— Сподіваюся, ти незабаром видужаєш. Ну, мені час іти — треба ще завести коробку з ампулами на верхній поверх.

— Почекайте, — зупинив його Назар із відвертим натиском у голосі, який, мабуть, здивував старого.

— Ну? — відгукнувся він.

— Ви не закінчили.

— Ти про що, Назаре? — схоже, ліфтер справді вже забув.

— Про ізолятор.

— Я боюся, що й так наговорив тобі багато зайвого. Якщо хочеш, можу замовити слівце перед черговим лікарем, щоб сестри більше тебе не турбували.

— Ні! — різко перебив Назар і сам від цього засмутився. Але відразу ж додав: — Просто… я думаю, іноді краще знати наперед про щось, щоб бути готовим, — до чого готовим, Назар уточнювати не став.

— Ну, добре, — вагаючись промовив старий. Однак вирішальну роль, мабуть, зіграло те, що перед ним були двері, і він міг тільки чути голос восьмирічного хлопчиська, але не бачити його. — Ти міркуєш, як зовсім дорослий. Добре, про що ти хотів запитати?

— Чому ізолятор — погане місце?

— Я не знаю, — чесно зізнався старий, — але, скільки пам’ятаю, з ним майже завжди було щось негаразд. Він ніби наскрізь просочився дитячим страхом, а це — дуже кепсько. Ти розумієш, що я хочу сказати? Думаю, розумієш. І ще я думаю, що в тебе є поважні причини цим цікавитися. Більш серйозні, ніж звичайна цікавість… Але це не моя справа, — він поцілив у яблучко і, схоже, у цьому не сумнівався. Тому із делікатності не ставив зайвих запитань.

— Здається, я знаю ще одне таке місце, — сказав Назар.

— Це погано… — промовив старий після тривалої паузи. І знову замовк, чи то обмірковуючи щось, чи то шкодуючи, що взагалі взявся продовжувати цю тему, піддавшись на вмовляння Назара.

— Ви бачили послання? — запитав той, відчуваючи, що його незвичайний співрозмовник міг би розповісти чимало про «погані місця», але не робить це тільки тому, що Назарові доведеться провести ще майже цілу ніч самому у такому поганому місці.

— Ти про записки на шухлядах у тумбочках? Звичайно! Про них знають усі в лікарні. Їх колись пробували зачищати, замальовували. Потім, років двадцять тому, нарешті зрозуміли, що це даремно — вони одразу з’являлися знову і заповнювали все вільне місце. А тепер до цього ізолятора взагалі ні в кого руки не доходять. Його давно збираються переробити і майже перестали використовувати. Якщо не помиляюся, ти тут перший за останні два з половиною роки. Може, воно й на краще…

— Тому що їхні страхи трошки встигли вивітритися? — інтуїтивно відреагував Назар. І почув, як старий аж підскочив, хруснувши колінними суглобами.

— Здається мені, ти стріляний горобець, хлопчику, і дуже недурний, — у голосі старого пролунало відверте захоплення. — Але от що я тобі скажу, — додав він, — якщо помітиш раптом щось дивне… Ну, ті ж написи на шухлядах (Назар мимоволі здригнувся, згадавши про лічилку в останній «кабінці») чи щось ще почне ввижатися, постарайся не звертати уваги, та й по всьому. Воно зараз, здається, вже не має тої сили. Просто думай, що незабаром повернешся додому. Сподіваюся, тобі пощастить, і ти не затримаєшся тут надовго. І постарайся більше не підходити до цих дверей.

Назара мучило бажання розповісти кому-небудь про те, що трапилося минулої ночі в його кімнаті. Він раптом відчув, що, якщо зараз зуміє поділитися, відшукає в собі сили хоча б натякнути, який жах йому довелося пережити, — стане набагато легше, немов він звільниться від непосильної ноші. І було навіть не важливо, повірять йому, чи ні.

І Назар зважився:

— Ви вірите в чудовиськ? У справжніх, у тих, що можуть напасти… і навіть убити?

Старий, мабуть, був шокований такою постановкою питання, тому що мовчав доволі довго. Назар міг би подумати, що той узагалі тихенько пішов, якби не чув його трохи хриплий подих за дверима.

— Я вірю в поганих людей і в погані місця, що здатні робити цих людей ще гіршими, і де може привидітися різна гидота, — відповів він нарешті.

