Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто… Цинічний регіт… Якби я мала зброю…

Віола відчула якийсь поштовх. Гаряча хвиля, наче грозовий розряд, вдарила у потилицю і накрила її з головою. А коли дівчина прийшла до тями, мимо афішної тумби стрілою летіло сріблясте авто. Коли воно зникло за зигзагом вулиці, Праскіна на попередньому місці вже не було. Віола пригледілася. Ні, він не зник, але вже не стояв, а лежав. У лівій його руці тріпотів обривок афіші (мабуть, падаючи, він вхопився за неї), а в правій була затиснута мобілка, що безперервно повторювала перші акорди якоїсь дурнуватої пісеньки. На білосніжній сорочці Праскіна червоніла малесенька цятка — якраз під колір краватки. Як ото буває хусточка в лівій нагрудній кишені — з тієї ж тканини, що й краватка. І раптом Віола зареготала. Голосно і нестримно.

А на зупинці — справжнісінький рейвах. Перелякані люди забули про тролейбус. Хтось кинувся до Праскіна, хтось до таксофона, а хтось оторопіло дивився на чорняву дівчину у бежевих джинсах і відкритій жовто-гарячій блузці, яка не могла вгамувати сміх.

Капітан Бонд (за паспортом Бондаренко, але про це вже мало хто пам’ятав) допалив третю цигарку і сердито загасив недопалок об краєчок керамічної попільниці. Він був спітнілий, стомлений і злий. «З великої хмари малий дощ», — подумав, спостерігаючи за кільцями диму над столом. Капітан затримав цю дівчину і навіть забрав до кабінету, бо сподівався, що вона стане ключиком до миттєвого розкриття злочину. Але її свідчення — коту під хвіст. Нічого суттєвого. Що ж, пора відпускати. Підписав перепустку. Простягнув було її через стіл, але враз передумав — поклав на синю теку з паперами. Інтуїція вперто нашіптувала йому, що крапку в цій двогодинній розмові ставити ще зарано. Якась вона дивна, ця дівчина із зеленувато-карими очима під густою чорною гривкою, що закриває все чоло. Чи то несповна розуму, чи то собі на умі… Він знову ввімкнув диктофон.

— Де ви були сьогодні о вісімнадцятій годині сорок п’ять хвилин?

— У вас що, прогресуючий склероз? Ви ж самі мене затримали. Я ж уже говорила…

— Прикусіть язика! Отже, де ви, громадянко Віолето Шумська, були сьогодні о вісімнадцятій сорок п’ять?.. Чому не відповідаєте?

— Ви ж самі наказали мовчати.

— Я сказав, щоб ви прикусили язика, коли хочеться патякати, і говорили, коли треба відповідати. Повторюю втретє…

— Відповідаю вдруге. Я їхала з роботи. Тролейбусом номер чотири. Вийшла на зупинці на вулиці Сагайдачного. Перейшла дорогу. Я завжди йду так додому — через скверик навпроти зупинки, мимо спортивного комплексу.

— Але ж цього разу не пішли…

— Я помітила на зупинці свою знайому…

— Чому ж не підійшли до неї?

— Бо не встигла! Ви що, даун? Чи прикидаєтеся? Яка могла бути розмова, коли всі перелякано верещали і бігали туди-сюди, сюди-туди?

— Отже, всі кричали, а ви сміялися…

— Я?..

— Ну не я ж…

— Може, і ви в цей час десь реготали. Звідки я знаю?

— Дівчино! Заховай свої перламутрові зубки за рубіновими вустами і відповідай на запитання. П’ятеро очевидців уже підтвердили, що ти стояла навпроти зупинки. Просто стояла і дивилася. А коли на ній було вбито людину, засміялася так, ніби перед тобою не труп, а Вєрка Сердючка з мікрофоном, — перейшов на «ти» капітан.

Він витирав спітніле чоло і проводив короткопалою п’ятірнею по густому білявому волоссю, ніби сам себе гладив по голові і заспокоював.

— Хм… Мало що вони можуть наговорити. До чужого рота не приставиш ворота. А сміялася я, бо він дуже смішно падав — обнімав афішну тумбу, як п’яний стовпа. Звідки мені було знати, що його пристрелили? Та й яка він людина, той Праскін? Лайно собаче…

Останні два речення Віола сказала пошепки, про себе. Але слідчий явно не страждав на відсутність слуху.

— Ану повтори, що ти сказала! Праскін… І щось там про лайно… То ти знала вбитого! І, як я зрозумів, не дуже його любила.

