І, можливо, не тільки його власне. Загадкова лічилочка в ізоляторі не просто його налякала, але й змусила над дечим задуматися.

Йому залишалося натягнути три поперечні відрізки і підвісити в задуманому місці дзвіночок — де, здавалося, він був недосяжний для монстра, — коли раптом пролунав голос Валерії:

— О Боже, Назаре, що ти робиш? Ану, негайно до ліжка! Я сказала, негайно!

Коли Валерія повернулася на кухню, а батько подався дивитися телевізор і допивати пиво, хлопчик скористався черговою можливістю, щоб закінчити «сигналізацію». Залишалося зовсім небагато, але йому знову завадили.

Зненацька зайшов тато.

Левшиць присів на краєчок синового ліжка (цього разу Назар устиг залізти під ковдру) і завагався, обмірковуючи, з чого почати. Всі підходи до теми здавалися зараз ще безглуздішими і надуманішими, ніж хвилину тому. Він і не припускав, наскільки важко буде затіяти цю розмову.

Тому зробив перший хід із найпростішого:

— Може, скажеш, що ти робив під ліжком?

— Нічого особливого, тату, — хлопчик виглядав спокійним, так, ніби йому зовсім не було чого приховувати, чи йшлося про щось повсякденне — як він провів день, чи не забув почистити зуби перед сном…

І жодного натяку на бажання поділитися чимось.

Чимось таким.

— Ти не проти? — Левшиць підняв простирадло, що звисало до підлоги, і зазирнув униз. Зі сторони цей рух виглядав надто квапливим, ніби він метнувся підібрати випадково загублену дорогу річ. Але насправді він лише хотів приховати зніяковіння, яке в нього викликала ця розмова.

— Ого! — вирвалося у Михайла від несподіванки, коли він роздивився простір під ліжком. — Тут оселився гігантський павук-мутант?.. Знаєш, мамі це навряд чи сподобається.

Він випрямився, запитально вивчаючи обличчя сина.

— А під подушкою, очевидно, заховався сам хазяїн цієї павутини. Даси глянути?

— Ні-і… — закрутив головою Назар.

Левшиць-старший помітно спохмурнів, наче йому на гадку спало щось негарне.

— І все-таки навіщо це?

Назар мить повагався. Потім усе ж витяг із-під подушки дзвіночок зі шматком мідного дроту, просиленого крізь вушко.

— От, — дзвіночок у його руці коротко дзенькнув.

— Схоже на сигнальний пристрій, — здогадався Михайло.

Назар кивнув:

— Ну… це щось таке, ніби гра…

Левшиць насупився ще більше: що за ігри такі?

«Ну так, той поганий сон… Коли йому здалося, що в кімнаті він не сам. Це дещо пояснює, правда?»

Принаймні те, що стосувалося Назарової химерної поведінки останнім часом. Тепер усе ясно, його пацан боїться містичних потвор, котрі вилазять уночі з-під ліжка. Страхіття, історії, почуті від інших хлопчаків, фільми… Не так це і дивно. Раніше, щоправда, він не помічав за сином подібних страхів. «Але тоді він спав у одній кімнаті з нами, — нагадав собі Левшиць. — Адже хлопчиськові тільки вісім. Згадай, у що ти сам вірив, коли тобі було стільки ж».

Він знову глянув на дзвіночок у руці сина. Ні, вигадав же — сигналізація! Нехай усе це — повне дитинство, все одно молодець, дарма, що піде тільки до другого класу — у хлопця вже є голова на плечах.

І Левшицю стало раптом страшенно смішно. А разом із цим зникло будь-яке бажання продовжувати почату тему. Все і так ясно — дитячі забави у новому помешканні та післявідпускний синдром. Не гоже дорослому чоловікові впадати в хлоп’яцтво.

Ну, хіба зовсім трішки.

— Хочеш, допоможу? — він простягнув руку за дзвіночком. — Де ти збирався його прикріпити?

— Спасибі, татку. Але я сам, добре?

— Як хочеш, — погодився Левшиць. — Тільки давай домовимося: якщо в тебе виникнуть якісь проблеми… Ну, наприклад, захочеться поговорити про щось таке… незвичайне, чи тебе щось злякає — ти відразу розповідаєш мені. Обіцяю, що не стану сміятися. Згода?

— Домовилися, — відказав Назар. Він відчував приємний аромат пива, який ішов від батька, і те, що його настрій явно поліпшився. Тому сам тепер почувався набагато спокійніше.

— От і чудово, — Михайло злегка скуйовдив Назарів темний чуб.

