— Люблю, знаєте, безмовні створіння. Всіляких там русалок, морських зірок, рибок… А якщо серйозно, то й сам не знаю чому. Може, тому, що я за гороскопом Риба.

— Справді?! А я також Риба!

О, нарешті відсунула свою черепашачу броню. Очі сяйнули, усмішка — до вух, ямочки на щоках.

— Березнева, мабуть…

— Так. А як ви здогадалися? — здивувалася якось по-дитячому.

— Бо ви схожа на весняну золоту рибку. А я от лютневий старий потворний вусатий сомище.

— І зовсім ви не старий! І дуже навіть симпатичний! Ой, вибачте…

І знову — шурх під панцир. Тільки очі наполохано визирають

— Та що ви постійно вибачаєтеся? Мені приємно. Давно ніхто не казав, що я симпатичний… Та ще й — охо-хо! — «дуже навіть»… Яке там «дуже навіть»… Бачили б ви мене років так п’ятнадцять тому, коли в мене ще й натяку на оці залисини не було.

Виявляється, вона бачила. Училище культури організувало тоді благодійний концерт — на підтримку обдарованих інвалідів, які навчалися у ньому. Марта, одна з кращих учениць фортепіанного відділу, грала свого улюбленого Шопена. А він від імені своєї фірми говорив про доброту і милосердя. Він був такий молодий і вродливий, і… І так гарно говорив! А потім ще й співав.

— Невже й співав? — здивовано перепитав Андрій. — Певно, як ворона перед дощем.

Марта аж з місця зірвалася. Та як він може таке говорити? Як він… Їй тоді так сподобалося! Так сподобалося! Вона навіть подумала, що йому краще було б вокалом займатися, а не бізнесом. А тепер… Коли вона побачила його фото в газеті, ну, в тій, де про колекціонування марок надруковано, то зразу впізнала… Дивно, що вони працюють зовсім поруч, але ніколи за ці роки не зустрічалися. Хоча… Він же, мабуть, їздить в іномарці, та не мабуть, а точно, а вона — все пішачком, пішачком. Та й обідає Марта вдома, бо до квартири рукою подати — вона за три будинки від музичної школи. Якби не ця марка… Якби не газета…

Вдруге Марта зателефонувала в липні. Їй знову «посланіє» з Австралії. Там уже третій рік живе її однокласниця: поїхала на сезонні заробітки до Англії, огірки та помідори збирати, а опинилася десь під Аделаїдою і вже й не збирається повертатися. Тільки пише, пише… Ось знову два листи. І дві марки. Та які?! Ви не повірите — обидві з рибками. Як на замовлення. Тільки така от халепа: вчора Марта підвернула ногу, ні-ні, це не перелом, але треба травмованій кінцівці дати спокій на кілька днів. Вона й лікарняного не брала — все одно її малі музикогризи зараз на канікулах. Він міг би зайти до неї. А заодно й акваріум із деякими екзотами подивиться — вона, за його прикладом, вирішила також колекціонувати рибок, але живих. От після їхньої зустрічі й купила кілька цікавих екземплярчиків.

Він охоче погодився: звісно ж, заради марок готовий не те що на сусідню вулицю, але й до іншого міста мчати.

Марта — як підранений буслик: стоїть, у білих шортиках і світло-бузковій футболці, на лівій нозі — такий же, як футболка, бузковий капчик, права загіпсована біля ступні, зігнута у коліні і трохи піднята, під руками — милиці.

— Бачили ще десь таку незграбу? Вічно в якусь халепу потрапляю. Ліфт проїжджав туди-сюди мимо нашого поверху, вирішила, що швидше буде збігти, ніж його спіймати. От і побігла. Перескочила одну сходинку — і на тобі, сухожилля розтягнула.

Сьогодні вона нагадувала Андрієві не черепашку, а кактуса. Ні-ні, не зелену шпичасто-наїжачену кулю, а світло-рожевий бутон. Здавалося, колюча коробочка щойно лопнула і з-під розділеної на чотири частинки шкаралущі визирнула незвичайна і не дуже припасована до місцевого пейзажу екзотична квітка. Квітка час від часу зворушливо перехилялася то направо, то наліво, торкалася сережкою-перлинкою до плеча, спалахувала своїми горіхово-карими і говорила, говорила, говорила… Переважно — про музику, нецке і книжки. Здається, вона вирішила виговоритися ще й за першу зустріч, під час якої тільки ніяковіла та шарілася, як півонія.

