Віта

Я сиділа майже навпроти Марка, і в мені проростали дивні рослини, щедро скроплені моїми двоякими почуттями. Відчувала уколи тонкою голкою ревнощів, адже Марко був сином Назара, матеріалізованим свідченням його любощів із Зіною, носієм його прізвища, дитиною, яку він любив, яка скріплювала його шлюб.

Якби не Марко…

Боже, прости за такі думки!

Хоча таке не варто прощати… Я вдивлялася у вилицювате обличчя Марка й намагалася вгледіти в ньому риси свого коханого. Хоча б одну рисочку. Натомість у вічі лізла Зіна: ось виріз її ненависних очей, малюнок губ, тонкі ніздрі, які роздуваються при розмові. Ось тільки в кого Марко вдався такий рудий?

Зінина пика мені була добре знайома. Я нікому це не розповідала (та й з ким я мала цим цілитися?). Зіна приїжджала до мене, коли я ще жила в містечку Б. Були зимові канікули, я Варварку сплавила до матері. Повернулася зі зміни, стомлена. У мене вже була затримка, але я ще на це не звернула уваги.

Кинула сумку під вішалку, скинула з себе важкі чоботи й шубу. Здивовано обдивилася себе в дзеркалі — кофта штопорилася, спідниця тріщала по швах.

«Що за… — подумалося, — Що це мене розперло?». Скинувши цей факт на обман зору, поклигала до кухні. Моє люстро колись належало одній пані, яка жила в цій квартирі переді мною, може, воно залишилося їй вірним і тепер оббріхує мене?

Зіна дізналася мою адресу через добрих, без перебільшення, людей. Припхалася вдень, постукала у двері, але мене ж не було вдома. Сусідка, баба Клава, вистромила свою цікаву мордяку. Зіна, звісно, представилася моєю ліпшою подругою. Клава сказала, що мій робочий день закінчується о п’ятій вечора. І не ризикнула здоров’ям запросити її на чай. Усе ж таки в Зіни на лобі було написано, що вона за штучка…

У мої двері подзвонили, і я легковажно їх відчинила, навіть не заглянувши у вічко й не запитавши, хто там. Грішним ділом подумала, що то сусідка прийшла по сіль чи абощо. Натомість я побачила Зіну. Вона була при параді — суконне пальто з бобровим коміром, ондатрова висока шапка, з-під якої виднілися великі золоті ковтуни у вухах. На ногах Зіна мала дефіцитні шкіряні чобітки на високих підборах. Але навіть на них Зіна ледь-ледь досягала мого зросту. Її маленьке смагляве обличчя було трохи перекошене від нервів. Я без слів зрозуміла, хто переді мною.

Зіна привіталася. Я — теж.

— Можна зайти? — запитала вона досить ввічливо.

— Заходьте, — відійшла я вбік.

Зіна стисла губи й зайшла. Я з полегшенням подумала, що вчора поприбирала у квартирі. Зазвичай наводжу лад, коли вже бруднувато. Навіщо його замітати щоразу, як смітинка впаде додолу?

Зіна вагалася, чи роззуватися. «Залишайтеся взутими», — мовила я. І подумала при цьому, що таким чином Зіні буде легше накивати п’ятами з моєї квартири, не втрачаючи час на взування. Я підставила під дупу суперниці стільця, і вона поважно вмостилася. Я теж гепнулася на стілець. Він рипнув під моєю вагою. Свій ридикюль Зіна поставила на коліна. При світлі лампочки губи жінки переливалися всіма відтінками червоного, бо були намазюкані якоюсь дорогою помадою. Можливо, навіть французькою. І звідки в неї на це все гроші?

Я запропонувала чаю й бутерброд. Навіть відкрила холодильник, щоб узяти ковбаси й сиру. «Ви, мабуть, зголодніли з дороги», — ця моя репліка не була позбавлена єхидства. Звісно, Зіна відмовилася. Хоча, судячи з її сухоребрості, пиріжок із лівером їй би не завадив. Як і чай із чотирма ложечками цукру.

— Ви знаєте, хто я? — поцікавилася Зіна.

— Звісно, — відповіла й відчула, як усередині все обривається, холоне. Який сором…

— Я — сестра Назара, — швидко випалила Зіна. Я ледь не впала. Оце так! Проте вирішила не спростовувати й прийняти правила гри.

— Мене звуть Марина.

«Угу, Марина з магазина», — хотілося мені бовкнути.

— Ви, мабуть, здогадуєтеся, яка причина привела мене сьогодні до вас, — продовжувала грати в шаради Зіна.