«Просто йому потрібен якийсь час, щоб звикнути до нового місця. Мені теж. Незабаром усе налагодиться».

— Що тут відбувається? — зазирнула до кімнати зацікавлена Валерія. — Схоже на маленьку сімейну змову. Я вгадала?

— Точно, — підтвердив Назар, повернувшись до матері. — Ми викрили твого коханця і тепер вирішуємо, де закопати його труп, — цю фразу, як і «покажеш своєму венерологу», він чув колись і десь, і вона вирвалася зараз зовсім мимоволі.

У Валерії комічно відвисла щелепа. А Левшиць зі скороминущим жахом подумав, чого ж варто буде очікувати, коли хлопцеві стукне п’ятнадцять. Але через секунду розреготався, і майже одразу до нього приєдналася Валерія.

Надвечір Назарові стало зовсім зле.

Валерія не відходила від нього ні на крок. О пів на другу довелося викликати швидку — температура трималася на позначці «сорок». Часом у нього починалися марення. Назарові здавалося, начебто він знову сам у величезному похмурому ізоляторі, у двері ломиться юрба мерців, і кожен тягне за собою слизькі канати довгих зелених кишок… Або він бесідує з дивним Дідусем-Із-Ліфта — той бурмоче щось нерозбірливе за дверима, щось дуже важливе, Назар обов’язково мусить це знати, але йому вдається розчути лише уривки слів. Потім він спускається в повільному скрипучому ліфті разом із мамою, яка везе його додому, а старий усе продовжує бурмотіти незв’язну ахінею, сидячи на своїй табуретці в кутку і безглуздо витріщаючись на стіну…

Насправді, коли вони з Валерією спускалися вниз, кабіною ліфта завідувала дуже худа сива жіночка, яка майже не відривала очей від книги в м’якій обкладинці.

Тепер Назарові ввижалося, що старий там усе-таки був. Міражем була жінка, яка читала детектив.

Дідусь-Із-Ліфта смутно дивився на нього і хитав головою, ніби повторюючи рух невидимого метронома. Його губи безгучно ворушилися, ніби вимовляли одну-єдину фразу: «Погане місце…»

Старий наче просив його більше ніколи сюди не повертатися. Тому що тут…

— Погане місце… — пробурмотів Назар, і Михайло з Валерією обмінялися поглядами, у яких відбивалося однакове нерозуміння і тривога.

Близько третьої години ночі Назар чітко вимовив:

— Я бачив… одне. Вчора. Вдома.

А потім розплющив очі та цілком осмислено подивився на батьків.

— Я щось сказав тільки що?

— Усе добре, лежи, — Валерія поцілувала його в гаряче і змокле від поту чоло. — Ми з тобою.

За мить Назар відключився знову, занурившись уже в нормальний сон. Жар поступово спадав.

— Здається, йому краще, — Валерія втомлено усміхнулася чоловікові. — Може, поспиш трохи? Я сама…

— Нічого, завтра… Тобто вже сьогодні — знову вихідний, ще встигну. Кому-кому, а от тобі це б не зашкодило. Іди.

Вона лише заперечно похитала головою, заплющила почервонілі очі і схилилася на плече Левшицю.

— Знаєш, я іноді просто дивуюся, наскільки він схожий на тебе.

— Ну… це дещо доводить.

«Здається, я прогавив момент, коли вона плакала», — подумав Левшиць.

Розділ 2

Напоготові

У вівторок 24 серпня, наступного дня після повернення з лікарні, Назар прокинувся о дев’ятій ранку з тим світлим відчуттям безпричинної радості, яке можливе лише в дитинстві. Навіть не звичайної радості, а якогось солодкого очікування, передчуття чогось — чому не існує точної назви в мові дорослих — від нового дня. І ні хвороба, ні тисячі монстрів під твоїм ліжком — узагалі ніщо в світі — не можуть із цим нічого вдіяти.

Розплющивши очі, хлопчик зрозумів, що почувається краще, принаймні, вже не так паскудно, як учора ввечері. Крім того, Назар згадав, що 24 серпня — святковий день. А отже, батьки сьогодні залишалися вдома разом із ним.

Утім, Валерія сказала, що температура в нього, швидше за все, після обіду підскочить знову, тому що «ягідки ще попереду». Вона приготувала легкий сніданок — манну кашу на молоці і апельсин. А «на десерт» примусила з’їсти цілу жменю ліків, що були настільки ж огидні на смак, як і звучання їхніх назв. На довершення ранкового «моціону» Валерія змастила губи Назару вазеліном із маленького зеленого слоїчка, схожого за формою на мініатюрну хокейну шайбу.