Як він міг поїхати? Поїхати й покинути, як той її хлопець? Боявся за Мальву. А вона сердилася і боялася за нього. Ходив за нею весь день назирці, очей не спускав. А ввечері… Він міг того вечора померти. А міг і залишитися без жодного синця. Доля давала йому вибір. Він його зробив.

Поки Валетові братки крутили йому руки, сам Валет помахував перед ним пачкою зелених купюр.

— То як? Домовились? Твоя курвочка не стоїть стільки, як я тобі даю. Але бери. Принца вона собі знайшла! А чим ти, блін, кращий за мене? Чим? Хрін голозадий! Всі продаються і все купити можна! Аби тільки бабло було. А в мене бабла навалом. Бери і чухай звідси!

— Пішов ти… — сплюнув Кость.

Валет криво посміхнувся, заховав гроші і махнув рукою браткам:

— Зробіть з нього біфштекс і викиньте собакам!

Біль пронизав його від голови до живота, а звідти запульсував по всьому тілу. А потім тіло стало ватним. Хтось, невидимий, огортав його рожевим туманом, все тугіше й тугіше, і занурював, спеленаного, безвольного, у воду. Ще мить — і він захлинеться. Але раптом крізь те туге пеленання він почув чиїсь поспішливі кроки. Ледь ворухнув повіками і побачив жіночу постать. Вона білою плямою наближалася до нього. Він не міг розрізнити ні обличчя, ні рук, але знав, хто це. Мальва. Вона рветься до нього, але прорватися не може — він чує звук розірваної сукенки, хтось утримує її.

— Припиніть! Відпустіть його! — кричить Мальва.

— За ким плачеш, Маринко? Він же хотів тебе продати. Бачиш, на скільки тебе зацінив? На ось цю пачку папірців, — Валет шелестить купюрами. — Мою сусідку! Мою кохану принцесу хотів гад продати! А я його випробовував.

— Відпустіть його! Благаю! — Мальва ніби й не чує.

— За так? — здивовано перепитує Валет. — За так, Мариночко, сьогодні нічого не робиться.

— Я на все згодна.

— На все-все?

— Тільки обіцяй, що більше й пальцем його не зачепиш.

— Та я ж і так навіть пальцем його не зачепив. Це все вони. Гей, ви, придурки, ану припиніть знущатися над чоловіком. І відвезіть його куди-небудь… подалі.

— Не треба, Мальво! Не треба! Не треба! Не треба!!! — Костеві здається, що він кричить, але крізь скривавлені губи виривається тільки шепіт. І він повністю провалюється у воду.

Коли прийшов до тями, почув шурхотіння асфальту — десь біля правого вуха. Спробував підвестися — вдарився головою. «Мене везуть у багажнику автівки», — здогадався.

Його викинули на території Брестської області. Просто жбурнули на узбіччя дороги і поїхали назад.

«Як же їм вдалося перетнути кордон з таким вантажем?» — подумав Кость. І сам собі й відповів: «З ними ж їхній бог — гроші. Мабуть, мають тут своє «вікно». У них тепер скрізь свої вікна і двері».

Костя підібрали двоє літніх білорусів, що проїжджали автівкою. Доправили до лікарні. А за два місяці він уже стояв на Брестському вокзалі — з рубцями на вибритій наголо голові, обвислою, як шнурок, лівою рукою, з милицею під правою. Семеро чоловіків з Ратнівського району, сусіднього з Білоруссю, чекали потяга на Москву — добиралися через Брест на шабашку в Росію. Пристав до них. «Як підранений самотній боцюн до зграї», — подумав сумно.

Споруджувати разом із земляками вілли для «новых русских» не збирався. Та й який з нього зараз робітник? І чи буде він взагалі колись ним? Треба спробувати. Валетові пси не почистили кишені, але того, що було в гаманці, вистачило тільки на цей потяг. А йому треба далі, аж до берегів Ітикиту. Спочатку мав намір попросити грошей у попутників, але передумав: вони й самі — як церковні миші, їдуть у невідомість, щоб сім’ї прогодувати. Хтозна, чи вдасться їм щось заробити, чи не обдурять, не обкрадуть їх ті, на кого вони будуть ішачити, чи взагалі живими-здоровими повернуться додому. Спасибі вже за те, що підгодовували його в дорозі поліським салом та хлібом. Нічого, якось добереться. Де зайцем (не звикати ж!), де автостопом, хтось-таки зглянеться з його милиці — світ не без добрих людей.

