могла справитися з хвилюванням, аж тут — дзвінок.

Він стояв у вітальні, і я поглянула на нього ніби з боку — він був геть іншим у своєму пальті й синьо-червоному шалику. Я з подивом роздивилася його рудий ірокез. Марк був геть іншим, але не чужим.

Мама з Варваркою прибігли з кухні, познайомилися з гостем і… вигнали мене з ним із квартири! Бачте, вечеря ще не готова, сходіть до сусіда дядька Степана.

Не сказати, що мені дуже приємно було, але водночас хоч не мозолили нікому очі. Дядько Степан і тітка Галя мешкали біля нас у двокімнатній квартирі. Тітка Галя була сторожем, а дядько Степан — письменником. Наша сімейка з ними товаришувала. Коли я була зовсім малою, і не було на кого мене залишити, мама просила дядька Степана й тітку Галю за мною пригледіти. Саме дядько Степан навчив мене надувати жувальну гумку у великі рожеві кулі. Нині Варварка часто бігала до сусідів на каву й іноді мені здавалося, що вона в них курить. Воно й не дивно — дядько Степан був затятий курець і пияк, кого хоч «на голку» посадить.

Тітки Галини вдома не було — вона була на своїй зміні. Узагалі-то вона мала вищу економічну освіту й раніше працювала головним бухгалтером на великому місцевому підприємстві, яке виготовляло верстати, але Радянський Союз розвалився, разом із ним — і підприємство. Верстати стали більше нікому не потрібні, як і тітка Галя. Та погана звичка тричі на день їсти залишилася, тож тітка Галя працювала сторожем на тому ж підприємстві з виготовлення верстатів — охороняла тонни металобрухту.

Дядько Степан писав оповідання й новели, раз у три роки видавав за спонсорські гроші (найчастіше спонсором виступала тітка Галя) збірку своїх творів і зазвичай здобував за неї грошову премію на якомусь всеукраїнському літературному конкурсі. Факт отримання грошей викликав ейфорію, яка переростала в сорокаденний запій.

Тітка Галя пишалася чоловіком-письменником, але ненавиділа його запої. Протягом сорока днів вона проходила кола пекла.

На першому — чоловік ставав відстороненим від світу цього, і коли його повертали на грішну землю, страшенно злився й нервував.

На другому — Степан пропивав останні гроші й «позичав» у дружини гаманець з усім вмістом. На третьому — він страшенно ображався на звинувачення жінки в крадіжці й бив її в лице.

На четвертому — Степан акуратно й не дуже спаковував жінчині речі, щоб виперти її з квартири й голосно матюкався, бо з кожним разом це робити було все важче, адже неподалік відкрився перший секонд-хенд і тітка Галя стала його фанаткою, тож її лахів із кожним тижнем додавалося.

На п’ятому — тітка Галя із синцями під очима сиділа на торбах під квартирою, а чоловіків її шпетив через двері, боячись їх відчинити, щоб дружина не завдала йому у відповідь важких тілесних ушкоджень.

На шостому — приходив зять тітки Галі та дядька Степана, виламував двері, давав пенька тестеві й заносив до квартири бебехи улюбленої тещі. Зять просто боявся, що теща прийде до нього жити.

На сьомому — Степан поволечки виходив із запою, вибачався перед дружиною, каявся й від усвідомлення своєї вини бився головою об стіну в кухні. Що цікаво — саме в кухні, бо її стіни були обкладені кахлями.

Холодні кахлі морозили письменнику чоло, і він починав складати докупи свої п’яні думки, щоб із них зліпити бодай щось читабельне…

Я якусь мить повагалася перед оббитими чорним дерматином дверима дядька Степана й тітки Галі, а потім натиснула на кнопку дзвінка.

Як і думала, двері відкрив дядько. Він був у негліже, тобто в теплому чоловічому халаті до п’ят, одягнутому на голе тіло. На грудях поли халату розходилися, і було видно волохаті жирні груди третього розміру. Я боязко поглянула на Марка: чи, бува, його не відлякає будуарний вигляд сусіда. Але той лише заспокійливо всміхнувся.