— Я бачив одне. Вчора вночі. Вдома…

…І Назарові справді полегшало, начебто з цим визнанням із нього вискочило щось невидиме, але величезне, що мерзотно шкреблося в грудях увесь останній тиждень з тих пір, як на стіні дитячої ожило зображення Того, Хто Стукає По Трубах.

І навіть його страх — він не зник — він став іншим.

— Я вірю тобі, — серйозно сказав старий.

Потім вони попрощалися.

Назар затримався біля дверей ще на кілька хвилин. Прислухався, як древній скрипучий ліфт, можливо, ровесник свого нинішнього хазяїна, спочатку піднявся на поверх вище, а потім опустився глибоко вниз, до приймальні (Назар немов на власні очі бачив, як за кабіною слухняно випливала товста пуповина чорних дротів). І тільки тоді хлопчик пішов спати.

Діти здатні сприймати будь-які обставини зі значно більшою покірливістю, ніж дорослі. Незважаючи на пропасницю, яка досі колотила його, і нещодавні події, Назарові вдалося досить швидко заснути.

Але перед тим, як хлопчик повністю провалився в темну криницю сну, в його голові неспокійним роєм заметушилися питання, якими він не переймався раніше. Чи жила до нього в дитячій інша дитина? (Щось підказувало йому: чудовисько з’явилося там не вперше). Чому монстр з’являється саме з-під ліжка, а не, наприклад, із коридору чи з-за портьєри? Навряд чи лише тому, що це не його стиль. І потім, звідки той з’являється і куди зникає? Як йому протистояти?

І нарешті, відкіля взагалі беруться ці чудовиська?

Хто він — Той, Хто Стукає По Трубах?

Прокинувся Назар раптово, від задухи. Величезна кошлата лапа затискала йому рота і носа. Він рефлексивно спробував вивільнитися… це вдалося на дивовижу легко — лапою виявився всього-навсього накинутий на обличчя край ковдри. Назар кілька разів глибоко вдихнув ротом, щоб віддихатися, — ніс був геть закладений.

У вікно ізолятора вже пробивалися світанкові промені сонця, сперечаючись із усіма вісьмома світильниками, що горіли в ізоляторі ще з ночі. Однак стрілки цього разу закомизилися і категорично відмовилися показувати час. Назар пошкодував, що в нього поки немає власного справжнього годинника — втім, такий збій, якщо не зраджувала пам’ять, стався вперше — і почув, як у замок дверей вставили ключ.

Йому дуже хотілося пити, у роті пересохло, але хлопчик вирішив зачекати, поки з’ясується, хто прийшов. Крім того, занадто ранній візит його насторожив.

Лежачи, Назар не бачив двері з-за перегородки, але відвідувач надто довго не з’являвся, і хлопчик підвівся на ліжку, щоб подивитися через верхню скляну половину. Це була білобриса медсестра, яка приносила йому вчора термометр. Вона була мертва. Назар зрозумів це ще до того, як побачив її вивернуті назовні нутрощі, що звисали нижче колін. Вона повільно прямувала проходом поміж «кабінками» і, обводячи поглядом запалені світильники, з докором хитала головою. Покриті зеленуватим слизом кишки висіли з розстебнутого на животі халата і хиталися при кожному кроці, як дохлі змії.

— Чому скрізь горить світло? — спитала медсестра безбарвним голосом, переводячи мутні очі на помертвілого Назара. Не поспішаючи, ввійшла до його «кабінки» і нависла над ліжком.

— Заразні діти завжди створюють проблеми, — білобриса закинула довгу кишку, що сочилася слизом, собі на плече, як кінець шарфа. — Заразні виродки!..

І кинулася на нього…

Коли Назар прокинувся вдруге — і цього разу вже по-справжньому — стрілки справно показали чверть на восьму. Як і в його сні, котрий швидко вивітрювався з голови, світильники горіли у всьому ізоляторі. Втім, хлопчик одразу згадав, що залишив їх увімкненими навмисно.

Сходив у туалет, загасив світильники і випив мінеральної води, яку вчора принесла Валерія, прямо з горлечка. Він вирішив більше не лягати до ліжка, а дочекатися, коли прийдуть брати мазок для аналізу. Горло боліло сильніше, ніж учора, але лихоманка минулася.

Незабаром він почув, як клацає дверний замок. До ізолятора зайшла лаборантка, жінка середніх років в окулярах. У руці вона тримала маленьку скляну пробірку з ватним тампоном, насадженим на тонку металеву паличку.