Ти так плакала за тим хлопчиком… А він і досі не говорить зі мною. Каже: «Ріо вигнала моє Оленя з дому, а мені розбила серце». Ну що він знає про розбиті серця?..
Так. Якщо ти, Ольго, тут, значить, я помилилася. Річ не тільки в цьому проклятому будинку, але й у чомусь іншому. Але мені вже важко звести докупи свої думки. Вони втікають, розпливаються, покидають мою стару голову. Щось мушу тобі важливе сказати, якщо ти тут…
Ти пам’ятаєш, хто збудував цей дім? Пан Войницький. З нього і почалася ця історія. Ще в позаминулому сторіччі. Я дослідила її, бо кому ж і досліджувати, як не історикові. Тим паче історикові, якому більш нічим зайнятися. Отже, оселившись у селі, пан не облишив своїх звичок. Сказано ж, вовк линяє, та натури не міняє. Їздив на бали, на які його запрошували багаті вдовиці та престарілі вельможні дівки із сусідніх маєтків, грав у карти і не церемонився з селянами. А в будинку влаштовував бучні оргії.
Якось на Зелені свята у місцевого кушніра пропала донька Уляна. Убиті горем батьки, які вже готувалися до весіля своєї одиначки, аж через тиждень дізналися, що вона в будинку Войницького. Він не думав на ній одружуватися, але й відпускати не збирався. Тримав як наложницю. Мати в горі прокляла пана до сьомого коліна. Материнське прокляття найстрашніше. Якби ж вона відала, кого проклинає…
Десь перед Різдвом знайшли пана Войницького задушеним у власній постелі. У селі подейкували, що так з ним поквитався Улянчин хлопець. Але звинуватили Уляну. Вона й не відмовлялася. Весь час, поки суд тривав, сиділа і ні пари з вуст. Обстригли її, закували в кандали і відправили на каторгу. Пішла вона туди не сама — понесла під серцем дитину. Від лютого ворога свого.
Повернулася Уляна в село років через сорок. Привезла з собою внучку, Ликерку. Про доньку сказала тільки, що була й нема. Ликера мала років чотирнадцять за плечима та місяців шість спереду… В селі зразу помітили і ще одне: з головою у дівчини щось не зовсім гаразд. Чи то вона від якогось горя звихнулася, чи зроду така була. Від мовчазної Уляни всі запитання відскакували, як горох від стіни. А Ликерка зовсім людей цуралася.
Ніхто з родичів не прийняв нещасну каторжанку. У нещасті, як відомо, немає ні брата, ні свата. Оселилася вона з внучкою у розвалюсі, самотня господиня якої давно переселилася на цвинтар. Сяк-так позалатувала діри, побілила стіни. Там і народила Ликера свою Ганю. І саме Гані суджено було прибрати до рук дім свого, хай законом не встановленого, але ж прадіда — пана Войницького. Його норовлива кров, що грала в її жилах, і люта ненависть до самого пана Войницького й таких, як він, злилися з червоним бедламом того часу і витворили у Ганчиній натурі справжню гримучу суміш. Коли почалися жовтневі події, шістнадцятирічна Ганка-вуркаганка, як її прозивали в селі, не за літами розвинена, горласта і безшабашна, одягла бушлата і з гуртом таких же пролетаріїв кинулася у вир революції.
На всю волость тоді залишився тільки маєток Войницького. Ганка не дала його спалити, з маузером у руці довела, що він по праву належить їй, бо її предки боролися проти панського гніту, убили самого пана і навіть відбули багаторічну каторгу. А що дім був не вельми розкішний і зовсім не такий великий, як в інших вельмож, то її переконання подіяли. Уляна з Ликеркою вселилися до нього. І якраз вчасно. Бо їхня халупа вже перетворилася на купу глини.
А Ганка-вуркаганка подалася на війну — добивати буржуїв і боротися за торжество світового пролетаріату. Через рік вона з’явилася в селі з немовлям на руках. Кинула його Уляні та Ликері, що вже зовсім втрачала глузд, повідомила, що звати дівчинку Інтерною, і знову подалася змінювати світ. Повернулася якоюсь згаслою і ще злішою. Створювала комнезам, проводила колективізацію, розкуркулювала, була головою сільради… Коли Інтерна народила дівчинку, Ганка навіть не запитала, від кого. Сказала, щоб назвали Тракториною і поїхала в район на нараду.
