Изменить стиль страницы

— Бабай… — вимовив уголос Назар очевидне закінчення, яке чи то навмисно, чи то з іншої причини не було дописане. А потім знову перечитав дивний віршик, який за ритмом чимось нагадував дитячу лічилку, де останнє слово звичайно голосно вигукується. Тільки ця була довша, ніж відомі Назарові, — мала шість рядків.

Спершу він подумав, що це написав хтось із дорослих, але, придивившись уважніше, прийшов до висновку, що, швидше за все, лічилочку нашкрябала дитина. Букви були виведені хімічним (або схожим на нього) олівцем настільки старанно, що зблизька здавалися не написаними, а намальованими.

Інших послань у останній шухляді Назар не читав, а просто вставив її на місце. Коли він це робив, його руки тряслися від сильного ознобу.

А потім раптом збагнув, що в ізоляторі він уже не сам.

З

Схоже, хтось ховався в туалеті.

Схопившись за металеву спинку ліжка, Назар із усієї сили прислухався, що відбувається за трохи прочиненими дверима туалету.

Стрілки внутрішнього годинника показували пів на першу ночі.

«Якраз місце і час…» — прошепотів хтось у його свідомості.

«Кабінка», яку Назар обстежував останньою, була найближче до вхідних дверей ізолятора і розташовувалася майже навпроти туалетної кімнати. Однак, крім постійного хлюпання в бачку унітаза, він більше нічого не вловив — жодного підозрілого звуку. Можливо, той, хто перебував у туалеті, видав себе випадково і тепер зачаївся.

«Але… але ж воно хотіло, щоб я його почув», — раптом чітко усвідомив Назар.

За кілька хвилин він уже готовий був повірити, що йому просто причулося, проте той самий звук пролунав знову. Тепер не було сумнівів, що це знаходиться із зовнішнього боку дверей ізолятора. На мить Назар навіть відчув полегшення, що він не замкнений наодинці з тим, що могло чекати на нього в туалеті. Двері ізолятора виглядали принаймні надійно.

Звук повторився.

Назар здригнувся, але все-таки йому вистачило сміливості вийти з «кабінки» і, обережно ступаючи, наблизитися до масивних жовтувато-білих дверей.

Коли він зупинився, одна з паркетин скрипнула під ногою і змусила його покритися новою порцією холодного поту. Звук одразу повторився і… вже не припинявся. Здавалося, хтось зовні шургає плечем, важко напираючи на двері ізолятора.

— Кишки… — утробно прошипів голос по той бік. — Візьми мої кишки-и-и…

Цієї миті Назар почув, як на два чи на три поверхи нижче рушив ліфт. Він наближався. Той, хто перебував за дверима, замовк. Однак Назар відчув, що він продовжує залишатися на місці, та із завмиранням очікував, коли ліфт порівняється з їхнім поверхом — зупиниться чи проїде повз? Чи зупиниться, не доїхавши?

Це була страшенно гуркітлива і повільна колимага. У голові Назара пронеслася зацікавлена думка: що побачить старий ліфтер, коли ліфт порівняється із поверхом?

Жахливий ліфт нарешті зупинився — на його поверсі, — заскреготавши, як древнє металеве чудовисько, яке пробудилося від сну. Почувся скрегіт дверцят.

Але за лічені секунди до того Назар розрізнив тупіт. Кроки віддалялися від дверей ізолятора та стихали в напрямку входу до дитячого відділення.

І ще йому здалося, ніби йшли двоє.

4

Що б не означав цей дивний візит до дверей ізолятора, Назар відчував потребу спершу лягти до ліжка і лише потім обміркувати, що відбулося за останні п’ять хвилин. Його бив такий сильний озноб, ніби в палаті стояв лютий мороз.

Але не встиг він зробити навіть три нетверді кроки у напрямку до своєї «кабінки», як у двері ізолятора тихенько постукали.

Назар для рівноваги схопився однією рукою за ребро найближчої перегородки і повернув голову, дивлячись на великі білі двері. Потім до нього дійшло, що в мерців, які розгулюють по лікарні, навряд чи заведено стукати. Але, мабуть, це не міг бути і хтось із медперсоналу, оскільки лікарі та медсестри мали ключ від замка, та і для чого їм такої пізньої години навідуватися до нього?

— Що вам треба? — зібравшись із духом, крикнув Назар.

