— Сумніваюся, — спробував заспокоїти її Левшиць. — Йому зробили всі необхідні щеплення. Пам’ятаєш?

— Я чула, деякі діти все одно хворіють, — заперечила Валерія, — у відносно легкій формі, але…

— Може, варто подзвонити батькам?

— О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, — закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. — Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і нав’язувати мудрі поради.

Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки — точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, — і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.

За десять хвилин у двері подзвонили.

— Буде краще, якщо ми його заберемо, — сказав лікар після огляду.

Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила ін’єкцію, щоб збити жар.

— Ви думаєте, щось серйозне? — стрепенулася Валерія… — Дифтерія чи…

— Не будемо лізти поперед батька в пекло, — відповів лікар. — Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна — завтра з’ясується точно. А це так, про всяк випадок — у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають… Навіщо ризикувати?

Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.

— Ну, якщо це справді необхідно…

— Мамо, я не хочу! — вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька — нічний візит монстра, раптова хвороба… І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.

— Нічого-нічого, — Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. — Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.

— Звичайно, — підтримав її Михайло.

— От бачиш, — Валерія повернулася до лікаря. — Адже так?

Лікар, чоловік років п’ятдесяти з густими чорними вусами, зачинив докторську валізку і кивнув, погоджуючись:

— Збирайте хлопчика.

— …А завтра, коли будуть готові аналізи, зможемо поставити точний діагноз, — говорила черговий лікар дитячого відділення, яка спустилася до приймальні, щоб забрати Назара і Валерію, котра його супроводжувала. Лікаркою виявилася дуже висока повна жінка середніх років із громіздкою бабеттою на голові, спорудженою з фарбованого чорного волосся; дивлячись на неї, Назар усе чекав, що масивна зачіска от-от звалиться, розсипавшись, чи сповзе на бік, особливо коли жінка йшла. Потім довгий час саме такий тип асоціювався в нього з дитячими лікарями.

Вони піднімалися у просторому, надзвичайно повільному ліфті, що зачинявся зсередини вручну старомодними дверцятами-гармошками, зробленими з металевих пластин. Можна було спостерігати, як неквапом пропливають униз лікарняні поверхи; на них загородження були з дрібної сітки, як і сама шахта ліфта. Тому Назар устигав добре роздивитися кожен поверх. Нагору сходами снували дорослі хворі і медперсонал. Іноді вдавалося зазирнути всередину відділень. Там тягнулися довгі коридори зі столами медсестер і рядами дверей палат по обидва боки. Оскільки сьогодні була неділя, лікарня здавалася доволі малолюдною. Ліфт поскрипував, і від цього незвичайного скрипу — зовсім не такого, як у житлових будинках — він бачився Назарові ще більш незвичайним. До того ж, цим ліфтом керував ліфтер — сивий дідок, який сам, здавалося, був невід’ємною частиною кабіни з візерунковим драпіруванням на стінах, лаковими дерев’яними панелями червоно-коричневого відтінку і триногим маленьким стільчиком у кутку. Від усього цього віяло незвичним духом старовини й чогось таємничого.

Навколо крутилося безліч різноманітних лікарняних запахів, які Назар так і визначив: «лікарняні»; вони чимось нагадували ті, що запам’яталися під час нечастих візитів до поліклініки. Ще він помітив, що з проходженням чергового поверху «лікарняний запах» якось невловимо змінюється. Напевно, тому, вирішив Назар, що в різних відділеннях різні хвороби, і здивувався цьому здогаду — виходило, що хвороби можуть пахнути. Ну, звісно, річ ще й у ліках…

Укол почав діяти по дорозі до лікарні — під час п’ятнадцятихвилинної подорожі в машині швидкої допомоги, котра викликала в Назара чималий інтерес, — і зараз він почувався значно краще. Бачити такі машини зсередини раніше йому доводилося тільки у фільмах; у житті це виявилося не так яскраво, проте значно цікавіше. Він навіть на цілих кілька хвилин відволікся від думок, що його везуть до лікарні і збираються там залишити.

Узагалі-то йому вже стало настільки краще, що він подумав, — а якщо він і справді занедужав на якусь коротку хворобу? — Назарові дуже закортіло сказати про це Валерії і лікарці, але він стримався. Було зовсім несхоже, що його тепер ось так просто візьмуть і відпустять.

Він нарахував уже три цілком пройдені поверхи і дивився, як виповзав низ четвертого.

— На жаль, головний ізолятор дитячого відділення зараз переповнений, — продовжувала лікарка, звертаючись до Валерії. — Можливо, завтра ми переведемо вашого хлопчика туди, якщо звільниться місце. А сьогодні він побуде в старому ізоляторі.

Валерія запитально поглянула на лікарку.

— Ним зараз майже не користуються, хіба що в окремих випадках, як ваш, наприклад, але йому там буде добре, — пояснила лікарка. — Наша лікарня стара і її, так би мовити, вирішили частково переобладнати — пристосувати до теперішніх потреб деякі приміщення. Зокрема і старий ізолятор. От тільки ніяк не дочекаємося на кошти…

Валерія кивнула, мовляв, у наш час це не дивно. Колись вона й сама лежала в дитячому відділенні цієї лікарні. Правда, до ізолятора не потрапила — її тоді відразу перевели до спеціальної палати з боксами, куди на перші кілька днів клали всіх новеньких. Опинившись тут знову, вона якось внутрішньо відчула, що за всі ці роки традиції тут зовсім не змінилися. Можливо, воно й на краще, — вирішила вона про себе і ласкаво погладила Назара по голові. Він кисло посміхнувся у відповідь.

Йому так сильно хотілося додому, що він готовий був заплакати. Все навколо здавалося таким чужим, непривітним і навіть вороже таємничим. І він, напевно, заплакав би, якби не присутність цієї незнайомої повної лікарки з чорною баштою волосся на голові. Та й сама лікарка виглядала дуже суворою, хоча не звернулася особисто до нього ще жодного разу.

— Там чисто, через день приходить прибиральниця, і взагалі… — лікарка всміхнулася. — Втім, ви зараз самі все побачите. Хіба що, — вона трохи схилилася до Назара, — буде трошки нудно самому. І немає телевізора. Але це ж ненадовго, — м’яко вимовила вона і раптом перестала здаватися Назарові такою вже суворою. Він трошки повеселішав і кивнув, погоджуючись.

Ліфт нарешті зупинився. На шостому, передостанньому поверсі. Дідок-ліфтер з відсутнім виразом обличчя розсунув дверцята, штовхнув загорожу на майданчик, випускаючи своїх пасажирів на волю.

— От сюди, — лікар повела їх за собою.

Виявилося, що йти зовсім недалеко. Великі, пофарбовані білою олійною фарбою двері були в кутку просторого майданчика на сходах усього за п’ять-шість кроків від виходу з ліфта. Коли той заскрипів, рушивши, Назар повернувся і побачив, як за кабіною на сталевих тросах випливав, наче безкінечно довга пуповина, вузол товстих дротів. Дідок уже сидів на своєму ослінчику, склавши руки на колінах і байдуже втупивши погляд кудись у стінку.

Двері ізолятора були поруч із входом до дитячого відділення; ті двері були подвійними, наполовину скляними, розмальованими вмілим художником, який зобразив відомих мультиплікаційних героїв — картинки були дуже яскравими, життєрадісними і, здавалося, це не просто двері до лікарняного відділення, а брама до маленької дитячої країни. Крізь скло між барвистими малюнками Назар устиг помітити кількох дітей різного віку.