Потім його піднесений настрій став поступово вивітрюватися, як смак м’ятної цукерки, що розтанула в роті. Адже ранок перейшов у сонячний яскравий день, він зазвучав голосами дітей, які гралися у дворі, прямували гуляти до парку, йшли на денний сеанс у кіно, а перед цим до кав’ярні їсти м’яке ванільне морозиво і потягувати із високих склянок крізь трубочки полуничний шейк. Дітей, які йшли із батьками чи в компанії старших хлопчаків на концерт до Дня Незалежності на головному майдані країни…

Останні дні його найперших найдовших у році канікул.

Назара не хвилювали голоси місцевих «мажорів», котрі розташувалися десь унизу на лавці; хтось із них уже цілу годину без утоми розповідав не дуже пристойні анекдоти (напевно, з пляшкою пива в одній руці і запаленою цигаркою в кутику рота — так ця картина уявлялася Назарові). Йому не було діла до дорослих хлопців. Але от опинитися серед тих, хто прямував на концерт чи хоча би просто вийти на вулицю, у двір…

Він міг лише слухати, слухати… Лежати під ковдрою, натягнутою до самого підборіддя, кашляючи, шморгаючи носом (таке враження, що організм мобілізував усі сили, аби виробити якнайбільше шмарків) і мружити очі на яскравий прямокутник вікна. І знову слухати, і все сумнішати та сумнішати — настільки, що вже до полудня хлопчик перетворився на саму зневіру.

Коли задзвонив телефон, Назар навіть не звернув на це уваги. Але Валерія принесла до кімнати радіослухавку, і він спочатку здивувався, а потім зрадів — хтось згадав цього веселого дня і про нього, старого хворого невдаху.

— Угадай, хто? — Валерія простягнула йому слухавку. — Тільки не дуже напружуй горло і не вилазь із-під ковдри, — вона вийшла з дитячої, тактовно, а може, просто механічно причинивши за собою двері.

— Так? — Назар притулив слухавку до вуха, намагаючись здогадатися, чий голос почує.

— Ворожа стріла зачепила горло, Соколине Око… Я вже знаю, твоя мама сказала, але я все одно радий, що застав тебе живим, — дуже серйозно віщала слухавка хлоп’ячим голосом.

Назар повеселів і засміявся. Мишко — його найкращий друг.

— Привіт!

— І я вітаю тебе… засранцю, — колишнім тоном відгукнулася трубка. — Вістря стріли ще стирчить у тебе із шиї?

— Ні, зосталася тільки велика подряпина. Але шрами прикрашають великих воїнів, Могутній Члене.

— Тоді я сподіваюся, вона була в отруті кураре.

— Вимащена лайном твоєї бабусі, Бичачі Яйця.

Вони обоє розреготалися. Якби Валерія випадково почула цей вступний діалог, то двом великим воїнам не уникнути б прочухана. Особливо «пораненому».

— А я ж думав, що ми сьогодні зустрінемося, — сказав Мишко своїм нормальним голосом. — Чорт! Пощастило оце тобі… Спочатку переїзд, тепер ось клятий кір. Пам’ятаєш, я теж хворів торік. А чого ви раптом переїхали? — Назар уловив у його інтонації жаль. Приємно, чесно кажучи.

— Та хрін його знає, батьки сказали, що класний варіант. Я й сам не чекав… Ти давно повернувся з табору?

— Уранці, оце щойно. А мама сказала, що ти дзвонив кілька днів тому і залишив новий телефон.

— І як провів час?

Мишко невиразно промукав, мабуть, знизуючи плечима.

— Так, нічого особливого. Хоча старшим пацанам, напевно, буде що згадати. Але роки через три-чотири там і таким, як ми, стане ніштяк. Може, колись з’їздимо разом. Тебе відпустять?

— Звичайно, — твердо заявив Назар, хоча сам особливо впевненим у цьому не був, тим більше за-раз, коли нагадував гарячу сосиску в бутерброді між матрацом і ковдрою.

— Супер! А інші недолітки нехай замість нас збирають хмиз для багаття, різні там, блін, ягоди і відправляються на відбій о дев’ятій вечора! А ми цілих два тижні будемо робити, що захочемо! Круто, правда?

— Круто, — погодився Назар.

— Слухай, а може, я сам до тебе під’їду, прямо зараз? Це… взагалі-то далеко від нас?.. Ну, від мене?

Назар із сумнівом похитав головою. Мишкові батьки, звичайно, давали тому більше самостійності, ніж йому Валерія з Михайлом. Але ж не на стільки!