— Хлопчику, ти мене чуєш? — неголосно запитав старий ліфтер.

Звісно, це міг бути тільки він.

— Ви… — Назар зробив крок назад до дверей, здивовано відзначаючи, що поява ліфтера додала йому сил. — Ви бачили щось? Бачили їх?

— Ти маєш на увазі тих двох медсестер? — з інтонації старого Назар здогадався, що той усміхається.

— Медсестер… Ви сказали?.. — до такого повороту подій він виявився зовсім не готовим, хоча це було очевидно із самого початку.

Із ним розіграли комедію… Тим більше, одній із медсестер зовсім неважко було час від часу спостерігати за ним з ігрової веранди, звідки весь ізолятор при ввімкненому світлі проглядався як на долоні. Навряд чи б він так нерозумно повівся на цей жарт, якби не висока температура і безліч прочитаних послань — Назарові хотілося провалитися під землю від прикрості та сорому. Перед очима моментально виникла картина того, як білобриса та її напарниця корчаться зараз від реготу: «Уявляєш, що думав той маленький недоумок, із місця боявся зрушити, тільки витріщався на двері і паскудив у штанці! Цікаво, куди він тепер їх сховає?»

— Так, а хто ж іще. Я випадково помітив, що вони швендяють тут, коли піднімався, і подумав собі: напевно, задумали якусь капость. Наприклад, лякають маленького хлопчика. Я правий, вони це робили?

— Так… — ледь чутно відгукнувся Назар.

— Не думай, що ти боягуз. Кожен злякався б на твоєму місці. Не бери в голову, це просто дві негідниці бісяться з нудьги. Хоча я впевнений, що жодна з них нізащо в світі не погодилася б сама залишитися тут на ніч. Це ж ясно як білий день.

— Чому? — здивувався Назар.

Він уже підійшов до дверей упритул і раптом збагнув, що починає втягуватися в розмову, яка ще хвилину тому здавалася зовсім неможливою. Проте старий говорив із ним доброзичливо і, схоже, абсолютно щиро.

На мить Назар засумнівався: чи не є він ще одним Жартівливим Перевертнем, тільки хитрішим. Ця думка ледве не змусила його обірвати розмову, викрикнувши наостанок щось образливе, і піти спати. Справді, навіщо старому шкарбунові балакати з якимось незнайомим хлопчиськом, якого він бачив усього раз у своєму ліфті?

— Чому? — перепитав старий. — Тому що цей ізолятор — погане місце. Тут відбуваються дивні речі.

Назар багато дав би, щоб побачити, яким був вираз обличчя ліфтера тієї миті — відповідав інтонації, чи…

Зрештою, потрібно було визнати, що, якби старий був одним із Перевертнів, йому зовсім ні до чого було б утручатися у витівку медсестер.

— Я чув тоді… Здається, тебе звуть Назар?

Назар кивнув, забувши, що старий ліфтер не може його бачити, але відразу виправився, відповівши вголос:

— Так мене назвав тато.

— Гарне ім’я. Мені теж завжди подобалося. Я теж думав так назвати сина, — старий неголосно засміявся й кашлянув, — але всі четверо дітей у нас із жінкою вийшли дівчатками. Вони вже давно дорослі, а в старшої торік народився онук. Виходить, мій правнук. От його і назвали Назаром. Я його, правда, ще не бачив.

— Чому ви сказали, що ізолятор — погане місце? — запитав Назар, коли старий раптово замовк, поринувши у свої думки.

— А хіба ти сам цього не відчув?

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Назар. Переконаність старого насторожувала.

— Я тут багато років, мені не раз доводилося бачити, як сюди приводять різних дітей. Зазвичай на цей поверх піднімаються ліфтом, тому я бачу всіх, кого кладуть сюди у дні моєї зміни. А потім уночі нерідко чув їхній плач чи крики вві сні. Іноді хтось із них навіть грюкав у двері, тому що їм здавалося… — старий зненацька затнувся, похопившись. — Але тобі це зовсім ні до чого. Забудь, я просто старий дурень, який занадто багато ляпає язиком.

Назар подумав, що ліфтер одразу ж піде. Але той не пішов, а тільки перевів розмову на іншу тему.

— Ти хворий на щось серйозне?

— Не знаю поки. Мама боїться, що у мене дифтерія, — відповів Назар, у глибині душі радіючи, що старий залишився. — Завтра зроблять аналізи.