Тракторина — це я. Потім я стала просто Риною, Ріною, Ріною Олександрівною (всі жінки в нашому роду чомусь Олександрівни). Уляни я не пам’ятаю. Баба Ликера лякала мене своїм дивним сміхом і бесідами самої з собою. Бабусі Ганни я боялася, як порушник міліціонера, і намагалася не потрапляти їй на очі. А мама… Вона ніколи навіть не обняла мене. Я думала — через те, що я каліка-недоріка. Та якось вона у злості вигукнула, щоб я згинула з її очей, бо нагадую їй те, що вона не може забути. А вже пізніше я дізналася, що ж із нею сталося. Її зґвалтували троє з банди, за якою колись ганялася Ганка…
Я вбирала, всотувала з оточуючих мене жінок неприкаяну самотність і ненависть, як губка вологу. Ненависть до цього дому, в якому ніколи не пахло чоловіком, до самих чоловіків, до всього світу… Моя ще не сформована душа не знала, що таке ласка, любов, співчуття. Зрештою, цього я не пізнала вже ніколи. Зате я вчилася, наче навіжена. Завжди була першою в науці. Це був єдиний для мене спосіб завоювати місце під сонцем, змусити людей якщо не поважати, то хоча б боятися мене. Отак і стала вчителькою історії, а потім директоркою школи. Думаєш, я не знала, що мене не люблять? Що навіть ти, моя єдина внучка, називала мене Ріо-де-Жабейро?.. Чи не ти ж і придумала це прізвисько? Але ж і я нікого не любила, платила тією ж монетою. Так що ми квити.
Мені вже перевалило за тридцять п’ять, як у село приїхав… Трудно сказати, ким він був: чи то археологом, чи фольклористом, чи мандрівним філософом. Такий собі Сковорода… Одне слово, волоцюга бездомний. Щось він там розкопував на старому городищі, записував у сільських бабусь старовинні пісні і легенди. Вони йому і про нас наплели… Сім мішків гречаної вовни і всі неповні. А він все приходив до мене консультуватися як до історика. Поговорити я вмію, ти ж знаєш. А от його залицяння мені були ні до чого. Мама скривилася, як від зубного болю, коли побачила його в нашому домі, де ніколи не ступала нога чоловіка. А баба Ганна одягла всі свої медалі і пройшла повз нього, як Кутузов перед полоненим солдатом з армії Наполеона.
Він засміявся: «У вас тут що, дім клонів?» Я перепитала, що означає «клон». Тоді ще мало хто знав це слово, крім фахівців. Це вже наприкінці двадцятого століття, після клонування овечки Доллі, воно ввійшло в лексикон. Він сказав: «Так називають організми, що з’являються не від парування двох статей, а внаслідок вегетативного розмноження. Таке враженння, що ти і твої мати з бабою з’явилися на світ, як картопляні паростки з пророслої бульби. Ви взагалі якось дивно живете. Ніби в коконах, що відгороджують вас від емоцій, від почуттів. І народжуєте, і народжуєтеся без любові».
Він дуже багато знав такого, без чого можна прожити. Зате і я знала: бездомному чоловікові потрібен дім. А я… Не знаю, чому, але була впевнена: він би все одно мене не полюбив. Коли я заявила, щоб більш не приходив, той мудрагель подивився на мене, як на інопланетянку, і сказав… Ні, це ж треба! Він сказав, що в його особі Бог послав мені спасіння. Чуєш, Ольго? Спасіння! І що головне навіть не те, чи любить він мене… Головне, щоб я полюбила — як не його, то будь-кого. Бо тільки любов може врятувати мене і моїх нащадків, якщо такі, звісно, колись будуть. У моїх генах, мовляв, за століття сконцентровано стільки ненависті, що я вже й не жінка, а біологічний акумулятор негативної енергії. А це дуже-дуже небезпечно. Колись цей акумулятор, заряджений кількома поколіннями і захований у мене всередині, може переробити ненависть у страшну зброю. Зазвичай такі мутації стаються у сьомому поколінні.
Я засміялася і вигнала того волоцюгу-філософа. Навіть проводжати його не вийшла. Я не вірила у спасіння через любов. Але у мене з’явилася Діна. Вона добре вчилася, стала інженером. Працювала у місті. Там народила тебе. Від кого — не знаю, жодне чоловіче ім’я ніколи не зірвалося з її вуст. Вона повернулася якась така, наче закам’яніла, — ні усмішки, ні сльози, ні поцілунку. Втім, обніматися і цілуватися у нашому домі не було заведено. Казали, що на неї так вплинула радіація. Може, то й справді була мутація. Але мутація якась особлива. Коли це сталося… Коли вона наклала на себе руки, я вирішила відправити тебе з цього дому. Ти сьоме покоління, Ольго. Ти — сьоме коло. А що, як той… той філософ-волоцюга казав правду?