— Краще вже ви розкажіть мені, не все ж здогадуватися, — не витримала й підколола.

— Мій брат має чудову родину, сина, дружину, — заговорила віршами Зіна, і її губи затремтіли. Дарма я гадала, що вона товстошкура, усе-таки їй це давалося непросто.

— Я рада за нього, — іронічно відповіла й відчула, що мої губи теж тремтять. Мені жахливо закортіло полуниці. З пиріжком із лівером.

— …А ви все це руйнуєте. Прошу вас як матір, як жінку: відступіться! Не каламутьте воду! Залиште Назара в спокої!

Я мовчала. Якщо чесно, мене вразила ця патетична промова. Ще було смішно. Зовсім трішечки.

— А Назар що з цього приводу думає? Ви його думку спитали? Він уже не маленький хлопчик. Повірте мені на слово, — у цей момент мені було плювати на почуття суперниці.

— Назар такої ж думки, як і я, — збрехала Зіна й навіть бровою не повела. Про таких кажуть: як дихне — так і збрехне.

— Я в нього спитаю, коли побачу, — мовила я гордо.

— Ні-ні, ви його не побачите! — задеренчала Зіна. — Як так можете? Це ж чужа сім’я! Ви її руйнуєте! Де ж ваша совість?

«У сраці», — хотілося сказати, але я ж позиціонувала себе культурною пані.

— Я сказала все, що хотіла, — Зіна підвелася, щоб іти. Я теж встала.

Зіна зрозуміла, що програла. Проте насамкінець прошипіла: «Відчепися, чуєш? Інакше пошкодуєш…».

Я лише знизала її зневажливим поглядом і зачинила двері. І навіщо я впускала до хати це стерво?

У мені виникло якесь передчуття, я пішла, налила до відра води, узяла ганчірку й вимила підлогу. Біля порогу вхідних дверей помітила білий річковий пісок.

«Клята Зіна», — розізлилася на суперницю: ця гадина мені підсипала якихось вроків!

Узяла дві картонки, зуміла згребти за допомогою однієї — на іншу, і винесла надвір. Біля сміттєвих баків запалила газету «Правда», кинула в маленьке вогнище обидві картонки разом із піском.

«Згоріть, вроки!» — я була дуже злою. Що собі ця Зіна надумала? Так, я руйную її сім’ю, але чи кращою за мене є Зіна, яка намагається мене вгробити своїми дикунськими засобами? Теж мені, віщунка баба Нюра…

Сподіваюся, Зіні хоч трохи відригнувся її річковий пісок. Палав він на диво сильно.

31

Марко

Я побачив підручник із географії на столі в Ксенчиній кімнаті. Для сьомого класу.

— Тебе що, у школі залишили на другий рік? — поцікавився.

— Це? — замислено відповіла Ксенька, яка, здається, заснула, притулившись до мене.

— У тебе підручник для сьомого класу.

— То старий.

— А он лежать ще твої підручники. Вони всі — для сьомого класу.

— Ну добре, добре! — підскочила вжалена Ксенька. — Я навчаюся в сьомому класі. Мені — 12 років, а не чотирнадцять. Я тобі набрехала при знайомстві, бо хотіла виглядати старшою.

— А чому ти хотіла виглядати старшою? — запитав так, для годиться.

— Бо не хотіла здатися малоліткою, — набурмосилася Ксенька.

— Тобто — геть малоліткою? — спробував її підколоти.

— Угу, — всміхнулася вона.

— Твій вік не має значення. Ти для мене відтепер — сестра. Хай і названа.

— Ясно, — ледь помітно образилася Ксенька.

— У чому справа? Ти вже не хочеш собі брата?

— Ні-ні, що ти! Усе гаразд. Звісно, що хочу! Бажаєш, покажу тобі дещо?

— Покажи.

Ксенька з хитрим виглядом дістала невелику картину й поставила її так, щоб я міг добре розгледіти. Це був портрет Назара, який мав білосніжний ірокез.

— Круто! Невже ти малюєш так?

— Так гарно? — перепитала задоволена Ксенька.

— Саме так! Ти подаруєш її мені?

— Забирай! — мовила щедра Ксенька.

— Дякую! Що ж я подарую тобі натомість?

— А ось що! — дівчисько вискочило мені на спину й обхопило за шию руками, боляче вдаривши в кадик.

Я раптом відчув її недозрілі груди, які втиснулися в мене. Це викликало в мене зовсім не братські відчуття. Я підвівся й трохи покружляв її по кімнаті.