Изменить стиль страницы

А слідом за лаборанткою з’явилася… білобриса. Виходить, вона залишалася чергувати на ніч. І під дверима тоді теж була вона, — Назар відчув, як у ньому закипає злість. Але вирішив поки що ніяк цього не виказувати.

Щось у ньому змінилося цієї ночі.

Лаборантка і медсестра зайшли до його «кабінки» майже одночасно.

— Назар Левшиць? — запитала лаборантка. Назар кивнув, хоча питання пролунало досить безглуздо — адже в ізоляторі, крім нього, більше нікого не тримали.

— Спочатку засунь собі це, — наказала білобриса, простягнувши йому термометр. Назар мовчки підкорився. Однак градусник, немов навмисно, висковзнув із пальців і впав на ковдру.

— Давай, ворушися! — гаркнула білобриса. — В мене кінець зміни, і я не збираюся тут через тебе стирчати.

Їхні очі зустрілися, і Назар уловив у її погляді відверте глузування.

— До речі, куди ти заховав свої обгиджені штани?

Лаборантка тим часом старанно вдавала, ніби нічого не помічає.

Назар підняв із ковдри термометр… і коротким розмахом запустив у медсестру. Той, перевернувшись у повітрі, поцілив тонким кінцем їй у самісіньку середину лоба. Потім відскочив назад на ковдру, якимось дивом уцілівши.

Перші кілька секунд ніхто не зрозумів, що трапилося. Потім очі білобрисої стали круглими, як дві великі монети.

— За що? — ошелешено спитала вона і чомусь вирячилася на лаборантку, яка аж роззявила рота. — Що я зробила?!

— Господи… — видихнула та.

— Сама знаєш за що, — спокійно сказав Назар.

На лобі білобрисої проступила малюсінька червона ранка, яка швидко наповнювалася кров’ю.

— Ах ти вилупку! — розлютовано гаркнула медсестра, але підскочила чомусь не до Назара, а до дверей ізолятора. — Я тобі ще покажу!

— Покажеш своєму венерологові! — зненацька для себе самого кинув їй навздогін Назар. Він, сказати по правді, не уявляв навіть, що таке чи хто такий «венеролог» — просто десь і колись чув цю фразу та механічно запам’ятав.

Однак послання набуло зовсім непередбаченої дієвої сили. Білобриса, вибігаючи з дверей, на мить завмерла — очевидно, не очікуючи на свою адресу чогось подібного від восьмирічного хлопчиська, — втратила координацію і з розгону налетіла плечем на косяк. Її розвернуло і буквально викинуло на майданчик біля сходів. Потім донісся звук падіння, що супроводжувався болісним зойком, — він здався Назарові милішим від усіх хітів його улюбленої рок-групи, назву якої хлопчик постійно забував. Із солодким почуттям помсти він слухав, як білобриса шкутильгає до дитячого відділення, стримуючи глухі ридання.

Назар нарешті звернув увагу на лаборантку, яка у повній нерішучості дивилася на нього і нервово стискала пробірку з ватним тампоном.

— Ви прийшли брати аналіз? — він узяв ініціативу в свої руки.

— Сподіваюся, ти мене не вкусиш? — жіночка спробувала відповісти жартівливо-невимушеним тоном, але так розхвилювалася, що її голос ледве нагадував людську мову.

— Усе нормально, — сказав Назар, страшенно шкодуючи, що хвилину тому поблизу не було старого ліфтера в ролі глядача.

У лаборантки сильно трусилися руки, ніби вона справді побоювалася, що він може її вкусити. Вона нарешті взяла мазок та поспіхом і з помітним полегшенням на обличчі залишила ізолятор. Навіть забула замкнути двері на ключ.

Назар зібрався було скористатися ситуацією, щоб визирнути назовні, поки ніхто ще не помітив помилки лаборантки, і попрямував до виходу.

Але намір так і не вдалося втілити. Тому що на порозі з’явився лікар із темно-рудою широкою бородою і стетоскопом на шиї.

— Так-та-ак… — протягнув він, із суворою цікавістю розглядаючи Назара.