— Не вийде, це зовсім інший район.

— Ну і що? — самовдоволено заперечив Мишко. — У червні я їздив до тітки в Івано-Франківськ — сам! — він, щоправда, забув згадати, що в автобус його посадили батьки, а на місці зустріла та сама тітка. Отож, сам він провів тільки кілька годин на сидінні, гордо витріщаючись у вікно і на інших пасажирів у сподіванні, що всі зрозуміють, який він уже дорослий. І Назар про це підозрював.

— А гроші в тебе на дорогу є? — запитав він.

— Зараз удома тільки бабуся, старі кудись змилися до самого вечора. Я можу їй навіть нічого не говорити, а гроші попрошу на морозиво. Вона добра, дасть.

— От, чорт!.. — Назар раптом згадав, що зовсім не уявляє, як до них добиратися зі старого району. — Чорт!

— Не скигли, щось придумаємо, — заспокоїв друга Мишко, довідавшись про суть проблеми.

— А може… — у Назара сяйнула надія. Він кинув погляд на двері і вирішив, що мама зможе пояснити його найкращому другові, як до них добиратися. Тим більше, що…

Тим більше, що Мишко завжди подобався його мамі. У присутності дорослих незмінно чемний, але у кишеню за словом не лізе, скромний, та в міру, довіру викликає. І ще було в ньому щось таке, коли він розмовляв із батьками своїх друзів, що робило його трохи схожим на маленького барона наркомафії. А такі хлопчики, як з роками збагнув для себе Назар, завжди подобаються мамам.

— Мамусю! — крикнув він, сподіваючись, що це спрацює.

— Що? — за півхвилини відчинила двері Валерія, обережно торкаючись їх двома пальцями, бо руки були білими від борошна.

Назар повідомив їй про свій із Мишком план.

— Він збирається їхати сам? До того ж, ти не дуже-то здоровий, щоб приймати гостей, — ніби розмірковуючи, вимовила Валерія. Однак на мить Назарові здалося, що вона буде не проти, і в грудях уже почало розростатися радісне передчуття.

Тому що до нього нарешті приїде його найдавніший і найкращий друг — стільки накопичилося всього, про що хотілося б поговорити, за час, поки вони не бачилися — цілісіньких два тижні! Особливо про те, що з ним трапилося після переїзду на нову квартиру. Про той випадок із фільмоскопом і мордою чудовиська на стіні, і як потім воно намагалося вибратися в нього з-під ліжка, про ізолятор із моторошними посланнями всередині тумбочок, про цілу ніч, яку він провів серед примар поганого місця, дивний мінливий вірш про кудлатого монстра, розмову з Дідусем-Із-Ліфта, сутичку з білобрисою… Багато про що.

Але Валерія категорично похитала головою, і його серце впало від розчарування.

— Ну мамусю!.. — зібрався було канючити Назар, однак її погляд одразу пояснив — номер не пройде. Що ж, Мишко, звичайно, подобався його мамі, і не тільки тому, що був тезком Левшиця-старшого, але цього разу однієї симпатії виявилося не досить.

Валерія зачинила двері і повернулася на кухню. Татко дивився телевізор у себе в кімнаті, але звертатися до нього зараз не було сенсу — вони з мамою рідко розходилися в думках. Як вирішено — так тому і бути.

— Повний провал, — приглушено вимовив у трубку Назар. До нього вже встиг повністю повернутися його пригнічений настрій.

— Ну… тоді якось іншим разом, — було помітно, що Мишко теж дуже розчарований. — Просто побалакаємо?

Розповідати по телефону все те, що з ним відбулося останнім часом, Назарові не хотілося. Навіть не тому, що Мишко в це нізащо б не повірив, а просто… Просто про такі речі по телефону не говорять. Це ясно й у вісім років.

Подальша розмова вже не клеїлася, переходила на загальні й малоцікаві теми, і зрештою вони розпрощалися, домовившись зідзвонитися в найближчі дні. І, звичайно, зустрітися, коли Назар почуватиметься ліпше.

Назар поклав слухавку, зітхнув, поглянув у залите сонцем вікно… і раптом згадав, що забув повісити дзвіночок на «Сторожа» — той дотепер лежав у нього під подушкою.

Незабаром понаїжджали бабусі й дідусі — як завжди, повний комплект. Назар ладен був побитися об заклад, що вони кинулися наввипередки, намагаючись обігнати пару конкурентів. Першими приїхали батьки Валерії, які жили трохи ближче і не проґавили свій шанс.