«То от ти яка насправді, — подумав Андрій. — На своїй території, у своєму світі. А за ним… Хм… Певно, довго вірила, Мартусю, що герої книжок з цієї твоєї величезної бібліотеки ходять десь сусідніми вулицями і чекають не дочекаються зустрічі з тобою. І сама зоряними ночами поглядала у вікно: чи не з’явиться раптом принц на білому коні. Може, навіть прийняла якогось приблуду на замореній сивій шкапі за свій ідеал. А потім… Потім вгледіла під лицарським забралом обличчя блазня і зрозуміла, що лицарі мають погану звичку оселятися здебільшого у паперових замках. І перестала в нього вірити, як перестають з часом вірити діти у Діда Мороза…»

І ще раз здивувався: невже такі дивачки ще й досі є? Чи, може, й справді на нашій земній кульці співіснують паралельні світи? Тоді він і Марта точно з різних. Уявив на мить її у своєму — серед чіпких гострозубих піраній своєї фірми. Господи! Та вони ж би її засміяли, довели до сліз, а потім живцем з’їли! А він… Йому було б шкода…

Марта і гадки не мала, про що думає її гість. Поставила на стіл тарілку з круглими канапе і чорну пляшку з вином. Дістала з шафи серветки. Ага, це квартира її батьків. Колись вони жили втрьох. Замовкла на хвильку. Він не став перепитувати, що з ними сталося. Судячи з умеблювання та облаштування — все старе, але добротне, дібране зі смаком, — були вони людьми небідними, але явно не зацикленими на розкошах.

«Найімовірніше, викладачі місцевого вишу чи коледжу», — вирішив Андріій, розглядаючи за склом колись дефіцитної шафи кольору мореного дуба корінці солідних фоліантів та маленькі екзотичні дрібнички, які зазвичай привозять додому зі світових мандрів.

Колись, ще студентом, він побував у квартирі професора-історика — здається, той хворів, і довелося занести йому реферат, написаний, як завжди, за останню ніч. Тоді Андрія понад усе вразили такі ж мовчазні шеренги фоліантів на полицях і особливий дражливий аромат, який ішов від них, якась таємнича атмосфера, абсолютно не знайома йому, синові колгоспного тракториста. Вона й досі йому чужа. Але тепер ці антикварні меблі з поволокою старовини, ці протерті до білих пролисин килими на підлозі, вміло замасковані накидками високі старомодні крісла викликали в нього дивну суміш співчуття, поблажливості і… торжества. Так, торжества! Він сьогодні міг дозволити собі в тисячі разів більше, ніж зациклені на науці сучасні «ботани» і колишня професура. Хоча йому багато через що довелося пройти заради цього. Так багато, що про дещо ладен був би і сам забути…

Марта сіла за рояль. Легенько пробіглася чорно-білим рядком. З-під клавіш спурхнуло кілька акордів і полинула мелодія. Спочатку ледь чутно і повільно, потім — сильніше і хутчіше.

— Та ви талант! — сказав, коли музика стихла і Марта підвелася з круглого стільчика.

— Це Шопен — талант, — знітилася. — А я… так собі… Просто вчителька музики.

Вона явно прибіднювалася. Он на стіні диплом у рамочці — перше місце на конкурсі… Марта перехопила його погляд.

— Це було дуже давно. Коли я ще в музичному училищі навчалася. А потім… Після того, як загинув тато… Розумієте, я не могла залишити маму. Вони завжди були разом. Вона без нього почала задихатися, ніби в неї повітря забрали. І так три роки. Інститут я закінчила пізніше, заочно. Але це не консерваторія. А я завжди мріяла про консерваторію.

Андрій вирішив перевірити свій здогад.

— Стільки книжок я бачив тільки у свого професора. Довелося якось до нього додому реферат відносити — не встиг на парі здати. Ні, ви не подумайте, що я був якимось лінтюхом чи нездарою. Просто катастрофічно не вистачало часу. Я вже тоді почав перевіряти, як діє закон «Хочеш жити — вмій вертітися».

— І як?

— Діє залізно! Тільки від безперервного вертіння з часом починає трохи нудити.

Марта помовчала.

— Мої батьки не були викладачами. Але вони любили книжки. І музику, і подорожі, і мене, і … одне одного. Дуже любили. Вони в мене були незвичайними… А ось марки, які я вам обіцяла. Вони могли б і зачекати. Але… дякую, що зайшли. А то я, бачите, якою стрибункою на одній нозі стала. Кажу ж вам, вічно в якусь халепу втраплю. Як говорить моя подружка Люся, не піаністка, а горе ходяче… А вам справді подобається Шопен?