Частина II

Напоготові

Цікаво, скільки з нас дожило б до цього дня, якби діти були насправді настільки слабкими і безпомічними, як звикли думати ми — дорослі? Ми їх недооцінюємо.

Н. Левшиць. Дитинство, квиток до таємничої держави

Розділ І

Кір

1

Назар тинявся по ізолятору з дурнуватою посмішкою, з якою нічого не міг вдіяти. Очікував приходу матері і завмирав щоразу, коли зі сходів долинали звуки кроків. Валерія трохи запізнювалася, але його це не хвилювало. Тепер такі дрібниці значення не мали.

Усе обійшлося несподівано легко і значно краще, ніж він сподівався. Можна сказати, ранкова витівка з термометром зійшла йому з рук. Утім, Назар не надто переймався — білобриса дістала по заслузі і, схоже, він був не єдиним, хто так уважав.

А невдовзі після обіду, коли були готові результати аналізу, з’ясувалося, що у нього кір. З обличчя лікарки, яка повідомила цю новину, Назар одразу зрозумів, що кір — це далеко не так жахливо, як дифтерія. Потім вона додала, що вже подзвонила Валерії, і мама незабаром приїде його забрати, тому що інфекційне дитяче відділення зараз переповнене.

Коротше, він повертався додому.

Поки Назарові робили ін’єкцію, щоб збити температуру, Валерія зібрала його речі у великий поліетиленовий пакет із яскравою рекламою чергового диво-відбілювача і вийшла поговорити з лікаркою дитячого відділення.

— Щоправда, можливі ускладнення. Зараз шумів у серці не чути, але… Ви мене розумієте? — лунав із коридору голос лікарки. Валерія підтакувала, і Назар легко уявляв собі, як мама киває з виглядом істинно віруючої, котра вислуховує промову Христа, який раптом заговорив із обкладинки релігійної брошури.

Медсестра зробила йому укол і пішла. Назар став біля вікна, але ще не встиг зіпертися об підвіконня, як його з коридору окликнула Валерія.

— Іду, ма! — Назар востаннє сковзнув поглядом по ігровій веранді: її вигляд цього разу не викликав у нього абсолютно ніяких емоцій — він повертався додому. До батьків. До власної кімнати.

І до Того, Хто Стукає По Трубах…

Він розвернувся, щоб вийти з ізолятора, назавжди залишивши це погане місце, через яке до нього пройшли сотні й сотні інших дітей, але в проході між «кабінками» зупинився, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Йому раптово закортіло ще раз побачити лічилку на тумбочній шухляді, яку він знайшов минулої ночі. Закортіло так, що він навіть не намагався пручатися цьому дивному пориванню.

Ноги Назара, начебто підкоряючись волі когось іншого, зупинилися перед тією тумбочкою. Він витягнув шухляду і ще до того, як став читати, зрозумів — щось не так. Загальний малюнок вірша невловимо змінився. У Назара тенькнуло серце, коли він збагнув причину цієї раптової метаморфози. Тепер лічилочка виглядала так:

Бука виліз, всіх злякав
І НАЗАРА він забрав
Повернеться монстр кудлатий
І задушить маму з татом
Світло ти не вимикай
Забере ТЕБЕ
БАБАЙ
БАБАЙ
БАБАЙ

Букви виглядали болісно покрученими, як скорчені артритом руки старого; вони танцювали, страдницьки викладаючись у слова і рядки. І були соковито-малинового кольору, як тоді на стіні в дитячій…

Ні, вірш не просто змінився — він продовжував змінюватися, формуючись у щось інше прямо на очах у Назара, у щось огидне і зле, яке носило ім’я…

— Назаре, ти довго там? — злегка здивовано гукнула Валерія. — Я думала, хтось буде волокти мене додому силоміць! — і голосно розсміялася, коли лікарка щось пошепки додала.

Назар штовхнув шухляду ногою, засовуючи її на місце, і побіг до виходу.

2

— О Боже, Назаре, що ти робиш? — Валерія завмерла на порозі дитячої з маленькою тацею у руках, на якій стояла склянка з теплим молоком і парувала тарілка з гречаною кашею.

Подив на обличчі Валерії змінився обуренням:

— Ану, негайно марш у ліжко! Я сказала, негайно!