Думав, БАМ давно збудовано. Виявилося, цей довгобуд, що розпочався ще тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року, і досі підштовхують уперед. Північномуйський тунель — остання його частина, і він нарешті ось-ось має вибігти зі скелястих гір Бурятії. Нікого з тих, з ким працював після армії, не застав. Люди роз’їхалися по своїх нових домівках. Та й неможливо тут довго залишатися — всі жили надірвеш.

Зрештою, він не на будову їхав. Що йому тут, покаліченому, робити? У лісі, за Чортовим мостом, під кам’янистою скелею, стоїть невеличка лісова хижка. Колись у ній старий шаман буквально заново склав роздроблені кісточки його однополчанина. Вадима скинули з гори зеки, які разом з комсомольцями працювали на БАМі. Він тоді подумки вже похоронив друга. Але сталося чудо. Вадим потім казав, що два рази народжувався — перший на Вінниччині, другий — тут, у Бурятії. Тепер чудо потрібне йому, Костеві.

Хижка стояла на місці. А сивого бурята не було. Замість нього — самотня жінка років сорока. Не донька, не внучка — послідовниця знахаря, в яку переселився його дух. Так вона йому сказала. І він повірив. Бо за рік і мертва рука ожила, і про милицю забув, і головні болі припинилися.

Природа і бурятка лікували покалічене тіло, втихомирювали біль, а з душею хтозна-що творилося. Пам’ять уже не промовляла, а кричала. Заплющить очі — а перед ним Мальва. У білій сукні, з розпростертими руками. Кричить. А що — не чути.

Спочатку, ще у брестській лікарні, він сердився на неї. Страшенно сердився. Лютував. Навіщо вона того вечора прибігла? Навіщо піддалася Валетові? Навіщо йому тепер це інвалідське існування? Навіщо?! Краще б він там помер, ніж жити калікою і уявляти її з Валетом. Від тієї уяви голова розривалася.

У тайговій тиші думки повернули в інший бік. Це ж він у всьому винен. Тільки він! Він скалічив її долю. Треба було послухатися Мальви і тієї ж ночі виїхати з міста. Треба було взагалі не встрягати у бійку — бачив же, з ким має справу. Вона врятувала йому життя. Життя! Такою ціною! А тепер… Хто вона Валетові? Дружина? Коханка? Наложниця? Одна з його «місок»?

Міг би залишитися у хижці назавжди. Міг би. Бурятка, то гаряча і пристрасна, як тигриця, то покірна, мов домашня кицька, намагалася приворожити його до себе. Він інколи піддавався на те ворожіння. Але з темряви випливала Мальва і легенько розводила руками чари чорнокосої жінки, відводила його від неї.

Кость попрощався зі своєю рятівницею і помандрував далі. Кажуть же, що ніщо так не лікує душу, як дорога. Вирішив навідатися на станцію Хані, де проходив армійську службу в статусі будівельника. Все-таки залишив там свій слід. Виявилося, Якутія тепер уже не Якутія, а Республіка Саха, а через Хані після ліквідації управління БАМу проліг кордон двох гілок магістралі, поділених між Східносибірською та Далекосхідною залізницями. Будівельників тут уже не потрібно. А навіщо вони? Селище не знало, що й із набудованим колись житлом робити — новосели не поспішали у цю глухомань. І його там нічого не приваблювало.

З Хані потягнуло на Колиму — хотілося побачити золоті сопки, про які колись розповідав дідусь, що працював там у рудні. Звідти гайнув з експедицією аж до білих ведмедів.

Повернувся у рідне місто через п’ять років. Ще з ночі примостився за кущами живоплоту біля дитячого садка. Надія на те, що Мальва й досі тут працює, була надто примарною: якщо вона з Валетом, то про дитсадок мала давно забути. Щоб жінка Валета витирала дітям шмарклі?! Але вона прийшла. Він вийшов із засідки і застиг, як соляний стовп. Вона навіть не скрикнула.

— Мій коханий волоцюго! Я знала, що якщо ти живий, то все одно колись прийдеш, — сказала пошепки.

«От тільки, чи живий, ти не могла знати. Бо я й сам не знав, чи виживу», — подумав.

Усі ці роки Мальва була сама. Валета за кілька днів після тієї ночі прибрав його ж колишній партнер, а згодом конкурент по бізнесу — не поділили у лісі чергову ділянку під вирубку. Вбивство братки намагалися скинути на Костя. Мовляв, це шофер пограбував Валета, а тоді вбив і втік з міста. Якби його тоді ж знайшли, то хтозна, як би повернулася його доля. Але аж через два роки справу таки розплутали — коли вже сам убивця попався на новому злочині.