Ще нижче:
«Я Вадим, 10 років. Кажеця тут п’ять чи шість днів. Щоранку мені говорить лікар що мине випишуть завтра. Мені надоїло чикати. У ночі тута…»
— далі слова були ретельно закреслені довгою густою лінією чорнила, тому Назар зміг розібрати лише дату наприкінці: «1991 рік».
Схожих послань у шухляді його тумбочки виявилося двадцять три (Назар спеціально перерахував, хоча це й не мало жодного значення). Деякі було важко розібрати, бо вони надто близько тулилися одне до одного, налазили краями; подекуди просто витерлися.
Двадцять четверте він знайшов на внутрішній стороні дверцят:
«Мамо, забери мене звідси!!!»
— волав чийсь червоний фломастер.
Над посланням хтось приліпив закам’янілу жуйку. Назар обережно торкнув її пучкою вказівного пальця, немов побоювався, що вона може раптом заворушитися. І зрозумів тільки зараз, наскільки в палаті встигло стемніти.
Спочатку він збирався ввімкнути загальне світло, але з’ясувалося, що вимикач розташований занадто високо для його зросту.
Чогось схожого на стілець чи інший предмет, здатний виправити цей тимчасовий недолік, в ізоляторі не було.
Розділ 5
Атака жартівливих перевертнів
…Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.
Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.
Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.
Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.
Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, — не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.
Але, на щастя, все було гаразд — його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.
Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.
Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.
Перше, що він тут прочитав, було:
«Я Антон мені 11 років. Коли мене привезли сюди мені тут теж не сподобалося. Тут на вікні ґрати і двері зачиняються на замок як у в’язниці. І ще я боюся засинати тому що завжди сняться погані сни. Хочу додому до Лилі і Кипариса. 14 жовтня 1982 року».
Назар переглянув ще кілька подібних послань.
А потім побачив одне, котре його навіть розвеселило:
«Усі ви боягузи і сикуни! Мені тут зовсім не страшно! Я не боюся, не боюся не боюся!»
Прочитавши всі послання, Назар знайшов зізнання в коханні безіменної дівчинки якомусь Дмитрикові, що знаходилося на задній зовнішній стінці шухляди, і його можна було побачити тільки одним чином — витягти шухляду цілком. Однак одразу з’ясувалося, що Назар був далеко не першим, хто його знайшов. Поруч зі зворушливим зізнанням іншою рукою і, мабуть, набагато пізніше, було дописано: «Потрахай мене». А трохи збоку знаходилася ще одна приписка: «ДМИТРИК — ЦЕ Я».
Назар засміявся, але відразу замовк. А потім цілу хвилину із шаленим калатанням серця сидів на ліжку, тримаючи шухляду на колінах. Усі голосні звуки ізолятор розламував так, що в Назара склалося враження, ніби одночасно із ним засміявся хтось іще.
Заспокоївшись, він перейшов до третьої «кабінки». Тут його увагу особливо привернуло послання, написане дуже акуратним почерком синьою кульковою ручкою:
«Усім привіт! Виявляється, нас тут ціла компанія, ха-ха! Мене звати Марина. Вчора мені виповнилося п’ятнадцять років — потрапити сюди було чудовим подарунком до дня народження… Здається, у мене щось із легенями. Я навіть не знаю, навіщо все це пишу, адже насправді мене ніхто не чує. Все це самообман. Ау? От, нікого. Мені теж тут трохи моторошно. Яка дурниця, навіщо писати? О! Привіт усім, хто прийде ПОТІМ! Так, і ще. Для чого тут на вікні ґрати — це камера для злочинців? Мене це теж шокувало (наприкінці почерк раптово утратив свою каліграфічну акуратність). Господи, тут цілий день нема з ким поговорити!!!»
В інших шухлядах Назара очікувала та ж картина: вони були заповнені посланнями давніх постояльців (точніше, підневільних ув’язнених) ізолятора, як древні скрижалі, що пронесли крізь час таємниці минулих поколінь. Поступово йому почало ввижатися, ніби він бачить безліч дитячих облич, які нашаровуються одне на одне, може вловити тихий шепіт десятків голосів, приглушених від страху й самотності, немовби весь ізолятор наповнився примарами. Примарами дітей, заточених у нього.
Саме це і вразило Назара — дивне, майже лякаюче зрушення часу, — коли він звернув увагу на дати, що стояли наприкінці деяких послань. Ті, кого він природно сприймав як своїх ровесників, уже давно перетворилися на дорослих людей. А дехто був навіть старшим за його батьків. І в той же час вони назавжди залишилися блукати в цих стінах такими ж зляканими дітьми, чиї послання з року в рік жили тут своїм химерним, загадковим життям.
Він переходив із однієї «кабінки» до іншої, запалюючи нові світильники і залишаючи ввімкненими ті, які запалював раніше, тому ізолятор набув похмуро-феєричного вигляду: у ньому не з’явилося навіть натяку на перенасичення яскравістю ламп, ніби кожна «кабінка» існувала сама по собі, утримуючи світло всередині. Ізолятор нагадував застиглий кадр із якогось фантастичного фільму про корабель прибульців, який зазнав катастрофи.
Читання послань так заворожило Назара, що він уже не звертав уваги на температуру, яка знову полізла вгору. Коли черга дійшла до останньої, восьмої «кабінки», його вже відчутно хитало. А коли хлопчик висунув шухляду із тумбочки, то через миготіння темних цяток у очах він лише за цілу хвилину збагнув, що напис, який він намагається прочитати, посланням не був.
У всякому разі, не був звичайним посланням.