— Чорт забирай! До чого це ви хилите? Я стояла на другому боці вулиці. Якщо на зупинці були не сліпці, то вони вам повинні були вже сказати, що я автомата не мала, кулемета тим більш, Праскіна не вбивала і навіть рук у його бік не простягала. Це моє алібі. Якщо, звичайно, вам у вашій ментовці пояснювали, що означає слово «алібі».

— А хіба я сказав, що ти вбивала? Але ж ти могла бачити, хто це зробив. Могла запам’ятати номер машини. Адже сама казала, що Праскін упав тієї миті, як з ним порівнялося сріблясте авто. Інші ні слова про машину не кажуть. Чомусь її ніхто, крім тебе, всевидячої, не бачив.

— Бо всі якраз витріщилися на тролейбус і більш нічого не помічали… А та іномарка промчала як стріла. Звичайно, якби я знала, що вам потрібен буде її номер, то, може б, і вгледіла якусь цифру чи й дві.

— А може… Хм… Може, ти заздалегідь знала, що має бути? Стояла і чекала, щоб усе на свої очі побачити? Пересвідчитися, так би мовити…

— Ей, не вішайте мені на шию всіх здохлих у нашому місті котів! У вас це не пройде!

Очі Віоли спалахнули двома жовто-зеленими вогниками, як у молодої розлюченої вовчиці.

— Так-так-так…

Капітан затарабанив пальцями по столу. Запалив четверту цигарку.

— І припиніть пускати мені в обличчя дим. У мене на нього алергія! — закричала Віола.

Бонд криво усміхнувся. Але підійшов до заґратованого вікна і прочинив його. За вікном глухо гримнуло. Десь скрипнули гальма.

— Не велика цяця. Але ти у нас тепер головний свідок, а може, й не тільки свідок. Тому я не допущу, щоб ти в мене на очах вмерла від набряку Квінке.

Навіщо я йому сказала, що знаю Праскіна? Ну навіщо? Тепер він усе розкопає. І про те, як ми сварилися сьогодні вранці з Праскіним, дізнається. І про… І хтозна-що пришиє. Господи, ну чому я й справді не прикусила свого язика? А ще краще було зовсім його відкусити. Віола спостерігала, як капітан постукав цигаркою об решітку за віконною рамою, струсив попіл, ще кілька разів затягнувся і викинув недопалок за вікно. Вже повертався до Віоли. І враз став сповзати на підлогу, чіпляючись руками за підвіконня. Між бровами у нього червоніла малесенька червона цяточка. Якусь мить Віола оторопіло дивилася. Тоді вхопила зі столу диктофон і перепустку, вирвала аркуш із записника слідчого і кинулася до дверей. Перестрибуючи через кілька сходинок, кулею злетіла з другого поверху.

Коли віддавала перепустку черговому, навпроти відчинилися двері приймальні. Двоє чоловіків вийшли звідти і продовжили розмову в коридорі.

— Ми зробимо все можливе…

— Я в боргу не залишуся, пане підполковнику.

Віола, що вже минала чергового, наче до підлоги приросла. Вона могла дати руку на відсіч, що це голос Праскіна. Але ж Праскін… Його ж уже… немає… Вона оглянулася. І земля під ногами почала розверзатися. За кілька кроків від неї справді стояв Праскін. Живий і неушкоджений. І навіть ніскілечки не схудлий. Він догідливо кивав (таким вона його ще не бачила) і розкланювався, наче збирався зробити кніксен.

— Дівчино, що з вами? Вам погано? Я зараз викличу лікаря.

Вона махнула рукою черговому, мовляв, усе нормально, і вийшла на вулицю. Опинившись на подвір’ї, кинулася до тролейбуса, ящіркою просковзнула між дверима, що вже зачинялися, проїхала одну зупинку, вистрибнула, пересіла на маршрутку, через два квартали — на іншу. Вийшла на безлюдній околиці міста, протилежній від тієї, на якій жила. Перебігла трасу і пішла польовою стежкою у напрямку приміського села.

Старий ворон повільно розплющив ліве око. Правого у нього не було вже років десять. Це не заважало йому залишатися вожаком зграї аж до цьогорічної зими. Від водохрещенських морозів життя його пішло не так. Січень видався особливо холодним і голодним. І ворон втратив свою трьохсотлітню обережність. Вгледівши, як двоногий жбурнув чотириногому кістку, що нестерпно пахла м’ясом, він блискавично злетів з осокора на подвір’я і схопив її. Перед самісінькою роззявленою пащею пса. Ворон тоді вийшов переможцем із кривавого поєдинку. Та роздерте аж до жовтого сухожилля крило заживало довго. Він уже не міг літати так далеко і довго, як раніш. І зграя покинула його.